Діти капітана Гранта (др. перевод) - Ве́рн Жу́ль Ґабріе́ль Страница 22
- Категория: Проза / Классическая проза
- Автор: Ве́рн Жу́ль Ґабріе́ль
- Страниц: 135
- Добавлено: 2020-09-16 17:13:09
Діти капітана Гранта (др. перевод) - Ве́рн Жу́ль Ґабріе́ль краткое содержание
Прочтите описание перед тем, как прочитать онлайн книгу «Діти капітана Гранта (др. перевод) - Ве́рн Жу́ль Ґабріе́ль» бесплатно полную версию:Діти капітана Гранта (др. перевод) - Ве́рн Жу́ль Ґабріе́ль читать онлайн бесплатно
Починалася чудова днина: сонце, покинувши вологе ложе Атлантичного океану, обливало своїм промінням аргентинські рівнини й купалось уже в хвилях іншого океану. Була восьма година ранку.
Гленарван і його товариші, опритомнівши завдяки піклуванням майора, потроху повертались до життя. Зрештою, їх тільки сильно поглушило. Опинившись по той бік Кор-дільєр, вони могли б лише вітати незвичайний спосіб пересування, що про нього подбала сама природа, якби не зник найслабший поміж них - малий Роберт Грант.
Усі любили цього мужнього хлопчину: і Паганель, який всім серцем прихилився до нього, і майор, попри свою зовнішню байдужість, але найдужче полюбив його Гленарван. Коли він дізнався, що Роберта немає, його охопив страшний розпач. Він уявляв собі, як нещасне хлоп’я на дні якогось провалля марно кличе на порятунок його, свого другого батька.
- Друзі мої, друзі мої, - казав він, ледь стримуючи сльози, - треба його шукати, треба його знайти! Ми не можемо отак його покинути! Ми обшукаємо всі долини, всі урвища, всі провалля! Обв’яжіть мене мотузкою! Я сам спущуся у ці прірви! Я повинен так зробити, чуєте? Я повинен! Може, нам пощастить знайти Роберта живого! Коли ми втратимо сина, як наважимось далі шукати батька? Чи ж маємо ми право рятувати каштана Гранта коштом життя його дитини?
Товариші слухали мовчки; відчуваючи, що Гленарван прагне прочитати в їхніх очах бодай проблиск надії, вони сиділи похнюпившись.
- Ну, що ж? - казав далі Гленарван. - Ви чули мене! І ви мовчите... Виходить, ви вже ні на що не сподіваєтесь! Ні на що!
Кілька хвилин усі мовчали. Врешті Мак-Наббс спитав:
- Хто з вас пам’ятає, коли саме Роберт зник?
Жодної відповіді.
- Тоді, - вів далі майор, скажіть принаймні, біля кого був хлопчик під час спуску з Кордільєр?
- Біля мене, - мовив Вільсон.
- І доки ти бачив його біля себе? Спробуй пригадати. Кажи!
- Ось що я пам’ятаю, - відповів Вільсон. - Роберт ще лежав поруч мене, учепившись рукою за кущик лишайника, щонайменше за дві хвилини до того, як брилу струснуло й вона стала.
- За дві хвилини! Постарайся пригадати гаразд, Вільсоне, хвилини могли здатися тобі дуже довгими. Чи не помиляєшся ти?
- Ні; гадаю, що не помиляюсь. Саме так... щонайменше за дві хвилини!
- Так. А де був Роберт, праворуч чи ліворуч од тебе? - запитав далі Мак-Наббс.
- Ліворуч. Я пам’ятаю, його пончо стьобало мене в обличчя.
- А ти сам був з якого боку від нас?
- Теж із лівого.
- Отже, Роберт міг зірватися тільки з цього боку, - мовив майор, повертаючись лицем до гір і вказуючи праворуч. - Додам, що, зважаючи на час зникнення хлопчика, він міг упасти лише в частині гори, яка здіймається вище двох тисяч футів над її основою. Там і слід його шукати, там ми його й знайдемо.
Ніхто не додав ані слова. Шестеро чоловіків, видершись на узгір’я, розійшлися по схилах Кордільєр на різній височині й почали розшуки. Дотримуючись весь час лівої сторони від лінії спуску, вони оглядали найменші тріщини, сходили на дно проваль, інколи геть захаращених уламками гірських порід, і вибирались відтіль у роздертій на шмаття одежі, зі скривавленими руками й ногами. Протягом багатьох годин весь цей район Кордільєр, за винятком кількох неприступних плато, було ретельно обслідувано, і ніхто з цих мужніх людей не подумав про відпочинок. Але розшуки були марні. Роберт знайшов серед гір не тільки смерть, але й могилу, що навічно сховала його під надгробком - якоюсь велетенською скелею.
Близько години всі знову зійшлися в долині, пригнічені й знеможені до краю. Гострий біль краяв Гленарванове серце. Він насилу говорив, з його вуст зривалися одні й ті самі слова:
- Я не піду звідціль! Не піду!
