Андрiй Чайковський - ЧОРНІ РЯДКИ Страница 2

Як лиш стало на світ заноситися, поїхав я до Корналович, і тут при помочі мойого

«крікскамрата» з Боснії Миколи Грущака, голови читальні «Просвіти», зібрав поважне віче в сінях читальні. По виясненні справи взивав я приявних, щоби голосилися до українського війська. Зараз зголосилося до мене двох австрійських підстарший: артилерійський «файєрверкер» Осип Струмеляк та ще один піхотний «фельдфебель».

Осип Струмеляк зробив на мене дуже корисне враження, котре опісля оправдалося.

Він обіцяв мені зібрати військову братію і привести до Самбора. Опісля поїхав я далі, від села до села і таких віч я зробив за весь день: в Гордині Шляхоцькій і

Рустикальній, в Сокерчицях і Білинці Малій (в шкільнім будинку). Під вечір заїхав я до Білини Великої до о. Погорецького з тим, щоби рано і тут скликати віче під церквою і поїхати аж на кінець повіту. Мені здавалося, що я граю ролю маленького Петра з Ам'єну і накликую народ до української круціяти. Але зараз вранці другої днини приїхав за мною мій син Богдан як висланник місцевої організації.

- Вертайся, тату, зараз додому, тебе вибрала організація повітовим комісаром.

Я дуже того налякався, бо не був на це підготований і не почував у собі сили, щоби таке відповідальне завдання подолати. Я думав, що треба було вибрати д-ра

Стахуру, як довголітнього організатора повіту і голову організації. Виконати чийсь приказ, то я потрафлю, але пам'ятати про все самому і другим наказувати, то ледве чи зумію. А при тім усім яка велика відповідальність за те, що може статися. Але треба було їхати. Ще одно віче під церквою, де я перший раз в житті промовляв з відпустового амвона на чотирьох стовпах, і я вертаюся до Самбора тими самими селами, що їхав сюди.

Був непривітний холодний листопадовий ранок. По селах піяли жалібно півні, ліниво гавкали собаки, зі зловіщим кряканням обсіло чорне гайвороння безлисті дерева, оранину і пожовклу стерню, простяглеся біле, інеєм обмерзле, павутиння, а сходяче сонце так ярко освічувало землю, що аж очі сліпило. Розпитую сина про

Самбір. Нічого нового. Ніхто його ще не взяв, створилося кілька урядів, та ніхто не знає, котрий з них старший та сильніший і котрого слухати.

По дорозі довідався я від людей, що гуртки добровольців уже пішли до Самбора.

Ну, слава Богу! Недармо я товкся, може, збереться яка сотня. Під самим Самбором стоїть на дорозі сваток із крісом. Через плече перевішена синьо-жовта стрічка так, як її носили січовики. Він заступає мені дорогу і задержує мене. Я виговорюю моє ім'я, ну й додаю, що я повітовий комісар.

- «Пассірт!»

В Самборі йду зараз на «Бесіду», де радить перманентне наша організація. Вже і

Стахура вернув зі Львова. По дорозі на «Бесіду» бачу наших міліціянтів. Вони на австрійських шапках мають синьо-жовті стрічки. Вони з крісами. Але стрічаю і міліціонерів з біло-червоними ленточками теж з крісами. Цікаво, хто кому вступиться?

На «Бесіді» наші старшини складають подрібний план, що кому брати треба. Вже є

80 міліціянтів, узброєних в кріси. Тут довідуюся, що ряшівська кадра вже виемігру-вала і не хотіла брати участі в боротьбі…

Коли на «Бесіді» ведуться гарячі стратегічні дебати, на перемиській дорозі чути густу крісову стрілянину та якісь вигуки. Нам відомо було, що там в кавалерійській касарні стояла польська вартова станиця. Виходимо на вулицю розвідати, що це? Аж ось приходить радник Б. і каже, що поляки здаються, бо не хотять проливу крові. Радник Б. був тим, що з польськими організаціями найбільше переговорював. Ми жадаємо від польської організації видачі зброї. Я, як комісар, поручаю усім безпеку. Зараз в ринку настановляю командантом міста і повіту сотника Мацієвича. Він був австрійським резервовим сотником.

І тепер довідуюся, що таку наглу зміну спричинили старосамборяни. Вони раніше за нас перебрали в Старім Самборі владу в свої руки і зараз пішли нам на підмогу.

Взяли вантажне авто, посідали і пігнали до Самбора. Тут перед містом повисідали, пішли в розстрільну і відкрили крісовий вогонь на Самбір. Станиця польська зараз здалася і вони в'їхали до міста.

Тепер польська організація зарядила віддання зброї, її виносили з польського

«Сокола»8 цілими оберемками. На ринку зголосився до мене австрійський майор жандармерії Шебеста і заявив мені, що хоче вступити до нас на службу. Я був з того дуже радий, бо справді не було ким обсадити такого важного місця.

