Емма Андієвська - Спокуси святого Антонія

Емма Андієвська

СПОКУСИ СВЯТОГО АНТОНІЯ

СПОКУСИ СВЯТОГО АНТОНІЯ

I

Я весь в Тобі, так ставши однооким,Що й дихати мені, крім Тебе, нічим.Все, що не Ти, – лиш тлін і порожнеча.Між плівок з’яв я довго й марно никав,Шукаючи Твоїх дорожніх знаків,І от тепер я зупинився, – й начеНа мене одягли прозорі ночви:І я – вже Ти, який мене спонукав,Щоб все буття розкрилося, як жолудь,Тієї миті, як із мене жилиТягнули біси, ще й – ножем кухонним!Та попри зло, о Боже мій коханий,Цей світ, де Ти створив струмки і кедри,Ні, – не на друзки, як стару макітру!

ІІ

Не світло – нескінченні мури з пемзи,Що в них застрягли духи пітьми спрутомІ б’ють мене кочергами, – навпротиІз пащі – просто в серце – довгий пазур,

А я – ріка, де Бога й чорта – позов, —І човен. Ти велів мене попрати,І ось мене колошкають зі спритомМармизи пекла зрана і допізна.

Я залишив мерзенне, хиже й підле,Аби мене скубли отут, як падло,Стоніжки з пиками звірюк й єхидни.

Не знаю вже, це я чи світло худне,Втомився я, а Ти, як в рані – сіль —Невже ніколи я – Твоїх осель?

ІІІ

Падіння це чи просто – в світло спуск,Що так у без’язикість завело,Аби в мені Ти, Боже, як валун,Й живцем – печінку – не орел – Твій перст?

Бісище губку з оцетом – на спис —Й мені вуста, де на хресті з воланьЯ так дослухуюсь Твоїх велінь,Що я – не я, а світла чорний спазм,

А Ти в мені – ще дужче перегини,Щоб я – не з пітьмою – з Тобою перегониПовз бісів нескінченні колонади. —

Мене від зла, що колом в колі, нудить,Яке чигає, аби Ти в мені замовк, —Тебе не чути – найстрашніша з мук.

IV

Ти, Боже, ключ й водночас і ворота,А я, як безнастанний в Тебе – стук.Я все забув, відбіг всіх «ні» і «так», —Цей світ для мене, як стара верета.

Тобою жити, – як в Тобі – вмирати.Я весь Тобою, наче кров’ю, стік.Я так – без шкіри, мозку, без кісток,Мене ж бо можна і в сльозі зварити.

А Ти, – чи це для Тебе тільки жарти,І Ти віддав мене гієнам жерти,Аби бісища – на всі кутні, – й хитро

Мене, як мишу, що – у вовче хутро? —Єдиний Ти – буття, де я лиш гість. —Все знаю, та не доберу чогось.

V

Біс головешки підклада під душу.Зі шпарки кожної – семиголові гади, —На сідало посіли й світло гудять.Чорт власну кишку висмикнув піддашшям

Й очепами – мене гуртом – під дишель,Аби я на коліна від огиди,Щоб морок, скориставшися з нагоди, —Назавжди в серці – небуття підошви.

Чортище збоку, осідлавши лавку, —Подобою – на ратицях – полівка,Під ребра – сіркою – і межи очі сцика, —

На мій хребет – всі жужмом, – як на цоколь,І я везу бісівський почт, мов шкапа. —Але Ти, Боже, мій – крізь пітьму – шкіпер.

VI

Ти – все в мені – і помисли, і дії,Я ж – на гаку – вниз головою – здобич.Тебе я, Боже, серед пекла здибавЙ відтоді все ніяк не відгадаю,

Ні – що я, ні – навіщо, ані – де я.Весь світ, все звичне – раптом стало дуба.І хоча я Тобі себе й віддав був,Нутро мені – ще й досі біси доять,

Немов я їхнє немовля зарізав,Й вони – на мене – з пищавок – заразу, —На колесо – і між собою ділять, —

І пекло й далі клепле мою долю, —Та я – по вінця – від Твоїх чудес, —Бо Ти – змагун, я ж – Твій метальний диск.

VII

На вухо – три чорти – содомську казку,Аби душею – гадяче відлуння:«На хрест – і лагіднішого від лані!» —Чортиська – щука-рись й гієна-кізка

Мене шматують, я тут гірше кузьки, —За ноги й руки – й тягнуть геть від ліній,Що – куля світла – по стерні від льону, —І кожен мною, як об землю – козир,

Що їх – бісища, – двометрові блохи. —Я вже оглух від пазурів і бляхи,Мій зір кривавить від оцих зображень,

Які мені – щомиті – пекла брижі.Аби, – як стій, – крізь панцери навколо —Стернею – в кулі світла – Ґраля келих.

VIII

Мені в живіт – бісища – з гиком – п’яти,Аж заграва – від сірки і від диму.Не знаю, чи є край цьому Содому,А біси – все нові на мене пута,

Щоб змусити гноївку пекла питиІ струпами не тільки тіло, – думи.Пилу мені крізь мозок – тлустий демонІ пригорщами в ніс – криваву потерть.

