Панас Мирний - Повiя Страница 12

- Здоровi! - привiталася Прiська.

- Здорова. I ти, Прiсько, прийшла подивитися? - спитала Мар'я Бубирка, огрядна, червонопика молодиця.

- Знайшла Диво, - сказала Прiська. - Уже менi, старiй, на диво дивитися, коли б не було свого дiла?

- Що ж у тебе за дiло таке?

Прiська розказала. Молодицi ззирнулись одна з другою.

- А от ми вийшли подивитися, - жартiвливо почала Мар'я. - Ткалиха - як її чоловiка у старшину будуть вибирати; Феська - з жалобою на свого - хай посадять на тиждень у чорну, щоб знав, як їй боки трощити; Чопiвна - жалiтися на хлопцiв, що ЇЇ п'ятилiтньої дочки нiхто досi не сватає.

Жiнки реготали з Мар'їних вигадок. Прiська тiльки подумала: "Молодi, здоровi, при достатках… Чому їм не реготати?" I, зiтхнувши важко, геть одiйшла вiд них.

Вона зобачила Здора, що, зiбравши бiля себе чималу купу людей, щось гаряче розказував i доводив, зобачила Супруненка, що, закинувши шапку аж на потилицю, ганяв по майдану вiд однiї купи до другої; там стрiвся з Перепелицею: "Гляди ж!" - гукав, потiм - з Васютою: "А ви ж пiддержте!", а далi - з Кiбцем, там - з Миленьком… Вiн лiтав, як муха, i кожному говорив яке-небудь коротеньке слово. Тi мовчки одмахувалися головами, - добре, мов! - i або йшли далi, або стояли на мiсцi.

"Це, видно, про мене трахтують, видно, про мою землю Грицько замишляє. Господи! Та й недобрий же який цей Грицько. Що йому з моєї землi? У самого - людям ще вiддає, нi - ще й на мою заздриться. I зародиться таке лихе, i завдасться таке люте!" - Прiська трохи не заплакала.

- Ну, що, набалакалися? - гукнув старшина з рундука. - Кажiть скорiше: ще багато зосталося дiла кiнчати, а вже нерано.

Ближчi до рундука ряди щось забелькотали; Прiська не вчула - що.

- Так як, за Омельком ставити? - спитався старшина.

- За Омельком! За Омельком!

- Хай тiльки за те вiдро горiлки поставе! - обiзвалося декiлька голосiв.

- З якої речi? - гукнув Омелько Тхiр, що держав станцiю при волостi.

- Як з якої речi? Хiба малi грошi колупаєш?

- А розгон малий? Це не то, що в Свинарськiй волостi, куди становий хiба тричi на рiк загляне; а в нас куди не їде - та все через Мар'янiвку. От i готуй тройку коней. Торiк пару загнали - от тобi i заробiток! - виправлявся Омелько.

Прiська тодi тiльки розчовпала, що то балакали про станцiю. Щоб було чутнiше, вона трохи наблизилася до рундука.

- Так усi згоднi? За Омельком? - гукає втрете старшина.

- Усi! усi… За ним!

- Ну, а тепер будемо балакати про надiли. Дехто з хазяїнiв помер, другi - недоїмки по збору позаводили… Що його робить, як громада посуде?

- Та хто ж там? Про кого судити?

- А ось. Прочитайте, Денис Петрович, - повернувся старшина до писаря. Той почав, за ним старшина вигукував.

- Кобила Назар! Iван Швець! Данило Вернигора! Василь Воля! Пилип Притика…

Прiська вся затiпалася, почувши те слово. Холод її пройняв вiд голови аж до нiг, i вона сама не знає - кому i чого уклонилася. Народ, почувши вигуки старшини, почав пiдступати до рундука. Декiлька чоловiкiв, товплячись, штовхнули Прiську.

- I чого ше тут ся баба устряла? - поспитався рудоусий молодий чоловiк, поспiшаючи за другим наперед.