Майора Шебесту я знав давніше як великого симпатика українців. Йому треба завдячити, що багато лиха нас минуло в ті часи, коли то нашу Галичину умаїли мадяри шибеницями. Тоді вважали кожного українця зрадником, і хто попався в їхні руки з найменшою тінню підозріння, гинув на шибениці як зрадник, коли то кожну невдачу на «полі слави» приписувано зраді українців. Завдяки Шебесті в нашім повіті не було ні одної шибениці. Отож такий набуток для нас був дуже пожаданий.

Я зараз попросив його до нашого льокалю і виписав йому легітимацію. Він зараз припняв на своїй старшинській шапці синьо-жовту ленточку.

Тепер стали з'являтися різні старшини в австрійських одностроях. Тільки я не міг з дива вийти через той блискавичний аванс. Вчора я бачив когось хорунжим, а сьогодні вже сотник! Вчора був рядовий, сьогодні вже фельдфебель. Те тільки треба признати їхній скромності, що поки-що не авансували себе на штабових златоковнірних. Але між тими старшинами було багато таких, що остали тими, якими були за Австрії. Ті взялися зараз запопадливо до праці. Згадую тут лише поручника Кіцулу, Чеховича, Мацієвича, бо всіх годі мені було запам'ятати. Зараз на ратушевім шпилі замаяла синьо-жовта хоругва замість біло-червоної.

Так ми розпочали Українську Державу…

Не знати було, від чого зачинати, стільки праці, що аж голова тріщала. Поперед усього пішов я з кількома старшинами перебрати староство і фінансові інституції.

Старостою під той час був пан Грабовскі, той самий, що по уступленні російської

інвазії був комісаром Львова. Як ми ввійшли до його бюра, повітав нас словами:

- Я вже два дні на вас чекаю. Скликав зараз всіх урядовців староства і

інспекторів - податкового і шкільного. Всім заявив, що уступає, я знов представився як з волі української організації вибраний комісар повітовий, що

іменем Української Держави обнімаю уряд аж до дальшого розпорядку верховної влади. Поручаю всім безпеку, оскільки будуть поводитися лояльно супроти нової влади. Запитав я приявних, щоб кожний мені заявив, чи буде далі служити на тім самім становиську, що досі. Розпочалися наради пошепки. Нарешті майже всі заявили, що служити не будуть. Осталося в службі невелике число того великого адміністраційно-скарбового апарату. Остались лише українці, жиди, німці і двоє чи троє поляків. З концептових остав мені один податковий інспектор. Що було мені робити, як такими скупими силами порушати таку важку машину, як староство?

Я прийняв собі на поміч д-ра Олексу Ріпецького, кандидата адвокатури, д-ра

Рудольфа Скібінського, теж кандидата, і опісля д-ра Подоха. Та ми всі чотири розумілися однаково на адміністрації. Канцелярії опустіли. Але це ще не був кінець. На другий день прийшла до мене ціла хмара маніпулянток зі староства, дирекції скарбу і податкового уряду, де вони працювали при причинках, і одна найсміливіша заявила мені іменем усіх товаришок, що вони всі негайно уступають, далі робити не будуть і зараз жадають, щоб їм було виплачено шеститижневу плату.

Я приймив їхню заяву легким поклоном і на їхню вимогу сказав:

- А що буде, як я вам не виплачу?

- Нам правно належиться…

- Панночки, прошу вас, залишіть право мені. Якби я вас нагальне зі служби усунув, ви мали би рацію. Але ви самі відходите і зараз без виповідання, значить, ви самовільно умову зриваєте, я вашу заяву приймаю без протесту до відома, отож, справа скінчена і прошу мені більше не показуватися в уряді…

Вони побачили, що перечислилися і хтось їм зле дорадив, або його не зрозуміли.

Вийшли від мене з різними вигуками, на що я не звертав уваги.

Пан Грабовскі прийшов опісля до мене і заявив, що він радо остався б на службі не як староста, а як референт якого-небудь відділу. Я не міг сам тої справи вирішувати і порадився моєї прибічної ради. Вирішили, що це неможливе, бо народові буде здаватися, що все осталося по-давньому, коли той сам староста урядує далі. Коли я це заявив Грабовському, він сказав:

- Я ніраз тому не дивуюся, але дозвольте мені приходити сюди якийсь час, щоб вас у дечому поінформувати, що як зробити треба і кудою ходити по крутих стежках політичної адміністрації.

Розуміється, що я радо прийняв його предложення, бо сам блукав, мов у густому лісі. На другий день він вже сидів у мене в бюро. Завважаю, що пан Грабовскі під час свого старостинського урядування не дав нам, українцям, причини нарікати на себе.

Того дня я заспокоїв 80 інтересантів. Та я руководився не бюрократичними приписами, лише війтівським розумом і хлопською практикою багатолітнього адвоката. Я вислуховував сторону, списував на папері дійсний стан і або видавав з місця резолюцію, або відсилав його з моїм письмом до подавчого протоколу, а там вже приділяли справу, до кого вона належала. Справа мусіла бути якнайшвидше поладнана, бо я того пильнував. Треба було людям показати, що тепер іде урядування швидше, як перед тим.