Діти капітана Гранта - Ве́рн Жу́ль Ґабріе́ль Страница 16

– Отже, друзі мої, ми визначились із маршрутом. За місяць ми його подолаємо і досягнемо східного узбережжя навіть раніше за «Дункан», якщо його часом затримає західний вітер.

– Отже, «Дункан» повинен крейсувати між мисом Коррієнтес і мисом Сан-Антоніо? – запитав Джон Манглс.

– Так.

– А хто, по-вашому, увійде до складу експедиції? – запитав Гленарван.

– Склад експедиції має бути нечисленний. Адже наша мета – розвідати, в якому становищі перебуває капітан Грант, а не вступати в бій із індіанцями. Мені здається, що Гленарван – наш керівник, потім майор, який, звісно, нікому не поступиться своїм місцем, і ваш покірний слуга, Жак Паганель…

– І я! – вигукнув юний Грант.

– Роберте! Роберте! – зупинила його сестра.

– А чому ні? – відгукнувся Паганель. – Подорожі загартовують хлопців.

– Отже, ми вчотирьох і ще троє матросів із «Дункана»…

– Як, – запитав Джон Манглс Гленарвана, – ви вважаєте мене зайвим у цій експедиції?

– Дорогий Джоне, ми залишаємо на борту пароплава наших пасажирок, найцінніше для нас. А хто може ліпше подбати про них, аніж вірний капітан «Дункана»!

– То нам не можна вас супроводжувати? – запитала леді Гелена, і її погляд отьмарив смуток.

– Люба Гелено, – відповів Гленарван, – наша подорож недалека, тож і розлука буде нетривалою.

– Гаразд, – промовила Гелена. – Їдьте, і щиро зичу вам успіху!

– До того ж це навіть не подорож, – заявив Паганель.

– А що ж це таке? – запитала Гелена.

– Всього лише короткочасна відсутність. Ми пройдемо наш шлях, як шляхетні люди, роблячи якомога більше добра. «Transire benefaciendo» – «Іти творити добро» – це наш девіз.

Цими словами Паганель завершив суперечку, якщо тільки слово «суперечка» можна застосувати до обговорення питання, під час якого не було розбіжностей у поглядах.

Цього ж дня почали готуватись до експедиції. Вирішено було тримати все в суворій таємниці, щоб не привернути уваги індіанців.

Від’їзд призначили на 14 жовтня. Коли постало питання, кому з матросів вирушати з експедицією, то всі запропонували свої послуги; Гленарвану залишалося тільки вибирати, і він, щоб нікого не образити, вирішив кинути жереб. Так і вчинили. Жереб випав помічникові капітана Тому Остіну, здорованю Вільсону і Мюльреді, який міг би змагатися в боксі із самим Томом Сайєрсом.

Гленарван до від’їзду готувався з неабиякою завзятістю. Він будь-що хотів вирушити в призначений термін і домігся цього. З не меншою енергією діяв і Джон Манглс. Він запасся вугіллям і був знову готовий вийти в море. До аргентинського узбережжя Джон прагнув прибути раніше за сухопутних мандрівників. Гленарван і молодий капітан влаштували справжнє змагання, що послугувало на користь загальній справі.

14 жовтня у призначений час усе було готове. Перед відплиттям усі зібралися в кают-компанії. «Дункан» знімався з якоря, і лопаті ґвинта вже спінили прозорі води бухти Талькауано. Гленарван, Паганель, Мак-Наббс, Роберт Грант, Том Остін, Вільсон і Мюльреді, озброєні карабінами і револьверами, готові були зійти з яхти. Провідники і мули вже чекали їх біля збитого з колод молу.

– Час вирушати, – промовив нарешті Гленарван.

– З Богом, друже мій, – відповіла Гелена, стримуючи хвилювання. Гленарван притис її до грудей. Роберт кинувся на шию сестрі.

– А зараз, любі друзі, – вигукнув Паганель, – потиснімо на прощання один одному руки і збережімо тепло цього потиску до зустрічі на берегах Атлантичного океану!

Либонь, Паганель прагнув неможливого. Проте під час прощання деякі обнімалися так палко, що побажання поважного ученого могло і справдитися.

