Емма Андієвська - Вігілії

Емма Андієвська

ВІҐІЛІЇ

ВІҐІЛІЇ

ВІҐІЛІЇ XXXVI

В надтрухлім світлі – селезінки реченьНад антрацитовим, що з моря, пасмом.Та на воді ще прямокутник пісні,Терпкий від видовжень, як від наврочень.

Вогні, мов баклажани. Карк незручнийХоває берег в шмаття затрапезне, —Із волоцюгами валявся, бознаВ яких ровах незнаного сторіччя.

Скінчилася щоденна пантоміма.Пляж, що з води – гранітними томами.Потоншав і пружинить, як фанера,

Сховавши під каміння шкіру й норов.Все віддаляється. Лиш відсвіт на косіГадюкою, що власний хвіст куса.

ВІҐІЛІЇ XXXVIІ

Вхід? Брама смерти? Світловий пілон? —Не обрій, а суцільний – в гніздах – хрускіт.Й ледь – річище і тінь від тамариска. —Світ – перекотиполе і полин.

Ліхтарня. Пристань. Водяна пилаПівмісяця, що – помисли – на ряску(Тлін – чи неіснування гумореска?),І тиша в пітьмі, як ацетилен

Як тяжко душу й розум – від оскоми.Як тісно між проходами вузькими.Між мурами, де пам’ять, як осуга,

Вже, – не шкодуючи – назавжди – від усього.Що досі – забуття і летаргію. —Вбиваючи, смерть – воскрешає й гоїть.

ВІҐІЛІЇ XXXVІІI

Крило метелика – айва, з якої – плед.Що тягнеться з народжень до народжень.У срібло вхід: шляхів стрімка мережа,Де боржники, які – в обхід – від сплат.

Крило метелика, гіркий і пізній плід.Що, не торкаючи, промінням ріже.Кути, які – на лябіринт віражу.Що зберігає Пасіфаї блуд.

У лялечці сипке панікадило.Що оболонки тліну поскидалоЙ обвуглені перегортає сльози.

Де щойно – по вузлах – пройшовся лазер.Розкрив метелик крила, як рояль. —Душа ще зріє, й порожньо в раю.

ВІҐІЛІЇ XXХІХ

Ніч не рухнеться й, наче в прірву, їде.Без коліщат – у виміри обтічні.Вже безпредметним стало нелетюче,Зник фюзеляж, висять шасі із вати.

Що барвами – подекуда – як одуд.Звільнився світ від кліток і уточнень.Сплатив борги – і всю на вітер – здачу.Лиш де-не-де ще тліють мараведи.

Змінилася вага і перспектива.Все погустішало – на дві, на три октави,І кожен кадр, як у німому фільмі.

Відпало все настирливе й несхвальне,І решту – кіпоть – вимила гроза. —Твердь, скинувши старий комбінезон.

Ключами наближається з низин.

ВІҐІЛІЇ XL

Ні світла, ані кроків на майдані.Ніч – наглухо – у володіння власні.Лише душа, як верховіття в лісі, —Все глибше й – далі – від тандит щоденних.

Не місяць – еліпс. Крапле белладонна.Ще мить, – і шкірка зовнішнього лусне.Позаду – проминальне і облесне.Єдиний дзвін, що бамка щогодини.

Все видовжилося й позатихало.І тільки серед обрисів похилих.На лінії, що ділить світле й темне.

Громаддя слуху – сторожке й невтомне. —У снах маячать, хоч ніхто не спить.Як голос, віддалі. І нескінченна путь.

ВІҐІЛІЇ XLI

Від ночі – півобгризений маслак.Скрізь – існування ще дрібні реклямкиТа водограю ледь надтрухлі клунки,Де вже прийдешнього спалахують посли.

Згортається в сувій – шляхетне й зле.Суцільний розпад там, де щойно клінкер.Найдовші пащеки (ковта весь світ) – маленьке.Де ще майбутнє – слизом, як масляк,

І проминальність – у руці – мензурку,Що наближається, – мандрівна зірка, —І час від часу – збоку – зблисне кловня.

Що від розлинного лишилася конклаву, —Луска огрудь, що їх – зелений град. —Гравців на видно. Видно тільки гру.

Віґілії XLII

На кригу – рух. Дня зупинивсь вітряк,Й одна за одною, як пара, перепони.Крізь плівку дійсности – з підводних скель – скорпени.Скидати форму добігає строк.

Для змагунів – дедалі вужчий трек.Вогні і ціль, – їх поглина серпанок.В гранат завинена чекає Прозерпіна,Заки гравці – передостанній трюк.

Кінців не видно. На всі боки – трусько.Замість світила ледь кіптюжить тріска.Нутро, неначе після золотухи.

Світ відшвартовується так поволі й тихо.Розпавсь на тлін, хоч і стоїть квартал(Черв’як і в сріблі дірку провертів).

Стерничий – і нікого на борту.

ВІҐІЛІЇ XLІII

Ще коло, ще пустеля, й караванУ присмерку – з барханів – ген – міжріччя,Де гнізда залишилися сорочіІ предки промовляють з домовин.

