Сборник - Меридіани (На украинском и русском языках) Страница 22

На екрані з’явилася незвична споруда. Це був будинок, зведений у формі гігантського дерева. Висота його сягала за кілометр, і верхні поверхи на “гілках” будови вважалися найвигіднішими, бо були ближчими до Сонця. Тому в парку з таких “дерев” — місті лергів — як правило, зверху жили крилаті розумні істоти, а на нижніх поверхах розміщувались заводи і фабрики, лабораторії і різні установки. Всі чотири планети цієї системи доживали свій вік. Згасаюча зірка давала все менше енергії. Вона навально зближалася з іншою згасаючою зіркою, і всі планети лергів жили чеканням недалекої космічної катастрофи. Розум мільйонів крилатих істот був мобілізований на розв’язання невідкладного завдання: як врятуватися від страшної катастрофи. Про всякий випадок готувалися армади космічних кораблів для переселення всіх лергів, окрім Безкрилих, що відмовилися від будь-яких турбот, на іншу Сонячну систему Крабовидної Туманності. Лерги відхилили пропозицію “ЛЯЛ-20” про переселення до них, ірвітназів, тільки-но дізналися, що ті живуть без повітря та води, і просили “ЛЯЛ-20” передати всім представникам органічного життя Всесвіту просьбу подати їм руку допомоги.

— Коли має відбутися катастрофа? — порушив тишу капітан корабля Новиков.

— Це станеться через дві тисячі ваших років, — відповів “ЛЯЛ-20”.

— Що ж. Доберемося додому, доведеться і нам подумати над польотом до приреченої цивілізації. Гадаю, можна встигнути…

І знову на екрані — чорний морок космосу. “ЛЯЛ-20” перелітає на кораблі ірвітназів до найдальшої від його батьківщини цивілізації в напрямі зірки ЗС-273.

— Від Землі до неї майже два мільярди світлових років, — замислено мовив Микола Іванович Добробас. — До того ж вона весь час віддаляється від нас з шаленою швидкістю.

— Ми знайшли цивілізацію на шляху до неї і перебували в польоті понад мільйон ваших років, — просто, немов ішлося про кілька днів мандрівки, повідомив “ЛЯЛ-20”. — Там ми були сильними, як ніде, бо зірка, названа ірвітназами Сяйвом Всесвіту, давала нам багато енергії.

— Ви чуєте мову цієї бездушної кристалічної кулі? — не втримався Сергій Вікторович Чуєв. — Мені ніпабаріяни нове серце подарували, життя повернули. В моїх грудях вдячність до скону житиме, а для ірвітназа нове життя — просто енергія, й годі!

— Я не знаю, що таке серце, а коли пізнаю, то мене більше не буде. Буде трансформація.

— Яку ж цивілізацію ви знайшли у Всесвіті в напрямі зірки ЗС-273? — торкнувся рукою твердої кулі “ЛЯЛ-20” Добробас. — Це головне!

Куля ірвітназа стала прозорішою, лише в глибині її тихо перемішувався якийсь райдужний клубок енергії чи кристалічної матерії, а ближче до верхнього “полюса” блідо-зеленим вогнем загорілися зіниці золотих очей.

— Ми знайшли там розумних істот, як земляни або сергусіяни, тільки живуть вони у воді, на дні глибоких океанів. Без води вони гинуть. Тому майже не виходять у далекі зоряні подорожі. Космічні кораблі ніфледів, як вони себе називають, наповнюються водою під великим тиском і від попадання мікрометеоритів вибухають як бомби. Окрім того, в космосі дуже важко налагоджувати регенерацію води; виходити ж ніфледам-космонавтам у відкритий космос індивідуально можна лише у дуже масивних скафандрах із запасом води…

— Що за нісенітниця? — втрутився в оповідь “ЛЯЛ-20” голос капітана Чуєва. — Ви бачите?

Всі повернулися до екрану. Там, мов на любительській кінострічці, швидко змінювалися кадри змагання боксерів. Один з них був Герман, другий — Федір Москаленко.

— Та він спить, наш “медіум” — засміявся професор Петровський, вимикаючи установку. Тоном затійника він повідомив: — Сеанс закінчено, шановні глядачі. Другу серію фільму побачимо, як виспиться його постановник.

Герман прокинувся, зняв шолом, вийшов з кабіни установки в освітлений зал.

— Трохи болить голова. Зате цікаво. Правда, мамо?

— Так. Але як ти себе почуваєш?

— Добре. Он тільки швидкість одержуваної інформації, вірніше швидкість згадування втомлює. Кілька разів хотів на чомусь довше зупинитися і не вийшло. Отак і перескакував з одного “спогаду” на інший.

— Це від незвички, — відгукнувся Курганов. — Та й ірвітназова пам’ять поки що не зовсім твоєю стала.

— Але ж пам’ять, що передалася мені від батька, міцна, а тут…

— Моя пам’ять живе в тобі з народження і щодень проявлятиметься повніше. А тут вона ще довгенько стороннім тілом буде, доки не зживешся з нею, сину, — резюмував Сергій Вікторович.

Коли всі вийшли з залу, Сергій Вікторович Чуєв підійшов до “ЛЯЛ-20”.

— Про ту планету, де живуть представники кристалічного життя — ірвітнази, я вже маю деяке уявлення, однак не можу зрозуміти одного: чому саме ви подорожуєте на Ні Пабарі?

— Кілька мільйонів років тому ірвітнази розіслали своїх посланців у різні боки Безмежжя. Ми шукаємо нової енергії. Мені однаково, з ким подорожувати. Тисяча років — дрібниця. Зате ірвітнази матимуть нову інформацію про джерела енергії. І я подорожував на метеориті, звідки мене зняли сергусіяни і доставили на Землю. На Ні Пабарі розумні істоти давали мені зовсім мало енергії, я не міг залишити цей астероїд, щоб вийти у самостійний політ. Весь час мене тримали без Сонця в печері.

— Ми подаруємо “ЛЯЛ-20” енергію термоядерного синтезу, якщо вона йому потрібна!

— Я залишаюся на вашому кораблі доти, доки я буду вас цікавити, — пролунав з кулі механічний голос, і вона знову стала непрозорою, мовчазною.

Сергій Вікторович мимохіть торкнувся долонею гладенької і холодної поверхні “ЛЯЛ-20” і замислився: чи не внесе це рішення ірвітназа неприємностей у стосунки з ніпабаріянами? Треба порадитися з Туорудом. Сергій Вікторович ще раз оглянувся на “ЛЯЛ-20”, і в його пам’яті спалахнула згадка: так, ірвітназ дуже нагадує сергусіянську кулю мудрості, яку він бачив на Сергусі-3. Однак ірвітназ — синтез багатьох куль мудрості. Синтез особливий, загадковий: жива кристалічна матерія! Хто, коли, у яких світах розгадає цю таємницю Всесвіту?

РОЗПОВІДЬ КРЕМГА ЗЕЯ

По обіді астронавти знову збиралися йти до печери Вищої Думки, де мала продовжитися розмова зі вченими Ні Пабара про минуле і сучасне Землі. Кожен з членів екіпажу плазмольота підготував свої запитання. У всіх був піднесений настрій. І раптом у відсік перед головним люком увірвався різкий сигнал: “Всі до мене!”, що линув з Центрального пульта управління плазмольота. Астронавти стояли якусь мить у тривожному заціпенінні, капітан Новиков першим зірвався з місця і кинувся до ліфта:

— Якась аварія! Хто залишився вахтовим?