Панас Мирний - Лихо давнє й сьогочасне Страница 12

- Дурне, кажеш?- спитався дід.- А щоб же ти була давно здуріла, клята!-гупнувши в землю ґирлиґою, скрикнув дід.

Марина, мов її що шпигонуло, випросталася й гордо позирнула на діда.

- Чи в тебе, діду, усі дома?- покрутивши в себе пальцем над лобом, призро спитала його.- Чого ти прийшов до мене? Лаятися? То йди собі заздалегідь бо, тілько пам'ятаючи давнє, я не велю тобі в три шиї дати!..

Дід Улас увесь затіпався, хотів плюнути Марині в вічі та від немочі тілько на землю плюнув, кинув геть від себе шматок хліба, що показував Марині, і повернув з двору.

Він пішов знов до зборні та як ліг відпочити, то вже більше й не підводився. Сторож розказував, що всю ніченьку він бубонів із собою. Все кликав Марину, то корив її, то вговорював покаятися.

- Марино, Марино, - гукав він, витріщившись у сволок очима,- кажеш, що пам'ятаєш давнє лихо?.. Правда, що й то лихо було,- тяжке лихо, що нас до землі гнуло, над нами знущалося, за людей нас не лічило. А проте те давнє лихо не різнило людей, не розводило їх у різні сторони, не примушувало забувати своїх, навчало держатися купи. А тепер яке лихо настало?.. Ох! Сьогочасне лихо - то справжнє лихо!- метаючись на всі боки, вигукував дід Улас.

На ранок він затих, а об обідній годині й на той світ переставився. Як обмивали тіло, то знайшли в діда на шиї гаманець, а в гаманці дві сотні грошей та якусь бомагу.

Паламар, читаючи по складах ту бомагу, повідав одрадянам, що дід Улас одписує Марині свій город і дві сотні грошей, аби тілько вона приберегла його на старість та поховала.

- А тепер же як бути? - спитався хтось, як паламар скінчив читати бомагу. Уперед виступив сам староста.

- Ке сюди бомагу!- сказав він паламареві, взяв у руки, підійшов до печі, що топилася на той час, і кинув бомагу в огонь. Вона зразу спалахнула й незабаром покрилася білим попелом.

- Отак бути! - сказав староста.- Діда Уласа як слід поховаємо, що від його грошей зостанеться - на церкву дамо, щоб поминали його праведну душу, а город-в обчеське піде.

(1897)