Емма Андієвська - Роман про добру людину Страница 4

– Ванька, давай сюди відро! – вигукнув один із красенів, що тримав Стецька, боляче викручуючи йому руки, і від його крику повітря розчахнулося, а звідти молодикові, який кликав Ваньку, естафетою передали повний по вінця цебер з нечистотами.

– Ось на, і марш на драбину! – заспішив молодик, тицьнувши Стецькові смердючий дарунок.

– Алеж я! – мовив Стецько й подивився на своїх мучителів.

– Не хочеш відра, гаразд, ще ліпше, – лізь угору й обкаляй пам'ятник з власної фабрики! Проявляй якнайбільше ретельности, бо як ні, згноїмо й тебе самого.

– Вибачте, панове, таж це…

– На в зуби, за це, і за те, і за панове!

– Вибачте, – сказав Стецько, випльовуючи вибиті зуби (якби хоч подірявлені собаці під хвіст, а то ж, на лихо, саме найздоровіші, які жодного разу не хворіли!), – при всьому бажанні я не годен. Ані трохи не кортить, я зовсім порожній, справді, нічого не витисну. От помацайте живіт – дірка, а не живіт, ну нічогісінько! Кишки, як випрані, міхур ніби зсохся. Якби ж знаття, на що у вас тут попит, я заздалегідь напхався б під зав'язку, а зараз – я радше влив би в себе горілки, а не відлив би.

– Заткни пельку! Не йде, то бери відро й марш! Інакше – ну!

Стецько поторкав щелепу і, вирішивши: шкода решти зубів, у нього їх і так не забагато, а нові навряд чи виростуть, поліз на драбину, тримаючи цебер з нечистотами якомога далі від себе.

І змусять же таке паскудство чинити, мало не заплакав Стецько, з огидою здряпуючися слизькими щаблями на пам'ятник Шевченка, ну хоч би вже мертвих залишили в спокої, і чого їм далися взнаки пам'ятники? Добре, що бодай каменюці подібна наруга не болить.

Тільки не встиг він цього виснувати до кінця, як зауважив, що з каменю просто йому в очі дивиться живий Шевченко.

– Нещастя моє, таж ці пам'ятники живі! – заволав Стецько, проклинаючи мить, коли йому (заради причаркової балаканини – що правду таїти? просто нечистий поплутав, і тепер доводиться гірко розплачуватися!) спало на думку з власної дурної волі помандрувати до пекла.

– Вони живі! І цей живий! – знітився Стецько, чуючи, як тут, видно, суджено йому й сконати.

– Саме тому ти й мусиш полити його нечистотами, – пояснив знизу молодик, – тоді він одразу ж перетвориться на камінь. А то каляй, каляй це самостійницьке падло, а воно все ще живе, погань. Ну, чого закляк, виваливши баньки? Не марудься, обливай чим швидше, ну! Бо маєш перед собою ще багато роботи. Бачиш, скільки ще кандидатів на твоє відро? Мерщій, мерщій, розпочинай! Ти з якого століття, халяво? Забув, що в нас прогрес, чумацька твоя провінціє, і треба хутчіше й ефективніше виконувати накази!

– Я ж…

– Обливай, сказано тобі! Лий цьому просто межі очі, і тоді візьмемося за вашого знаменитого Мазепу. Всі ви мазепи й бандерівці, гади! Он стоїть цяця – навіть без пам'ятника, а таке ж затяте й живуще, аж ніяк його не обернеш на мертвого. Проте нічого, зараз ти це під моїм мудрим керівництвом надолужуватимеш. Я з тебе ще зроблю золотаря, аж ну! Тільки повертайся хутчіше, мать твою за ногу! Скільки тобі ще нагадувати! Перед тобою ціла алея проклятущих самостійників! Набуяло ж цього паскудства!

І підганяйло-красень боляче вдарив Стецька хворостиною раз, а тоді ще раз, аж у бідолахи коники заплигали в очах.

Стецько знову вхопився за цебер з нечистотами й знову зустрівся з поглядом Шевченка, дуже подібним до погляду баби Грицихи.

