Емма Андієвська - Вігілії Страница 2

ВІҐІЛІЇ LIII

У прірву – день. Короткий людський вік.Все глибше смерть вбиває в тіло пакіл.Все, чим жилось, як на асфальті – спека. —Мелодія – на кришки – і співак.

Плете ядро усесвіту павук.На ниточці тремтять хисткі опуки.Усе живе – Тлін – під свою опіку.Лиш серце блима – між кущів – ставок.

Весь світ біжить – вагон, – та спить кондуктор.Хитаються перегородки з дикту.Не діють гальма. Рух ніхто не стрима.

Не вимкнути – ні колії, ні струму,Ні пам’яті розпилений смарагд,Де ще життя, – що – димом, – димарі.

ВІҐІЛІЇ LIII

Буття? – Чи серед хаосу – боскет.Де – ножицями – неосудний ледар?Порожній пляж. Надтрухлі дві колоди.В піску гниє – півмісяця – і скат.

Повітря – з плинних лусок – самоскид.Який – над ямою – добіг до влади.Надкришуються – всесвіти і люди.Ковпак відлунь. І невідчитний код

Черви, що пробує свідомість гризти.Крізь видиме – дедалі глибший розтин,І переходи, і мости з віскози, —

Кров, звільнена від пристрасті і сказу,І простір, що на промінь захолов. —Неначе хто кватирку прохилив

В безпростірність, що плаче немовлям.

ВІҐІЛІЇ LV

Рожеві парасолі краплють з ринви.Всім з’явам- простір – за єдину пашу.Та де-не-де – ще світлові папуші. —Все зовнішнє пішло на відмирання.

Ступати важко. Небо, як мурена,Ковтає душу. Ледве блима пижмо.Із каганцем – за існуванням – пошук.

Де тлін – в ботфортах – коней на пороні.Стіна із лялечок, обернених в мовчання.Матерії і духа величиниЙ трикутник зору – крізь медузу ніби.

Бо видиме, що – невимовне – в набір.Немов після потопу суховій,Відкрило в серці жилу слухову.

ВІҐІЛІЇ LVI

Життя дало – з розгону – задній хід,І не зібрати навіть глею грудки.Лиш пам’яті шпичасті осередкиІз шибами, де навхрест – лепеха.

Вже прорідився дійсности штахет,І серед плазми – духа самородки.Рівнини сну з жирафами, – що – рідко —Вглиб – жовте м’ясо з фіялкових хутр.

Самі димки. На нетривке – гоніння.Назад – в ядро – розпочалось вгинання,Де ще клітин пручається додаток.

Останню форму – в невагоме здуто.І по трикутниках – без веслярів – вельбот.Усесвіт, згорнений, чекає, як мольберт.

ВІҐІЛІЇ LVII

Ґонг-дзеркало. Самі стежини втрат.Лише на обрії ще серце носить мироУ просвітках між валунів понурих,Де жорна тліну порожнечу труть.

В завулках пам’яті – сіль вогників, – нітритІ ланцюги. Туга легеня моря.Зі спинок світла, наче із омарів.Приплив – прапращура – в піску – портрет, —

Уламки водяної епопеї, —Й над ними місяць, як шматок папаї.Згорнулась твердь. На дно пішла ескадра.

Жменя свідомости і зір, – ліванські кедри.Де смерть – лозиною – отару поганя.Гонг-дзеркало, як жерла двигунів.

ВІҐІЛІЇ LVIII

Життя спливло. Лишилася стерня.Як мало зерен – цельофанний кошик.Майбутнє ледь вивільнюється з кушок, —Вже інше обертається стерно.

Ще час від часу дійсности турнюр —З-за рогу – проминальніше й гіркіше.Хорти підземні хлепчуть чорну кашу,Хоч маятники, що – за тлін – турнір.

Ще ріки – серед мороку – молочні.Як лунко, незахищено і лячно,Де простору алмазна шевелюра.

Мов тільки но з верстата ювеліра.Все – порохом – герой і страхопуд.У серці – дріт. В чуттях – найглибший спад.Й на брамі пес, що в білім колі спить.

ВІҐІЛІЇ LIX

Як дзвін у вусі, вглиб речей розгін,Де ще від дня позалишались пастки.Ледь коливаються – плівки надуті – пустки.Розгвинчено і воду, і вогонь.

Поздовжнього побільшала вага.Скрізь – губкою – стрімкі й ламкі форпости.Дитину в ванні – проминальне – пестять.Всі віддалі, як тісто, й тільки ген,

Де устриця до обрію прикута.Ще жменька світу з відсвітом строкатим. —Зійшли на рінь – і метушня, і галас.

І ні душі. Сама – рівнина-голос.Що – дійсність, наче праскою – капрон.Та Яків, що із Господом – на прю.

ВІҐІЛІЇ LX

Видовжується присмерку сачок,Де інший берег, танучи, хлюпоче.Ще тільки неба півпригаслі печі.День руки витер, – працю всю скінчив,

Аби – на ранок – знову дитинчам —Чи й серед ночі, – як кому приспічить.Сторч – тиша насувається сипуча,На скипетр обертаючи – канчук.

Слаба – не пітьма – простір – на утори.

Конец ознакомительного фрагмента.