Андрiй Чайковський - За сестрою Страница 11

Аж ось побачив ватагу козакiв, що над'їхали з протилежного боку. З ними не радо хотiв харциз стрiнутися, аби часом не трапити на якого знайомого. Про нього недобра слава ходила по Українi. Його знали, як потурнака, харциза, що зарiзав би рiдного батька. Чимало було в нього грiхiв на душi. Вiн показував татарам дорогу в Україну, крав козацькi конi, хлопцiв та дiвчат, де трапилося, i перепродував татарам. Тепер наткнувся вiн на козакiв так неждано, що нiкуди було втекти. Напевно зловлять на аркан або уб'ють з рушницi, а так, то може ще вибрехатися. В Українi не був уже кiлька рокiв, змiнився з лиця й може нiхто його не пiзнає.

Вiн здiйняв шапку i став вигукувати:

- Пугу, пугу!

То була ватага Недолi.

Харциз пiд'їхав ближче.

- Братики, козаки! Слава Богу, що я з вами стрiнувся…

- Ти звiдкiля?

- Я з татарської неволi втiк. П'ять лiт мене поганцi мучили, та вдалось менi на татарському краденому конi втекти. Десять днiв степом їхав та хiба сирою рибою живився, бо й кресива в мене нема, щоб вогонь розвести. Дайте, братцi,.що-небудь їсти.

- Ну, гарно, - каже Недоля, - будь нашим гостем. Дайте йому що-небудь їсти.

Козаки подали йому кiлька сухарiв та сушеної риби. Вiн, не злазивши з коня, заїдав, аж трiщало. Козаки почали до нього пильно приглядатись. Особливо Непорадний оглядав його на всi боки.

- Добрий у тебе кiнь, небоже, звiдкiля ти його взяв? - питає Непорадний.

- Татариновi вкрав, прости Боже грiха, - каже харциз, усмiхаючись.

- Пане сотнику, - каже Непорадний, - вiн бреше, цього коня я знаю, це той, що хлопець на ньому втiк, i сiдло те саме. Харциз поблiд.

- Про якого хлопця, - каже, - ви говорите? Я нiчого не знаю.

- Ось зараз будеш знати, чортiв сину, - крикнув Непорадний i вмить закинув йому петлю на голову.

Харциз став оборонятись, та вiдразу кинулось на нього кiлька козакiв. Його стягнули з коня i зв'язали.

- А дивiть, хлопцi, - каже один, - i Петровi пiстолi має.

- Признайся, душогубе, де ти хлопця дiв? - гримнув Недоля.

Харциз мовчав. Козаки обступили його кругом i оглядали.

- Хлопцi, нам ночувати пора. Розпалiть вогонь, а вiдтак припекти його залiзом, поки не скаже 'правди.

До харциза наблизився й татарин, що тепер пристав до козакiв.

Вiн заговорив до нього кiлька слiв по-татарськи.

Харциз мовчав.

- Я його знаю, - каже татарин до сотника. - Вiн потурнак, татарам служить, людей продає. Його звуть Карим. Харциз поблiд ще бiльше, тепер йому амiнь.

- Егеж, це той Карий! Його цiла Заднiпрянщина знає, жiнки дiтей ним лякають… Ось ти, небоже, знав, де охорони шукати!..

- Чи ти скажеш вже раз, де ти хлопця запропастив? - питає Недоля. - Я з тебе шкуру зняти накажу.

- Я продав його татарським крамарям.

- Панове молодцi, в сiдлi ще захованi є грошi, так як були.

- Панове товаришi, - питає Недоля, - зробiмо над цим безбожником суд. Вiн вiдрiкся Христа, пристав до нашого найтяжчого ворога, зраджував братiв своїх, продавав християнськi дiти поганцям. Що йому за це зробити?

- Смерть! - гукали козаки.

Вони готовi були кинутися на нього й розiрвати на шматки.

- Чуєш, Гусейне, - каже Недоля до татарина, - вiзьми його i скарай на голову.

Татарин махнув ножем i вiдрiзав голову харцизовi. Тодi взяв Карого за ногу й поволiк у степ.

Проклiн Павлусiв здiйснився.

VII

Павлусь заспокоївся. Вiн сидiв на татарськiй арбi, пiдiгнувши колiна пiд бороду i задумався, що йому тепер робити. Татарин пiдсунув йому кусок паляницi й кухоль молока. Павлусь був дуже голодний. Вiн з їв паляницю i випив молоко, не знаючи, що воно кобиляче.

"Може воно так лiпше", подумав Павлусь, "що я мiж татар попався. Вони мене завезуть у Крим, то може й сестру легше знайду".

- А куди ви їдете? - осмiлився запитати Павлусь.

- Ми їдемо в Крим, i ти їдеш з нами. Як будеш добрий, то й тобi буде добре.

Татари видавались Павлусевi якимись добрячими людьми, не такими, як тi, що Спасiвку грабили. Це були крамарi, такi самi, як тi, що не раз у Спасiвку заходили.

Хлопець повеселiшав i почав татар цiкаво розпитувати про все. Вiн їм подобався. За кiлька днiв вiн освоївся з таким життям. Помагав татарам у всьому i вчився запопадливо татарської мови. Вiн був понятливий, i татари не могли надивуватись тому. Iншi бранцi були якiсь неприступнi, дикi, все плакали, а Павлусь, вивчивши татарськi слова, послугувався ними в розмовi.

- Ти вiд нас не втечеш? - питає його раз найстарший татарин iз сивою бородою.

