Емма Андієвська - Подорож Страница 2

– Пане, ви можете нас убити, але ми не вміємо купувати, ми вміємо лише носити валізи.

Після цього Д. вже нічого не казав.

Завулок був такий вузький, аж давно, як він ще існував у такому великому місті. Будови стояли мертві, хоч угорі з одного будинка до другого висіла мокра білизна. Крім крапель, що інколи падали на брук, ніщо не нагадувало про людське існування. Д. сів на один з кам’яних порогів і заснув, притулившись до чиїхось две- рей, що за своїм виглядом ще ніколи не відчинялися.

Д. струсонуло, кинуло набік, вдарило по барабанних перетинках, і він прокинувся. Навколо, скільки сягало око, з старих, найновіших, малих і великих авт горлали шофери; деякі навіть познімали стерна і билися ними. Сам Д. сидів у авті, яким правив обтічної форми шофер. Позаду нього з ентузіазмом посміхалися носії.

– Що тут діється?

– Ці шофери нещасні, їм не пощастило посадити вас у свою машину.

– Я не маю грошей! – вигукнув Д. – Ви помиляєтесь, думаючи, що мої валізи чогось варті!

– Вам не подобається швидкість, – простогнав шофер і дав повний газ.

Авто завило і, оминаючи туші інших авт, на одному колесі повернуло за ріг.

Конец ознакомительного фрагмента.