Емма Андієвська - Спокуси святого Антонія Страница 2

XVI

Біс у мереживах – рожева колба-пеньНа коліщатах (присмерку форпости)Підкочує під душу дім розпусти.Ще інші двоє – лисками з купин

(На голім тілі – глиняний жупан) —Мене у яму, там, де гниль і підступ(Крізь лійку плоті маю в пекло впасти, —Мій маратонський біг, що – скільки перепон!) —

І знову я стою в черві – по пояс.Мене бісища – на шматки, як паюс,Аби я – геть від Тебе, – їм покірний,

І душу, булочку, що тільки но – з пекарні. —О Боже, Ти, що наскрізь – суще і пусте,Рятуй мене або – від себе відпусти.

XVII

Ти, Боже, так мене з усіх кінців помуляв, —За мить в Тобі – хай – пекла нескінченні тижні.До Тебе всі шляхи, та – віддалі – й сутужно, —А я й через рівчак – так тяжко, так помалу.

О Боже мій, єдиний мій, помилуйОцю ганчірку тіла, яка ще – звитяжне.Я вже не відрізню, що – різне, що – тотожне, —Не біси – Ти в мені і по мені, як молот.

Заради Тебе я себе ущент розтринькав,Щоб Ти в мені розлігся луками, і тронкаНутра, як – з-під води, – про цей новий набуток,

А я, що доти, як соломою набитий,На з’явах поковзнувся – і забракло сил, —В Тобі ж бо від проваль – страшніші – небеса.

XVIII

Бісище риба-меч, який в мені – нудоту,Чортиська-пуголовки, біси – кінні й піші, —І кожному із них – я – наймиліша паша.Виделка-біс, – бородавки очей надуті, —

Із мене – пеклові – за сумніви – податокПід щелепів, зубів і шерсти сизий пошум. —Тут ратиця – мене, там – клешні, як папушу. —О Ти, мій просвітку, о Боже, де Ти, де Ти,

Бодай на мить спини оцей бісівський вир,Цю піну в мозку, що – як курячий навар,Цей присмерк, що – свідомість – язиком гіркавим!

Чи Ти вже розігнув усесвіту підковуІ кожному, що – в думах – виразку, – сабур,Лиш я не додививсь, що Ти – в мені – собор?

XIX

В мені самому – присмерку діди.Прозору шкірку світу – надто вощіп.А дихати в Тобі – дедалі важче,Хоч я вже крізь загати духа йду.

В залозах всесвіту набряк гіркий мигдаль,Та неба шийка – щораз далі й – вужча,А Ти, – ще недосяжніше і вище, —Чи Ти розгнівався, – і я Тебе – ніде?

Занадто густо скрізь – бісівське мливо,Яке – на душу олов’яну млявість,Та ще й чортиська-щипавки – під пахви. —

Мене обсіли біси, як ропухи,І я… Душа без Тебе засина,Як муха, що – на зиму – восени.

XX

З очей – кульбаби, – лопать ока – млин, —У серці – м’ясорубки, що й – залізо. —Мені в легенях, в м’язах біси лазять.За ніжки – світ, як курку, з-під заслон —

Й мені на щоки – бісеня мале,Що в протязі повисло, як в галуззі.Пантера-чорт, на грудях – лійки-леза,Аби мені вся тяма прогнила

Й душа в потойбік з м’ясом перевисла,Із мене крутить довге перевесло.На брамі мороку бісище-лемінґ

Пильнує, щоб мене – назавжди – ломом,І я – ніколи – цей бісівський такеляж. —Та Ти – в мені, хоч я й сиджу серед калюж.

XXI

Прозорі нутрощі – бісище-просторіка —На вухо: «Він пожер тобі всю тяму,Коріння існування – тільки темінь,

Конец ознакомительного фрагмента.