Прiська одiйшла геть i наставила вухо. Громада гомонiла, клекотiла, чулися жарти, регiт. "Куди вже його реготатися? - думала Прiська. - Чи хто гадає про те, що тут доля людська рiшається? Цiле життя береться? Нi, мабуть. Не реготали б так, коли б гадали".

Далi чула Прiська викрики старшини, вигуки громади: "Одiбрати!" - "Не треба! Дати йому рiк одстрочки: не поправиться - тодi й одiбрати". Або:

"Дiти у його малi, прийняти на громаду".

Аж ось старшина гукнув:

- Ну, а за Пилипа Притику?

- За Пилипа? - спитало декiлька голосiв. Прiська прикипiла на мiсцi.

- Одiбрати! - крикнув перший Грицько; за ним хтось другий… третiй. У Прiськи в очах потемнiло.

- Пiдожди кричати - одiбрати! -чує Прiська Карпiв голос. - Це дiло треба розсудити.

Далi скоївся гвалт… Слiв не чутно, чує тiльки Прiська - хтось десь бубонить, хтось кричить: "А дочка? а сама?" I знову другий голос: "Брешеш! багатирi! звикли тiльки себе глядiти, а другi нехай з голоду пухнуть, хай здихають!"

Гвалт, гомiн i крик такий знявся, якого ще i не чутно було. Громада знову розсипалась на скiльки куп. Кожна купа гомонiла, одна дужче, друга тихше. Од купи до купи, знай, бiгав Карпо i гукав:

- Пiддержте, братця! Що се таке? За бiсовими дуками швидко не можна буде бiдному чоловiковi i дихнути. Як се можна? Де се видано? Коли б ви бачили тiльки її… та ось i вона! - I Карпо, ухопивши Прiську за рукав, потяг за собою до Грицька.

- Оце та гладка! Оце та здорова! - гукав Карпо Грицьковi. - Дивись! Дивiться, добрi люди: ось вона! Оце та Прiська! Здужає вона сама ўо робити?

- У неї дочка гладка! - гукає у свою чергу Грицько. - Хай найме дочку. Чого ж другi наймаються, а їй не можна?

- У неї одна дочка. Як найняти її, то i в хатi нiкому поратись! - кричить Карпо.

- Та цитьте! цитьте! Пiдняли таке - розiбрати нiчого не можна! - гукнув старшина.

Громада потроху почала стихати.

- Ну, то як земля: за вдовою зостається?

- За нею! за нею! - ревнула бiльша половина громади. Грицько червоний, як рак, махнув рукою i геть одiйшов. Це зразу - наче його опекло - знову посунувся вперед.

- Ну, добре. Земля, кажете, за нею зостається. А податки хто буде платити? хто викупне даватиме?

- Податки? Податки, звiсно, на громаду, а викупне - на землю, - пiдказав Карпо.

- Бач, трясця його матерi! - желiпнув Грицько. - I землю їй дай, ще й податки за неї плати.

- Не тряси, лишень, бо трясця не розбирає, на кого напастись. Часом як трусне тебе, - вiдказує Карпо.

- Так де ж се видано? Як се можна? I податки плати, i землю вiддай.

- Правду Грицько каже, - обiзвалося декiлька голосiв. - Коли землю бере - хай i податки плате.

- Люди добрi! - гукнув Карпо, наближаючись до громади. - Постiйте! Пiдождiть!.. Як же ее так? Притицi приходилось тiльки за одну душу платити; вiн один у ревiзiї. Коли б у його син був - друге дiло, а то вiн один. Тепер вiн умер, - хто, як не громада, за його повинна платити?

- Брешеш! Не вмер, а околiв! - гукнув Грицько.

- Не вмер Данило, так болячка вдушила! - хтось сказав з громади. Дехто зареготався. Грицько не вгавав…

- Усе на громаду та на громаду. Що ж громада таке, як не ми? Кому приходиться тягтися, як не нам? - гукав вiн, маючи надiю доїхати Прiську не одним, то другим.

Громада почала схилятися на руч Грицькову.

