Iван Франко - Лис Микита Страница 6

І служить тобі пустились,-

Зрадником остав сам Лис.

Днесь вони - підпори трону!

Я ж, що спас царя й корону,

Батька свого погубив,-

Під гіллякою тут стою

І смерть бачу над собою

Ну, повісьте! Я скінчив».

Так-то Лис в брехні був смілий!

Всі присутні остовпіли,

А сам Лев аж затремтів.

«От воно що тутка скрито!

Дякую тобі, Микито!

А… той скарб… ти де подів?»

«На високій Чорногорі,

Де Черемош води скорі

По камінні вниз жене,

У Говерлі просто серця,

Коло третього реберця

Є леговище скальне.

Там лежить той скарб неткнутий…

Царю, твій він мусить бути,

Я тобі його зберіг!

Жалко тільки, що нікому

Не сказав я стежки 'д ньому,

Щоб по моїй смерті міг…»

Лев не дав йому скінчити.

«Хто тут сміє говорити

Ще про смерть якуюсь днесь?

Царське право є - прощати.

Зараз з нього шнур той зняти!

Ми касуєм весь процес.

Більше маєш ти заслуги

Між звірами, ніж хто другий!

А гріхи ті, що за них

Мав ти висіть, правду рікши,

Всі не варті торби січки

Супроти заслуг цінних.

Тільки слухай: в добру пору

Ти зо мною в Чорногору

Завтра рушиш скоро світ:

Лиш я сам до того льоха,

Де є скарб царя Гороха,

Буду знати тайний хід».

«Царю,- Лис сказав маркітний,-

З радої душі охітний

Я з тобою йти в ту путь.

Та в предсмертную годину

Шлюбував: коли не згину,

За гріхи покуту збуть.

Пішки до святого Рима,

Відтам до Єрусалима

Шлюбувався я піти.

Як поверну, ясний пане,

Скарб відразу весь твій стане,

Найбагатшим будеш ти!»

«Що ж,-Лев мовив,- річ побож

Шлюбував - ламать не можна,-

Тож іди й здоровий будь!»

Далі возних зве на згоду,

Щоб вони всьому народу

Вибубнили царський суд:

«Всім, кому на тім залежить,

Відати про се належить:

Цар по силі своїх прав

З Лиса, званого Микити,

Зволив всю вину здіймити

І до ласки знов приняв.

Хто б смів Лиса попрікнути,

Лапою його діткнути

Чи позаочно хулить

На такого патріота,

Тому цар язик із рота

Вирізати повелить».

Ой, як вчув Медвідь, Мурлика,

Вовк той засуд,- страх велика

Їх досада обняла!

Зараз почали бурчати,

Далі рушили кричати,

З ними їх рідня ціла.

Але вже було запізно!

Лев із трону крикнув грізно:

«Хто там сміє ще бурчать?

Га, то ви, поганці кляті,

Що мене у власній хаті

Сприсяглись замордувать?

Бач, які святі та божі,

А в душі думки ворожі!

Лис вам на заваді став?

Але годі вже мантачить!

Будете тепер ви бачить

Справедливість наших прав.

Гей, беріть Бурмила тута

І закуйте в добрі пута!

Вовка в диби прикрутіть

І Кота зв'яжіть і прямо

Засадіть в тюремну яму,

Де не блима сонця світ!»

Так-то доля грає з нами!

Хто ось-ось був близький ями,

Раптом на вершку став! Ох,

А хто гордо дувсь, пишався,

У кайдани враз попався

І пішов в тюремний льох!

ПІСНЯ СЬОМА

Був у замку льох підземний,

Зимний, і вогкий, і темний -

Там заперто в'язнів трьох.

Кіт мовчить, Медвідь куняє,

А Неситий проклинає:

«Ах, той Лис, бодай він здох!»

Час обідать! Бідолахи

Не привикли саламахи

Арештантської вживать.

Як наклали їм три миски,

Нюхають: аж кривить писки!

Стала чихать і плювать!

Довго Вовк сидів і думав,

Далі з жалю як зарюмав,

Як завив, як заридав!