Мурахо-чорт, – боки – з ножів комори, —В легеню – ікла – й тягне в закамарок,Де стіни – навсебіч – із рученят,

Які мені – останній реченець, —І я – між них, як між хортів – толай. —А Ти в мені, о Боже, мов телій.

IX

Бісище, що – скабою – мені тім'я,Одягнений в червоноіклу рясу,У серце – цвяхи; морда – куркорисі, —Від обрію по обрій – пики й темінь,

Що корбою – сумління, жили й тяму.Серцевий сонця м’яз, що – віссю в росах,В мені видовжується в нескінченні русла,І я не жменька попелу і втоми

(Хоча мене ще вдосвіта зоравБісище, що – на вусиках зорі, —І – ланцюги – крізь віддих і крізь скроні,

Бож тарганисько-чорт, – на лапах скриня, —Мені – всі ребра, тягнучи за пруг), —А – віз усесвіту, в який мене запряг

Ти сам…

X

Цей світ – ріка, де я – вода й дараба,А Ти в мені, як буря, що не вщухла.Все видиме – лиш приступці і чохли.Ти мури нахилив мені до ребер,

Де ґнотиком – душа, сумний доробок,Що тільки но – у лещатах і – чахла,Аж поки Ти їй – замашного щигля,Аби вона, як рибна кістка, – руба,

І вже їй – ні погрози, ні волання.Скубуть її, як стиглий кущ малиниЩе сумніви, отруйні мозку трутні,

Та я до Тебе, – що страшніші втрати, —Ще мить, і Ти в мені – вже кожен кут.Хоч Ти мене – до дір, – як личаки!

XI

Вода мені у скронях – крап – і – крап, —Видовжує у потойбіччя дебет.Вітряк-бісище (світло стало дуба,Повітря – із залізних, довгих круп), —

Він меле серце під хитинний скрип, —Навколо мене – то бігцем, – то – диба.А я – немов у виразках худоба,Яку – валками серполезих скребл.

Гілля – з ребра, і я над світом висну,Повз мене і крізь мене зими й весниІ зернята річок, і зародків кулони,

І біси, що, одягши кущ калини,Із хоботів – ікру – на роздоріжжі. —Чи біс і Ти, який – у лапах – рожу?

XII

Трикутний біс – із черевом вельможі, —Калаталом мені між очі брязка.Тримаючись за довгу шию бризки,Отрутою чортисько промінь маже,

Аби мені – й останній цей проміжок,Щоб ані світла, ні струмка, ні бростки,А тільки плоть – німа, глуха і брезкла,Що Ти їй, Боже, – послугу ведмежу,

Аби душа – ні даху, – ні родини. —Я – попіл, що лишився від ридання,Пожбурений на смітник пітьми – рептух,

Що із-під тліну усвідомив раптом:Я так поволі, як з-під кия, вчусь,Що ця моя ганьба – моя єдина честь.

XIII

Увесь цей морок, Боже, – ні, – не докір,А просто – в серці, – як підземний зсув.Бож Ти – фарватер, де мене несе,І Ти в мені – на всі лади, як – дека.

Я весь румовище, де тільки пси й гадюки,Могила, на якій і хрест осів.І той струмок в мені, де небеса,Бісища – сміттям, – ще й регочуть дико.

Цей світ – а з ним і я – лахміття купи,Де сатани, – із присвистом, – екіпа.Мій мозок, як в дірках порожня шанька,

Я так… Мене – до тла – і порошинка,А я усе ще – маслаки питать,Хоч Ти мене, як ховраха, – пітон.

XIV

Я заблукав. Цей світ – чавунний килимНа груди, і я гину від ядухи.На мене біс-повія задом дихаПід вигуки визивні – й ікла скалить.

Ще й біс-пила, а з ним і біс-акула, —О Господи, коли ця погань здохне!Мене валкують, аби я, невдаха,Їм на догоду, як фанти на – колір.Скрізь писки мишачі і пики вовчі,Я так усю абетку пекла вивчив,Що ці подоби – все нове і різне —

Для мене – за незмінне і старезне, —Копита, пазурі і відра жовчі. —Мене – нема, є тільки Ти, – мій живчик.

XV

Із мене тягне зір – м’які цибулі скла,Біс-бегемот, що в лапах – важелі потопу.Бісище-хрящ, який – на шальках людську тупість,Мені у серце забива горющий клин.

В цьому содомі я один, – безлистий клен, —В кайданах тіла – на бісівському етапі.За мною й піді мною – кишла – пекла типи,Їх – з черева, як з шапокляка, – біс-чаклун.

Один бісище, – він – на мить – подобу плуга,Мені по спині і на плечах стрімко плига,І морок – вишкварками – попід ноги – трусок, —

Бісища натесали з мене купи трісок,Я – жменька немощів, а Ти – ні пари з уст.Я гину, Господи, благаю – озовись!

XVI