Михайло Блехман - Час збирати метафори Страница 10

«Нехай собі теревенить сам з собою скільки завгодно, – подумав я. – Головне – щоб ми перейшли, нарешті, до мого прохання».

Король прорік з вродженою величчю, що надавала щорічній процесії обожнюваний народом блиск:

«Для державного мужа, – він зробив природну, улюблену народом паузу, – немає нічого кращого за стару добру бабу, – він облизав губи, – рясно политу вишневим соком і ромом. Все ці екзотичні гусячі печінки, огіркові бутерброди й примітивні сосиски з кислою капустою не сприяють пульсації найвищої мислі. Головна умова ефективного управління державою, дорогий мій вимушений герою, – це впорядковане харчування. І, зрозуміло, розкішні вбрання, що стравляють незабутнє враження на тріумфуючих».

«Моя думка вам відома, – все ще не даючи волю емоціям, відповів я. – Краще скажіть, ви отримали мою заяву?»

Король надкусив улюблену ромову бабу і відповів – як завжди, сентиментально й мудро:

«Милий мій побратиме, ну що мені вам відповісти?… Я тут мало що вирішую, ви ж знаєте, хто все це придумав…»

«Я хочу до мами!» – втрачаючи здатність дискутувати, закричав я.

Король проковтнув залишки баби й змахнув зі щоки скупу сльозу:

«Любий колего… Де вони, наші з вами батьки? Погодьтесь: їх нам давно замінив наш, так би мовити, хрещений батько».

«Хочу до мами!» – прохрипів я, скочивши зі зручного крісла й тупнувши ногою так, що королю довелося поправити корону. Він витер ще одну скупу сльозу і сказав:

«Тоді відмовтеся від своєї непотрібної фрази. Не кажіть її. Забудьте, от і все. Нехай наш благодійник, а точніше сказати, ваш мучитель, підшукує вам заміну. Щодо мене, то, як добре відомо всім, хто радіє, незамінний, така вже моя королівська доля, а от ви…»

«Де ж він знайде мені заміну?! – закричав я у відчаї. «Він же і мене ледве знайшов! Ніхто ж не погоджувався!»

«А все тому, що ніхто не міг собі навіть уявити, які казкові умови тут створені. Це ж не життя, а справжня казка!..»

«Ага, ось воно, виходить, як!! – заволав я і рвонув на собі сорочку, немов гранатну чеку. – То по-вашому, сказати правду нічого не коштує? Взяв, сказав і прирік себе на казкове життя?! Отже все так просто? Значить, у цю сап'янову палітурку може потрапити будь-хто?! Гаразд, так буде вам ваша правда! Слухайте!..»

Я хотів прокричати мою фразу, але король запротестував і підняв руку:

«Ну, ось, образився. Даремно ви так, колего! Ми ж з вами співв'язні, навіщо ж нам сваритися? Ви маєте зберегти правду для численних наївних радіючих. І взагалі – до ходи залишилося зовсім небагато часу, а я ще не одягнений… Час нам обом збиратися».

Присутні – діти, дорослі, чоловіки, жінки, навіть домашні тварини – тріумфували в очікуванні ходи, махали руками й піднімали до неба кульки, схожі одна на одну і ранкове сонце. Я радів разом з усіма, тому що гуртом радіється набагато веселіше, ніж поодинці. Королівської процесії ще не було видно, але ми знали, що вона наближається з казковою невідворотністю. Я підстрибував і кричав, сміявся і підморгував, не помічаючи, що сонце вже почало перетворюватися на іржаву золоту монету.

Я не знав, що коли з нашої зустрічі в харчевні минуть десятки, дюжини, сотні років і хто зна скільки води витече під усіма мостами нашого казково прекрасного королівства, тоді відкриються, щоб зачинитися і зачинити мене тисячі тисяч сап'янових, шкіряних, паперових палітурок. І люди перестануть тріумфувати від пуза, але не тому, що король скасує свій указ-наказ, а тому, що я обрушив на них таку бувальщину, яка унеможливить ту казку, що кожен з нас розповідав собі самому, а для вірності – і всім бажаючим її почути…

Отже, ось нарешті й процесія! Вона урочисто наближається. Король простує з належною йому монаршою величністю, розправляючи неіснуючі складки на величному животі.

Я набираю якомога більше повітря в легені, воліючи не чути, як в чиємусь каміні потріскують полінця, як булькає чай, що його наливають у чиєсь горнятко, як скриплять незмазані колеса застарілої карети…

Я думаю, що, почувши правду, люди казково зрадіють, бо нарешті почули правду, а не казку, і я буду казково щасливий, а батьки будуть пишатися тим, що їхній син зробив ще більш щасливими стількох людей, поінформувавши їх як годиться. Процесія в двох кроках від мене. В моїх легенях достатньо повітря, в моєму серці достатньо сміливості, щоб сказати цю коротку фразу, що складається з двох звичайних, щоденних слів.

Конец ознакомительного фрагмента.