Найдальші віддалі – ті уздовж власних вен.Найнезбагненніші – якнайпростіші речі, —Мости через провалля – без поруччя.Каміння, луни, потічок-ревун.

Що Арарат? – Драконами – дрібниці.Піщина, що на всю потужність пнеться,Аби до світла боком притулитись

І зупинити смерти вентилятор.Що вже – от-от – останній електрод.І трудиться, хоча – намарне – труд.

ВІГІЛІЇ XLIV

Лиш рибні голови, де вирував базар.Ножі змінили, виміри й касети.Будинки й вулиці проріджено крізь сито.Всі вчинки пітьмою виходять з амбразур.

На площі тиші довшає пузир.Де ще дідок дошукується суті.Найменший обрис – рясно, – як пульсатор.І не бруківка, а бруски озер.

Де з виводком – уздовж – блакитна квочка.Заходять інші вірування й звички.Й нічна сторожа, що – олію – в лямпу.

По спиляному походжа Олімпу,Де тільки тіні на воді від пальТа човен, що – на той бік – за обол.

ВІҐІЛІЇ XLV

Долини духа спочивають в генах.Ще образ сплющений не вигорнувся в смугу.Речей поверхня тане, як засмага, —Так диня тиші стигне в сновиганні.

Ще не набрали почуття розгону,Світ видимий ще розмовля на миґах.Є гірші від поразок перемоги,І світла найчорніші перегини.

Над дійсністю – димок від кантилени.Одягнений, неначе в панцер, в луни.Весь на межі, на всю тональність кондор

Відлічує у присмерку секунди(Годинник, що без гир і коліщат).Буття? Чи кинений на полі бою щит?

ВІҐІЛІЇ XLVI

Обличчя. Лінія. І за водою – слід.Найнепохитніше – таке ламке й минуще.На дні краплини – існування днище.Що, як поліп, в поцейбік наросло.

Із неладу – рука, що – зерна й лад —Крізь заграви – на перехрестях – мощі.І прапорець на пагорбі, що – нащось.Усе велике, що таке – мале.

Плач. Голоси, хоч поруч – ні оселі.Лиш смерть, що світ, немов кізяк, мусолить.Сам тільки звук – щербатий і гугнявий —

Вже без надсади, без прокльонів, гніву. —Все – в лійку, – поодинці і гуртом. —Й ріка, що рінь у душу нагорта.

ВІҐІЛІЇ XLVII

На дні віків чекає Пенелопа, —Піщина пам’яті, що – водяні бескиди.І женихи, що чинять збитки й шкоду,Й Аїда брама, котра замість шлюбу.

На астролябію поклавши лапи.Два грифи – шлях, який веде в нікуди.Пішина пам’яті і обрій-естакада.Що – світ, із мила й сажі зліпок.

В предмети згущується роздрібне мигтіння.Де щойно тільки гілочки фотонні,І від єства – ні обрисів, ні статі.

В таких глибинах навсебіч летіти. —Ще Сцілли і Харібди омина Свідомість.Й ніч у мисці, як миньок.

ВІҐІЛІЇ XLVIII

Не обрій, а вуста, – то там, то тут —З-під намулу. І тиша, наче дьоготь.Все причаїлось. Тільки місяць дихаНа вухо. Та – ковтками – блекота.

У проминального все дужче апетит —На вічне, хоч і гине від ядухи.Дві зірки, що – як рушники – з-під даху, —За розподільник ліній і частот.

В повітрі гаснуть острови з опунцій.Прийдешнє ще чекає на зупинці, —Їсть яблуко, – при боці – оцелот,

Що від – проміжних втілень уцілів.Й по купках спалахів, мов з’яв очіс,Йде розтяжний – з самих суглобів – час.

ВІҐІЛІЇ LI

Мить блимнула – й ломовиком – в обоз.Життя? Ріка? Чи просто знак – алеяЗгортається у зірку і маліє.Не поле – алюміній і азбест.

Амеба місяця зійшла на рихлий бас.Килою – отвори. Хорти – от-от – толая:Рівнина чи вже духа алкалоїд,Що в просвітках – матерії позбувсь? —

Самі кульбаби від гучних орацій.Світ – проваливсь на першому уроціЙ – надсадно – форми – щіткою, як посуд.

Природа – з’яв напташила запаси,Аж серце гупа й кришиться броня.І пітьма, що – оливами – бринить.

ВІҐІЛІЇ LII

Навколо тиша, наче із відра.Без опертя, в надхитану назальність —Квадрат розмитий. Світ – без камізельки.Все кришиться – і навпіл – по ядру.

За водорозділом – осмерклий сум модрин.Що видовжила в береги зозуля.Та мозок, що – краплинами лізолу, —Ще заки – на новий ракетодром.

Сама рівнина, що застигла в оці,Та – ген – тополь порожні ногавиці.Де зовнішнє відбігло всіх регалій,

Лиш де-не-де – на хіднику – рагелі.Нутро не кліпне, – в пастці сам ловець.І тиша, що всі стулки розсува.

ВІҐІЛІЇ LIII