Всі розуміли це завзяття, що перетворилось на невідчепну ідею, і кожен поважав Гленарванові почуття.
- Почекаємо, - мовив Паганель до майора й Тома Остіна. - Відпочинемо трохи, поновимо сили. Нам це необхідно, однаково, чи повернемось ми знову до розшуків, чи підемо далі.
- Гаразд, - відповів Мак-Наббс, - залишимось тут, скоро цього хоче Едвард. Він сподівається. Але на що він сподівається?
- Бозна, - сказав Том Остін.
- Сердечний Роберт, - зітхнув Паганель, витираючи сльози.
В долині тут і там виднілися гайки. Майор вибрав купу ріжкових дерев, і подорожні розкинули під ними тимчасовий табір. Кілька ковдр, зброя, трохи сушеного м’яса й сиру - ось усе, що залишилося, в мандрівників. У річці, яка струміла неподалік, набрали води, ще каламутної після землетрусу. Мюльреді розклав багаття й згодом запропонував Гленарванові гарячий підкріпний напій. Але той відмовився пити, він лежав нерухомо, тяжко пригнічений, на розстеленому долі пончо.
Так минув день. Настала ніч, прозора й тиха, як і попередня. Всі полягали спати, але заснути ніхто не міг, і Гленарван знову подався в гори. Він блукав по гірських схилах, весь час дослухався, сподіваючись, що до нього долине дитячий поклик. Він зійшов високо, заглибився в гори, сам-один, припадаючи вухом до землі, притишуючи биття свого серця, він кликав хлопчика голосом, в якому бринів розпач.
Цілісіньку ніч блукав Гленарван серед гір. То Паганель, то майор ішли назирці за ним, готові щохвилини підтримати його на слизьких гребенях, на краю провалля, куди заводила його даремна необачність. Але й ці останні зусилля були марні; на його сто разів повторюваний поклик: “Роберте! Роберте!” відповідали самі лише гори, відлунюючи раз у раз скорботне ім’я.
Зайнявся день. Товаришам Гленарвана довелось шукати його на далеких плоскогір’ях і силоміць одвести до табору. Гленарван був у невимовному розпачі. Хто б наважився сказати йому про те, що час покинути цю роковану долину? Однак запаси харчів дійшли вже краю. Десь поблизу мали бути аргентинські провідники, як то казав погонич мулів, і коні, потрібні для переходу через пампу. Вертати назад набагато важче, ніж іти вперед. До того ж на узбережжі Атлантичного океану, як було домовлено, їх очікував “Дункан”. Все це не дозволяло довше тут затримуватися, і в спільних інтересах треба було вирушати не гаючись.
Мак-Наббс намагався відвернути Гленарванові думки від його горя. Довго він переконував свого друга, але той, здавалося, не чув його й лишень заперечливо хитав головою. Нарешті з його уст прохопилось:
- Вирушати?
- Так, треба вирушати.
- Почекаймо ще годину.
- Гаразд, почекаймо годину, - сказав майор.
Минула година, Гленарван попросив, як найбільшої ласки, почекати ще одну годину. Здавалось, засуджений на страту благає продовжити йому хоч трохи життя. Так тягся час до полудня. Тоді Мак-Наббс, од імені всіх, рішуче зазначив, що треба рушати, що від цього залежить життя його товаришів.
- Так, так, - пробурмотів Гленарван. - Рушаймо!
Але, кажучи це, він не дивився на Мак-Наббса. Він уп’явся очима в чорну цятку високо в небі. Раптом його рука підвелась і застигла нерухомо, немов заціпеніла.
- Он там! Он там! - вигукнув він. - Дивіться! Дивіться!
Всі погляди звернулись туди, куди він так владно вказував. Чорна цятка помітно збільшилась, вже можна було розгледіти птаха, що ширяв у безмежній високості.
- Це кондор, - сказав Паганель.
- Так, кондор, - озвався Гленарван. - Хтозна? Він наближається. Він знижується! Почекаємо...
На що сподівався Гленарван? Чи не схибнувся він з розуму? Що означало його “хтозна”?
Паганель не помилився. Кондор вимальовувався дедалі ясніше. То величний птах, шанований колись інками[33], цар південних Кордільєр. У цих краях він досягає надзвичайних розмірів і такої дивовижної сили, що, бува, кидає у прірви биків. Він нападає на овець, лошат і телят, які блукають полонинами, і, вчепившись кігтями в свою здобич, піднімається з нею на чималу височінь. Часом він шугає вгору на двадцять тисяч футів, тобто на висоту, недосяжну для людини. Відтіль, невидимий і найзіркішим оком, цей володар надхмарних просторів пильно оглядає землю й примічає щонайменші дрібнички, дивуючи вчених-природників гостротою й могутністю свого зору.
Жалоба
Напишите нам, и мы в срочном порядке примем меры.