Усі піднялися на палубу, і сім членів експедиції висадилися на березі. Яхта, що в цей час маневрувала, підійшла до них ближче ніж на півкабельтова.[24]

– Бережи вас Боже! – гукнула Гелена з юта.

– І він допоможе, – відповів Жак Паганель, – бо, повірте, ми й самі один одному допомагатимемо.

– Вперед! – скомандував Джон Манглс механіку.

– У путь! – ніби перегукуючись із капітаном, наказав Гленарван.

І в ту ж мить, коли вершники щодуху понеслися узбережжям, на яхті запрацював гвинт і вона на всіх парах пішла в океан.

Розділ XI. Перехід через Чилі

До складу експедиції Гленарван узяв ще й чотирьох провідників-тубільців: трьох чоловіків і одного хлопчика. Погоничем мулів був англієць, який прожив у цій країні більше двадцяти років. Він віддавав у найм своїх мулів мандрівникам, а сам наймався до них провідником через численні перевали Кордильєр.

Опісля він передавав мандрівників «бакеано» – аргентинському провідникові, який добре знався на дорогах. Попри те що англієць прожив багато років серед індіанців і мулатів, він не забув рідної мови і вільно спілкувався з мандрівниками. Це значно полегшувало життя Гленарвана, який міг легко віддавати різні розпорядження, бо іспанської мови Жака Паганеля, попри всі його старання, поки ніхто не розумів.

Погонич мулів (на чилійському діалекті «катапаз») мав двох помічників тубільців-пеонів та дванадцятирічного хлопчика. Пеони поганяли мулів, навантажених експедиційним багажем, а хлопчик вів мадрину – низькорослу кобилу. Обвішана бубонцями і дзвіночками, кобила йшла попереду і вела за собою десять мулів. На семи їхали мандрівники, а на восьмому – катапаз. Ще двоє мулів були навантажені харчами і відрізами тканини, призначеної для завоювання прихильності касиків[25] пампи.

Пеони зазвичай ішли пішки. Цей перехід через Південну Америку мав здійснюватися в якнайкращих умовах у плані швидкості й безпеки.

Подолати Андський хребет не так-то легко. Здійснити таку подорож можна, тільки маючи в своєму розпорядженні витривалих мулів, проте кращих із них уже давно вивезли з Аргентини. У цих чудових тварин виробились якості, не властиві їх породі. Вони невибагливі до їжі, п’ють раз на день, легко долають сорок кілометрів за вісім годин і покірно несуть вантаж у чотирнадцять арробів.[26]

Упродовж усього шляху від океану до океану немає жодного заїжджого двору. Мандрівники харчуються сушеним м’ясом, рисом, приправленим перцем, і дичиною, якщо вдається підстрелити. У горах п’ють воду з гірських потоків, на рівнині – воду зі струмків, додаючи кілька крапель рому, що зберігається у кожного мандрівника в бичачому розі – «шифлі». Втім у тих гірських краях слід утримуватися від вживання спиртних напоїв, бо нервова система людини й так зазнає сильного перенапруження. Що ж до постелі, то вона поміщається у місцевому сідлі – рекадо. Воно складається з пеліонів – видублених з одного боку і вкритих вовною з іншого, і закріплюється на мулі широкими, розкішно вишитими попругами. Мандрівникові, який загорнувся у ці теплі пеліони, не загрожують холод і волога, тож і спатиме він спокійно.

Гленарван як досвідчений мандрівник і людина, що вміє пристосовуватися до місцевих звичаїв, придбав для себе і своїх супутників чилійський одяг. Паганель і Роберт, дві дитини – велика і мала, – були в захваті, коли просунули голови в чилійські пончо – широкий плащ із вирізом посередині, а на ноги взули шкіряні чоботи. А як ошатно виглядали осідлані мули! Їх загнуздали арабськими мундштуками, натягнули довгі шкіряні переплетені поводи, з обох боків звисали яскраві полотняні мішки, альфорхаси, із провіантом. Поки неуважний Паганель сідав на розцяцькованого мула, той мало не хвицонув його. Усівшись нарешті в сідло, зі своєю підзорною трубою через плече, укріпившись ногами в стременах, він цілком покладався на досвідченість мула, і йому не довелося шкодувати про це. Що ж до Роберта, то той одразу ж показав себе вправним вершником.