Філософія агнозиса - Евгений Александрович Козлов Страница 16

будучи вірним своїй єдиній коханій, ось тільки в самозадоволенні немає нічого поганого, воно природне, бо для людини немає нікого ближчого за саму себе. Не розуміючи цього, я перемагав свою тілесність і програвав їй, коли треба було лише зрозуміти її устрій і визнати її такою, яка вона є, і що опір веде до страждань. Інакше кажучи, тоді одне страждання змінюється іншим, а значить це невірно. Правильно ж ставитися до самозадоволення, як до походу в туалет, адже з приводу того ж сечовипускання совість не тривожиться, точно так само треба ставитися і до статевої функції організму, до того ж те й те відбувається за допомогою одного органа, і ці функції виділення пов'язані. Так учені з'ясували, що в сечі міститься певна кількість насінини, але це ж не означає, що потрібно боротися із сечовипусканням, щоб не втратити певну кількість насінини. Багато видів виділень для людини є звичайними, то чому ж виділення статевих клітин раптом стало чимось ганебним, грішним, засуджувальним. Головне, щоб ці виділення відбувалися на самоті, і тоді це не стосуватиметься нікого, окрім самої людини, яка полегшується. Самозадоволення це задоволення процесів виділення. Але я не вчений, тому помічаю дурість тодішнього свого розуміння, коли я релігійно вважав, ніби я винен у тому, що моє тіло влаштоване певним чином. Не потрібно тільки пізнавати тіло іншої людини, адже тоді це призведе до втрати цноти. Фізіологія злягання передбачає не просто виділення, а виділення заради розмноження. Втрата цноти це пізнання іншого. А якщо вірити тій дурості, що нібито не можна пізнавати свою тілесність, як думають деякі релігійні люди, то тоді, мабуть, і в дзеркало не можна дивитися, адже у відображенні можна побачити оголене тіло людини. Але як вигляд власного оголеного тіла є для людини буденністю, так само й процес виділення також має сприйматися людиною з певною часткою прохолоди. До своєї тілесності потрібно ставитися прохолодно, загалом-то, це так і є, адже збудження відбувається, як правило, від чогось іншого. Але я не буду заглиблюватися в цю тему. Мені важливо було вказати на свою помилку і виправити її, хоча б у цій книзі. Я переглянув свої погляди на статеву визначеність, принаймні в деяких аспектах. Але якими ж були мої перші релігійні почуття?

Ще в шкільному дитинстві вони проявилися, не в стінах храму, ті театральні постановки, там ініційовані, мене анітрохи не вражали, як і релігійність дорослих родичів мене не турбувала. Мене приваблювали інші вигадані міфічні істоти — черепашки-ніндзя. У перших класах школи в мене був портфель із зображенням цих самих черепах. І ось одного разу я отримав трійку в школі, після чого прийшовши понуро додому, мене вкотре вилаяла матір, можливо, вона мене навіть ударила, точно не можу пригадати, всі подібні кепські сцени були завжди однакові. Пам'ятаю тільки, що я плакав і хотів розради, підтримки. І оскільки я був один у кімнаті, а мама, вилаявшись, пішла на кухню. Я відчував свою безпорадність, образу і несправедливість того, що відбувається, адже навіть у ті малі роки я розумів, що нерозумно сварити і бити дитину за намальовану цифру. Але як виявилося, зображення цифр може перетворитися на справжній культ, люди взагалі до цифр ставляться з трепетом, шануванням і з релігійним завзяттям. Моя мати вірила в цифри, а саме вірила в шкільні оцінки і вірила в цифри на банкнотах. Я ж своєю чергою вірив тільки в черепах. Пам'ятаю, як я заплаканий лежав на дивані, а поруч зі мною портфель із зображенням черепашок, і я благав їх розрадити мене, я знав, що їх, найімовірніше, не існує, хоча я любив роздивлятися каналізаційні люки, з надією, що вони живуть у каналізації. Так, вони вигадка художника або письменника, але я їх так любив, чому уявляв, що вони мене чують. Я торкався до зображення пальцем і шепотів їхні імена — Донні допоможи, Майкі, Лео, Раф. Це і були релігійні почуття, і всі інші релігійні люди відчувають те ж саме, тільки по відношенню до інших уявних істот. Боги це уявні друзі або уявні вороги. Коли люди не знаходять розраду в реальності, вони шукають допомоги у своїй уяві. І творять релігії саме художники, письменники, скульптури, архітектори, музиканти. Як і я, будучи іконописцем, творю релігію, паралельно пояснюючи її агностицизмом, що нерідко доходить до атеїзму. Релігійним людям потрібні зображення, до яких можна доторкнутися, їм потрібні тексти, які розбурхуватимуть уяву. Чи погано це? Думаю так, погано, тому що це все ілюзія, і тому черепашки-ніндзя не допоможуть маленькому хлопчикові заспокоїтися, їх не існує, вони всього лише плід уяви художника. Але черепахи нешкідливі, тому що хлопчикові ніколи не стати черепахою. Небезпечні зображення реально існуючих людей. Так у масових релігіях зображують людей вкрай аморальних і шанують ті зображення. Зображують убивць (воїнів), різних володарів, представників владної ієрархії, божевільних, або малюють події насильницького спрямування. У підсумку виявляється, що свій грішник релігійному суспільству миліший, ніж чужий праведник. Вибираючи між праведником і розбійником, натовп завжди вибирає вбивцю. До того ж будь-яка сучасна людина, яка не замішана у вигнанні людей і тварин із приміщення шляхом насильства, і яка думає при цьому, що вона має якусь владу над іншими, будь-яка сучасна людина є моральнішою за будь-якого релігійного діяча або будь-яку центральну персону культу. Шкода, що сучасні люди продовжують тремтіти перед старими особистостями, коли еволюція моральності тільки те й робить, що рухається вперед, тож ідеал якщо й шукати, то тільки в майбутньому. Але повертаючись до теми культу особистостей, скажу, що я завжди почувався серед усіх цих грішників, що каються, зайвим, відкинутим. Будь-який культ приречений стати чимось глибоко злим і деструктивним, бо початок його, складений письменником, цілком може бути добрим і моральним. Але навколо книги неодмінно почнуть збиратися всілякі аморальні люди, які й згодом перекручують задум письменника своїм злом, перекручуючи його своїм розумінням. І в підсумку можна буде побачити культ особистості, який і так не вирізнявся особливою моральністю, але, крім іншого, до нього ще долучають своє розуміння культу, заради виправдання своєї аморальності. Тому прийшовши в релігію, будучи пацифістом, незайманим, непитущим, непитущим і вегетаріанцем, мені швидко пояснили, що тут це не потрібно, натовпу це не потрібно, йому потрібне виправдання протилежного, ось вони і зібралися тут для цього. У тому-то й увесь парадокс, що релігія потрібна маленьким дітям для уявної розради, тоді як кривдникам, тим, хто чинить насильство, релігія не потрібна, така людина накричала, ударила і пішла у своїх справах до наступного разу.