Iван Франко - Лис Микита Страница 4

Тут можно читать бесплатно Iван Франко - Лис Микита. Жанр: Проза / Классическая проза, год неизвестен. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте «WorldBooks (МирКниг)» или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Iван Франко - Лис Микита

Iван Франко - Лис Микита краткое содержание

Прочтите описание перед тем, как прочитать онлайн книгу «Iван Франко - Лис Микита» бесплатно полную версию:

Iван Франко - Лис Микита читать онлайн бесплатно

Iван Франко - Лис Микита - читать книгу онлайн бесплатно, автор Iван Франко

І довжезний ряд ковбас.

Став я думать, міркувати,

Як тут господарювати,-

Та мій Вовк мов оцапів:

Перший полоть хап зубами!

Рве, куса, гризе без тями -

Став, і їв, і, знай, сопів.

«Ну,- гадаю,- їж, небоже!

Та для мене се негоже».

Я беруся до ковбас.

З жердки легко їх здіймаю,

Крізь віконце викидаю,

Поки всіх отак не стряс.

А за ними й сам в віконце

Вискочив та й ну чимскорше

Всі на шию надівать.

Навантажив, як коралі,

Та й до лісу далі, далі,

Скарб у яму щоб сховать.

Скарб у яму заховавши,

Спокійненько поснідавши,

До спіжарні знов біжу.

Прибігаю: Вовк ще голить!

Не доївши, кинув полоть,

З смальцем розпочав діжу.

«Вовче,- шепчу,- час до гаю!

З церкви люди вже вертають,-

Щоб нас тут хто не застав!»

Вовк, почувши се, зжахнувся,

В дірку прожогом метнувся,

Та вже ледве шию впхав!

Бачиш - повний був, мов бочка!

Став у дірці, тілько очка

Витріщив, немов баньки.

Страх відняв у нього мову…

Я ж кричу: «Чого став знову?

Ну, якої бідоньки?»

Вовк не тямить вже, що діє!

Пхаєсь в дірку, аж потіє,

Та дармий його весь труд.

Далі з лютої розпуки

Заламав передні руки:

«Лисе,- каже,- згину тут!»

«Вовче,- кажу,- чи здурів ти,

Чи від смальцю оп'янів ти?

Вилізай, пора нам в гай!» -

«Ой, не можу, мій Лисуню!

Бачиш, пуза не просуну!

Ой Микито, помагай!»

Ну, скажи ти сам, Бабаю:

Що я тут чинити маю,

Як драбузі помогти?

Лишу Вовка - може згинуть.

Ліпше, думаю, не кинуть,

Але до попа піти.

Попросить по добрій воли,

Щоб дав пилки і позволив

Більшу вирізать діру.

Здумавши сю річ штудерну,

Мовлю Вовку: «Жди, я верну!»

І в попівство просто дру.

Піп був власне у покою:

В пообідньому настрою

Люльку, ходячи, курив.

У вікно я заглядаю,

Лапою шкряб-шкряб, благаю,

Щоб вікно він створив.

Піп поглянув, підбігає…

«Лис у вікна заглядає!

Гей, ловіть його! Біжіть!»

Я й незчувся, а за мною

Слуги, служниці юрбою,-

От я духом через пліт.

Крик за мною, як в гамарні…

А я просто до спіжарні

Та й сховався під поміст.

Тут погоня надлітає:

«Де він? Де той Лис? - питає.-

Показав нам тільки хвіст!»

Втім зирнули, а з віконця

Вовк Неситий проти сонця

Визирає! «А, ти тут?

Ой, нещасная головка!

Таж се Вовк! А бийте ж Вовка!

Тут йому зробіть капут!»

Вовк їх там не дожидався,

А в спіжарню заховався,

При саміських дверях став.

От вони як створили,

То Неситий скік в тій хвили -

З сеї шпарки скористав.

Та дістав там з дивовижі

Скілька буків через крижі,

Так що ледве в ліс доліз,

І про справу сю немилу

Заразісінько Бурмилу

Він на мене скаргу вніс.

Хоч сам винен за лакомство,

А на мене віроломство,

Злобу й зраду наклепав.

Ну, а, думаєш, Медвідь

Розібрав усе як слід,

По закону поступав?

Де тобі? Суддя той ласий,

Як дізнався про ковбаси,

Що я з трудом розстарав,

Як ревне на мене туго:

«Зараз все віддай, злодюго!

Будеш ти ковбаси крав?»

«Ти й віддав?» - Бабай питає.

«Що ж було робить, Бабає?

Адже ж хтів відтяти хвіст!

Та щоб всі віддать - а дзуськи!

Штири дав йому тонюські,

А собі лишив ще шість.

От Медвідь так судить справу:

«За побої, за неславу,

Вовче, маєш ковбасу!

Решту я з'їм. Ти ж, Микито,

Рад будь, що тебе не бито!

Марш, бо кості рознесу!»

Так-то нас судив Бурмило!

Гірко се мене вшпилило!

Я присяг на царський хвіст:

«Як його дістану в руки,

То за всі ті подлі штуки

Він тяженько відповість».

Надоспіла і вечеря;

З пір'ям пряжена тетеря -

Всім досить її було.

Як гарненько поживились,

Де про що розговорились

Та й пішли собі в стебло.

А як рано повставали,

То гарненько поснідали:

Їли сало з часником,

Потім гусячу потравку,

Закусили ж сю приправку

Ще копченим судаком.

Отоді Микита вбрався

До дороги й так прощався

З господинею й дітьми:

«Люба жінко, будь здорова!

Час іти мені до Львова,

Тож ключі усі прийми!

Наглядай як слід в коморі,

Бо ті миші красти скорі,-

А про мене не журись!