– Боже, – знітився, всіма помислами благаючи, Стецько, – Ти знаєш мої вади, яких я не применшую, нічого з мене не вийшло ні путнього, ні корисного, ні на що вартісне я не придатний, от таборовий п'яничка та й годі, – не поталанило мені в житті на щось порядне здобутися, не зі злого розмислу, а, ймовірно, через те, що я ні на що справжнє з народження не надаюся, хоч я завжди прагнув світлого й гарного, зрештою, Тобі це найкраще відоме, Ти ж бачиш, як на долоні, мою пияцьку душу, і я не виправдуюся, – однак, Боже, хоч я й не достойний кликати Тебе в халепі, в якій сам завинив, бож припхався сюди з власних дурощів і не опротестовую кари, напевно вона заслужена, і все ж, Боже (вибач, коли я зловживаю Твоїм світлим ім'ям, але Ти моя єдина, очевидно, крім горілки, на те вже нема ліку, – розрада!), Боже, я не годен каляти живої людини, яка позбавлена змоги боронитися! Якщо вже на те Твоя воля, що мені тут погибати, нехай ці гицлі заб'ють мене, дай мені тоді швидкої смерти (як моїм братам, яких з кулею в потилиці, зразу після приходу німців до Вінниці, повідкопували полонені, бідолашні наші хлопці – повірили на свою голову, що м'ясорубка зла не простягається на весь світ. Тільки як же не повірити, коли всі жили в такому жаху, аж найменше послаблення страхіть здавалося раєм? – що в подертих чоботях по коліна стоячи в трупній ропі братських траншей, ще недавно прикритих дитячими майданчиками й гойдалками, які потрощеною купою лежали поруч, – зі смердючих ям витягали тих, кого колись з любов'ю називали братами, синами, батьками, а з усієї України день і ніч сунули люди розпізнавати своїх ближніх бодай з решток одягу, з тіл, з непоміченої каблучки чи ще якихось випадкових ознак, знаних лише багатостраждальному серцю, – одна добра душа, що шукала серед трупів чоловіка, не витримала, як полонені крізь діряве взуття кожної миті наражаються затруїтися трупною ропою, відкопуючи мерців, і принесла кілька пар гумових чобіт, продавши до нитки все своє вдовине майно, аби вистачило грошей купити ці чоботи з-під поли десь на базарі, як це згодом люди оповідали, шкодуючи стареньку, і її тут же нові визволителі застрілили просто в усіх на очах, бо не вільно було нічого передавати полоненим, а старенька того не розуміла й приєдналася до зітлілих жертв конопатого, що всіх українців нахвалявся вислати до Сибіру, та місця забракло), – або наділи силою витримати тортури, бо я не годен осквернити цього пам'ятника, цієї живої людини, яка не заподіяла нікому жодного лиха, а стільки вистраждала, і очі якої випромінюють лише безмежне добро й сум.

І щойно подумав це Стецько, власне, навіть не подумав, а воно саме вихорем пронеслося йому в голові, як побачив: він знову вже на землі, тільки без цебра з нечистотами, а молодці якось дивно на нього зиркають, ніби не наважуються підступити ближче, а заразом їх наче клонить у сон.

– Аби ж вас люта геєнна навіки пожерла! – з пересердя побажав їм Стецько, і ті вмить прокинулися, ніби Стецькове пересердя влило в них нової крови.

– Пішли з нами! – гукнули вони Стецькові, підскоком підхопивши його, ще заки він встиг отямитися й збагнути, в яку нову халепу його тягнуть, і Стецько опинився перед Мазепою, що у гетьманському жупані, з якого сипалися блискавки (від чого здавалося, ніби він стоїть то в самій білизні – в майці й коротких штанях, немов збираючися забивати м'яча, далеко молодший і пругкіший, ніж Стецько пам'ятав його з поширених у таборі зображень, то далеко старший у якійсь неокресленій хламиді і разюче схожий на зосереджену постать Будди, картинку якого колись Стецькові показував професор Кава, пояснюючи, як царський син залишив батьків палац, майже так, як покидали свої хати втікачі в таборі, і ще щось, що Стецькові забулося), – без п'єдесталю, просто собі стояв на землі, міцно врісши в неї бронзовими ногами, й дивився на обрій, ніби когось там радісно вітаючи легеньким похитуванням голови, оскільки від пояса бронза переходила в живе тіло, що дихало на повні легені, серед загального смороду поширюючи запах черешні – від чого Стецькових супровідників почало спочатку ледь помітно, а потім дедалі сильніше пересмикувати.

Вони зараз попадають на землю й битимуться в корчах, – вирішив Стецько й раптом відсахнувся, побачивши перед собою роз'юшені мармизи пекельних красенів.

– Затопи йому в пику! – зарепетували вони, тицькаючи в напрямку Мазепи.

– Негайно! Інакше тобі ніколи не вийти з пекла! Ти назавжди наш, коли ти цього зрадника не вдариш у пику! Спусти йому кров, і ти вільний! – і вони заходилися термосити Стецька.

Проте Стецько не ворухнувся, прикипівши поглядом до гетьмана.

– Тобі не кортить врятуватися? Це єдина нагода! – шпигонув Стецька шилом у груди другий угрущальник, а перший стис йому пальці, аж хруснуло.

Оце тепер мені й кінець, зараз вони порішать мене, це, видно, справедлива кара за горілку, вжахнувся Стецько, і від надмірного жаху й болю йому перестало бути страшно.

Не дарма кажуть, ніби за все доводиться розплачуватися, пригадалося йому. Боже праведний, Боже милосердний, Ти знаєш мої гріхи, якось я не подуманий на те, аби містити в собі чесноти, і тепер я пропав навіки, але я ніколи не здолаю бити безборонну людину, навіть коли вона винна, а невинну й поготів, на це треба народитися, я ж навіть хоч і як натинався б, ну просто не годен!

І тієї ж миті Стецько відчув, як його несе до виходу з такою силою, аж його мучителям мало не відірвало рук.

– От, сукин син! – заверещали в один голос чорти-енкаведисти, відскакуючи від Стецька, і від них лишилися самі погони й бляшки медалей, які засичали вишкварками, і все навколо поглинула тьма, бо, та добра думка, що її із самих глибин серця подумав Стецько, відмовившися заради власного спасіння покривдити безборонну людину, вихорем вихопила його з пекла, і чорти не мали жодної міці затягти його назад, оскільки зло робиться безсиле перед найменшим проявом справжнього добра.