- А куди менi втiкати? Без коня, без зброї? Менi мiж вами добре. Я й не знав, що мiж вами такi добрячi люди бувають…

- Ми купцi. Ти лишися з нами, прийми нашу вiру.

- Я ще не знаю, яка ваша вiра. А хiба ж мiж вами хрещених нема?

- Нема. Ти мусиш виректися хреста, плюнути на нього.

Павлусь плюнув би татариновi в очi за таку зневагу християнської вiри.

- Я насамперед хочу вивчити вашу мову, а це потiм…

- Добре, добре!- говорив татарин - Коли станеш мослемом, то й вiльний будеш, а потому можеш до великої почести у нас дiйти… ти гарний хлопець. Не один з ваших був у нас великим везиром у падишаха в Царгородi…

- А що це падишах?

- Не знаєш? То цар турецький, дуже великий пан, знаєш?

- Того не знаю. У нас в Українi немає царiв, а є гетьман, а на Сiчi кошовий отаман…

- То ще бiльший. Вашого гетьмана, можуть скинути i вибрати другого. А в нас не так. У нас хто вродиться падишахом чи ханом, то вже й до смерти ним буде…

- А кiлько ви за мене заплатили тiй собацi? - питає iншим разом татарина.

- Двадцять золотих.

- Ов, так мало! - каже Павлусь, смiючись.

- - А ти вартий бiльше?

- Я був би вам дав за себе вдесятеро стiльки.

- Хiба ж у тебе є грошi?

- Тепер нема, але були в сiдлi; той собака харциз забрав разом iз конем.

- Чому ти нам не сказав цього? Ми були б вiдбили…

- Може, я колись з ним стрiнуся… Як вiн зветься?

- Ми його звемо Карим.

- А чи у вас, татарiв, продають теж?

- Нi, не можна людей своєї вiри продавати; за це велика кара.

- От бачите, а вiн свою вiру продав…

- Вiн не має вiри. Ми знаємо його. Вiн з нами торгує.

"Такi то й ви", подумав Павлусь, "що з злодiями крамарюєте!".

Павлусь побоювався, що його теж продадуть в Криму на базарi i запитав раз про те татарина.

- Добрих хлопцiв нiхто не продає, а держить собi.

Павлусь не хотiв з цими купцями розставатися. Вiн гадав, що з ними їздитиме по цiлому Криму та так i сестру вiдшукає.

Дорога до Криму тривала дуже довго. Навантаженi арби волiклись поволi, а вже кожна переправа через рiку була дуже тяжка. За той час Павлусь пiдучився татарської мови настiльки, що розумiв, коли до нього говорили, i знав дещо вiдповiсти.

Хлопець показувався до всього охочий i щирий i сповняв усi роботи справно.

Татари були з нього радi й були певнi, що вiн збусурманиться. Хлопець був супроти них наївний, розказував їм просто, що його питали. Вiн розказував їм, як татари зруйнували Спасiвку, як вiн утiкав, та й як потiм козаки розгромили татар. Одного лише не сказав i це заховав собi на днi душi, що вiн їде в Крим, щоб рятувати сестру з полону. Коли б не те, вiн вже давно втiк би, не надумуючись, бо мав до цього багато нагоди.

Татарiв навiть це дивувало, коли раз стрiнули в степу чумацьку валку, Павлусь розмовляв з чумаками, але не просив, щоб його викупили та взяли додому. Пiд час дороги Павлусь пильно придивлявся, куди їхали. Старався запам'ятати кожну рiчку, кожний брiд i все те, по чому цю дорогу можна б пiзнати. Так, заїхали аж до Перекопу. Павлусь побачив уперше море, i в нього сильнiше забилось серце.

Тепер зачиналася Татарщина. Зараз за Перекопом побачив першi татарськi улуси. Якi ж вони були неподiбнi до українських сiл! Чужина аж била в вiчi. Павлусевi тепер стало лячно. Поки ще бачив степ, йому здавалося, що вiн дома. Тепер нi слiду по Українi. Його звичайна вiдвага кудись пропала; йому стало моторошно.

Переїхали кiлька улусiв. Ватага й тут тягнулася поволi. Татари виходили й придивлялися до них, а дехто розпитувався за своїх знайомих, що пiшли загоном по Українi.

Та купцi не знали, що на те сказати; вони нi з ким не бачилися.

Нарештi стали в селi Коджамбаку, де була їхня оселя. Сулейман-ефендi, той старий iз сивою бородою, що купив Павлуся, був дуже багатий татарський купець. Вiн вiв широку торгiвлю мiж Царгородом та всiми надморськими мiстами й Україною. Свої головнi склади мав саме в Коджамбаку. Тому оселя виглядала, як мале мiстечко. Стояли тут рядком кам'янi доми, звичайнi i поверховi, були шопи на вози й конi, склади з крамом, а при однiм боцi стояв великий поверховий дiм, де мешкав Сулейман. Той дiм припирав до великого городу. Всi тi будiвлi були оточенi густим частоколом, а в ньому двоє ворiт однi проти одних.

Коли Павлусь в'їхав на той майдан, то йому аж у головi закрутилося. Такого дива вiн ще не бачив. Ходило туди багато людей. Досi здавалося Павлусевi, що татарва то найчорнiшi люди на свiтi. Тепер побачив губатих чорномазiв з Африки, що звивались, як чортяки, їх Павлусь найбiльше боявся.

Сулейман приїхав на своїй арбi, де й Павлусь сидiв, пiд самий рундук дому. Звiдси повиходила служба i почали низько кланятися Сулеймановi. Назустрiч батьковi вийшов його син Мустафа, що в неприявностi батька завiдував його цiлим майном.