Хоч тепер на нас цар лютий,

Але легко може бути,

Що всміхнеться ще колись.

А ви, дітки, не пустуйте,

Поза домом не гарцюйте,

Мамі збитків не творіть!

Глянь-но, стрику, що за звірик

Отой Міцько! Хто повірить,

Що йому ще тільки рік!»

І дітей поцілувавши,

Жінці в вухо пошептавши,

Що там ще сказати мав,

Лис Микита, мов у гості,

В Львів, назустріч царській злости

Враз з Бабаєм почвалав.

ПІСНЯ П'ЯТА

Гу-гу-гу! - в дворі гуділо,

Мов бог зна, яке там діло -

«Лис Микита! Лис приспів!»

А Микита мов не чує,

Гордо, сміло машерує

Між рядами ворогів.

Перед троном зупинився,

І цареві поклонився,

І такі слова сказав:

«Царю наш великодушний!

Слову твойому послушний,

Я на суд твій правий став.

Вірю в велич твого духа,

Не прихилиш свого вуха

Ти поганим брехунам,

Що байками і брехнями

Раді б розлад поміж нами

Сколотить на шкоду нам».

Але цар глядів понуро

Й крикнув: «Підла креатуро!

Ти ще тут хвостом вертиш!

Смієш прав допоминаться!

Нам ще хочеш підлизаться!

Ні, вже нас не підлестиш!

Глянь, ось Півень у жалобі!

Кіт Мурлика ось при тобі

І Бурмило, мій барон!

Тямиш біль їх, ганьбу, муки?

Гей, беріть його у руки

І до трибуналу! Вон!»

«Царю,- смирно рік Микита,-

Чи ж так явна вже й відкрита

Щодо них вина моя? -

Що Бурмило був упертий

Конче хлопський мід ізжерти,

То чи ж тому винен я?

А Мурлика,- боже, боже!

Він ще жалуваться може?

Хто ж на ловах не прийма

Бійки, невигід подібних?

Та й хіба ж для мишей бідних

Конституції нема?

Кажуть: злодій я, поганець!

А Мурлика, твій післанець,

Тож не менший горлоріз.

Бо чи ж то не для злодійства,

Кроволиття і убійства

Він у тую шпарку вліз?

Царю, я підданий вірний!

Як такий твій гнів безмірний -

Дай на смерть мене судить!

Дай малих злочинців вішать,

Най великі тим ся тішать!

Коли так - не варто й жить!»

Та цар Лев не вів і вухом!

І взяли Микиту духом,

І зв'язали, й повели

Стражники у трибунали;

В трибуналах засідали

Старі цапи і осли.

Став Микита та й балака,

Та найстарший пан Осляка

Вже п'ять років, як оглух.

Присудили: «На галузці

Лису висіть на мотузці,

Поки з нього вийде дух».

Вовк, Бурмило і Мурлика

Як почули се, велика

Радість обняла їх ум.

Зараз за катів обрались

І Микиті нахвалялись

Причинить до смерті глум.

Лиса вивели. Бурмило

Трах його прилюдно в рило!

«Се за сап'янці мої!»

Вовк для гіршої ще муки

Взад скрутив Микиті руки:

«Не уйдеш тепер гіллі».

Кіт Мурлика вже на гільку

Виліз і міцную сильку

Мотузяну засилив.

Крука ще гукнув навмисне,

Щоб Микиті, як повисне

Зараз очі з лоба пив.

Хто лиш жив, глядіть зійшлися,

Як то будуть вішать Лиса:

Стала страж кругом, як мур.

Лис іде, як мокра курка,

Вовк Неситий ззаду штурка,

А Медвідь веде за шнур.

«Не лякайсь,- сказав Неситий,-

Ми відразу задушити

Не гадаємо тебе.

Будеш дриґав ще лапками,

Поки Крот під дубом ями

У твій ріст не вигребе».

Обернувся Лис до нього:

«Що ж то,-каже він,-міцного

Шнура не знайшлось у вас?

Міг вам Кіт дістати, любко,

Того, що на нім так цупко

Сам у війта дриґав раз».

«Замовчи! - ревнув Бурмило,-

Щоб язик тобі зціпило!

Ще не кинув жартів ти?

Глянь, жде шибениця грізно!

Кайся, щоб не було пізно,

Грішну душу очисти!»

Привели його під гільку,

Завдали на шию сильку,

На драбину Лис вступив

І, звернувшися до миру,

Він царю вклонився щиро

І ось так проговорив:

«Наступає вже година,

Ох, для звірів всіх єдина:

Швидко вічним сном усну.

Царю наш, тебе благаю,

Ти по давньому звичаю

Просьбу вволь мені одну.

Тут в обличчі смерті й гробу

Хочу виявить всю злобу,

Сповідаться всіх гріхів,

З всіх провин заслону здерти,

Щоб ніхто по моїй смерти

За моє зло не терпів».

Так сказав, усім вклонився

І тяженько прослезився,

Зрушив душі всіх хижак;

Цар задумавсь на хвилину,

Берло похилив вдолину

І сказав: «Най буде так!»

Лис Микита б'ється в груди:

«Православні, чесні люди!

Много, много я грішив!

Чи є хоч один між вами,

В кого б ділом чи словами

Добру пам'ять я лишив?

Від дитинства сам собою

Я привчався до розбою,

Хоч отець картав не раз.

Бідні кури, гуси, утки!

Серце рветься в мні ось тутки:

Як то шарпав, гриз я вас!

Перейти на страницу:
Вы автор?
Жалоба
Все книги на сайте размещаются его пользователями. Приносим свои глубочайшие извинения, если Ваша книга была опубликована без Вашего на то согласия.
Напишите нам, и мы в срочном порядке примем меры.
Комментарии / Отзывы
    Ничего не найдено.