- Та постiйте, пiдождiть! - гука знову Карпо. - Вона по закону податкiв не повинна платити. Де се видано, щоб удова давала податки за помершого чоловiка? З того їх узяти?

- А земля? земля? - желiпае Грицько.

- Що ж земля? За землю викупне треба дати. Ну, викупне й буде давати, а податки з якої речi?

- Так! так! - ревнула громада. - Податки на громаду, а викупне - хто Землею володiє.

- Писать? - пита старшина.

- Пишiть! - гука громада.

Грицько з серця плюнув, поскромадив потилицю i геть вiдiйшов вiд громади. Лице його було червоне, люте; очi стратили свою гостру колючiсть i якось похмуро дивились, немов казали: ну, тепер все пропало! Вiн справдi бурчав сам собi пiд нiс, що тепер все пропало, коли голодрабцi почнуть верховодити громадою… Скривджений i побитий вiн вийшов з того змагання, яке сам завiв. Нi одна його думка не справдилася, нi одна надiя не звеселила… Похмурий пiшов вiн додому.

Зате Карпо несказано зрадiв. Бiгав од купи до купи i радо гукав:

- А що, взяв? Вертiв, вертiв хвостом, бiсiв Супруненко, та й довертiвся! Так вам i треба, гаспидськi дуки! Спасибi вам, панове, що пiддержали.

- Тепер твiй, Карпе, могорич! - жартуючи, сказав йому високий усатий чоловiк.

- Твiй! твiй! - гукнуло ще два-три голоси…

- На чорта й краще! Хто кислицi поїв, а кого оскома напала. Хто землею володiтиме, а кому могорич ставити, - умiшався Гудзенко, непитущий Зроду.

- Чого? - гукнув Карпо. - За се i могоричу слiд. Є семигривеник у кишенi… ходiмо, прогуляємо!

- От добрячий цей Карпо! Послiднiм дiлиться… Ходiмо, ходiмо, - вiдказав перший усач, видно, голiнний до скляного бога.

Валка душ з п'ять вiддiлилася вiд громади i напрямилася до шинку, що тута ж, тiльки через майдан, стояв, червонiючи своїми вiкнами.

Карпо, простуючи мiж народом, знову стрiнув Прiську, що плуталася i не знала, куди i як їй вийти.

- Ви ще й досi тут тупцюєтесь? - обiзвався вiн. - Iдiть додому. Ваше дiло на лад пiшло. Поздоров, боже, громади, земля зосталася за вами. Iдiть додому.

- Спасибi вам, добрi люди! - промовила тихо Прiська, низько уклонившись на всi боки громадi. - А тобi, Карпе, найбiльше!

- Нi за що. Богу дякуйте. Iдiть додому та, якщо побачите Одарку, скажiть - хай не жде мене, може, я й забарюся.

Прiська, ще раз подякувавши, подибала вулицею.

Вечорiло. Сонце, цiлий день закрите хмарами, надвечiр вибилося з своєї неволi i, сiдаючи за гору, обливало червоним свiтом усе село. Свiт, падаючiї на снiг, знiмався високо вгору, красячи холодне зимне повiтря: здавалося, воно палало-гоготiло. По небу шматками розiслалися хмари темно-зеленi, аж чорнi, i додавали ще бiльшої краси прозорому повiтрю. Мороз дужчав. З села доносилися одинокi викрики жiнок, з майдану чувся неугавний клекiт чоловiкiв. Якось чудно було, якось сумно, як тiльки буває зимнього вечора. Прiська дибала та дибала, поспiшаючи додому. Вона не примiчала тiї краси свiтової; її похилу голову клопотали свої думки. Вони не були гiркi; коли б Прiська не забула радiти, вони б були, може, i радiснi; а тепер вони - тiльки тихосумнi, як i її зомлiла душа. Вона думала про землю, за котру стiльки болiла серцем, котру намiрялися лихi люди одняти… I от та земля - знову її. Поздоров, боже, Карпа, вiн одтягав її. "Свiт, видно, не без добрих людей… не без добрих людей", - шептала вона. Серце частiше стукало, очi наливались слiзьми.