Своїм спільникам недолі

Про свої пригоди й болі

Ось таке розповідав:

«Небо, земле і всі моря!

З глибини свойого горя

Плач підношу я до вас,

Щоб вас плач той і ридання,

Образ мойого страждання,

До основ, до дна потряс.

Вовком звуть мене, Неситим.

Що бог добрим апетитом

Наділив мене - чи ж стид?

І чи ж я щось тому винен,

Що в живіт пхать все повинен,

Бо живіт все «дай!» кричить?

Вовк неситий. Вовк зажертий!

Вовк усе є гідний смерти,

Вовка бий, де лиш найдеш!

А що Вовк той голодує,

Жінку й діточок годує,

Се байдуже всім! Авжеж!

Вовк убійця! Вовк прожора!

Що душа у мене хора,

Що сумління в труби дме,

Серце в мене незрадливе,

Милосердне і чутливе,

Сьому й віри світ не йме.

Я ж так чесний, так побожний!

Якби світ весь був порожний,

Якби я все ситий був,-

Я б такий був добрий, вірний.

І лагідний, і покірний,

Щоби й очі світ забув.

Я й тепер - та що балакать!

Як почне жолудок плакать,

То й сумління заглушить.

Та проте його проводу

Кілько я, собі на шкоду,

Слухаю, то й не злічить!

Раз на лови йду я радо,

Аж гусей здибаю стадо.

«Гуси, гуси, я вас з'їм!»

Гуси кажуть: «Їж, Вовчище!

Лиш хвилиночку пожди ще,

Помолиться дай нам всім!»

«Ну, моліться. Ось вам хвиля!»

То вони угору крила

Піднесли побожно так,-

Піднесли, загеготіли

І всі вихром полетіли,

Я ж лишився, мов дурак.

«Ну,- міркую, стовпом стоя,-

Що за спосіб се і що я,

Піп, чи дяк, чи паламар,

Щоб гусей молитви слухать?»

І пішов я далі нюхать,

Щоб знайти новий товар.

Зирк, Свиня лежить в баюрі,

А при ній рожево-бурі

Поросятка - штук зо сім.

«Гей, Свине, моя голубко,

Вилізай з болота цупко,

Най я свинок твоїх з'їм!»

«Добре, їж, коли охота,-

Відрекла Свиня з болота,-

Тільки, бач, один тут гріх,

З тих гріхів, що непрощені:

Поросятка нехрещені,

Як же ж будеш їсти їх?»

«Справді, клопіт! Що робити?» -

«Слухай,- каже,- мій Неситий,

Тут є річка і млинок,

То ходи тихенько з нами,

Стань собі понижче тами,

Там я похрещу діток.

Похрещу, обмию з бруду,-

І одно за другим буду

Прямо в рот тобі давать».-

«Ну,- подумав я,- се можна,

Чесна, бач, Свиня й побожна,

Свинки чей не полетять».

Я під тамою, мов в ямі,

А Свиня з дітьми на тамі

Хрюка, плюска, муркотить.

«Ну,- міркую,- річ побожна,

То й перебивать не можна:

Се вона дітей хрестить».

А вона насеред тами

Заставку взяла зубами,

Як запреться - піднесла.

Гур! Як жбухнуло на мене

Море мокре і студене,

Мене й пам'ять відійшла.

Вхопила мене потопа,

Понесла з на десять хлопа

Вниз, мов тріску, мов стебло.

Мало там не дав я душу!

Поки видряпавсь на сушу,

Вже свиней мов не було.

Став я мокрий та й міркую:

«Ну, гляди ж святошу тую,

Як мене втягнула в рів!

Ну, а я ж то що за колик?

Православний чи католик,

Щоб свиней хрещених їв?»

Сильну взявши постанову,

Що не дам здуриться знову,-

А голодний, аж пищу,-

Йду. Аж зирк! Баран блукає.

Я до нього - не втікає.

От я здалека й кричу:

«Стій, Баране! Стій, рогатий!

Маю щось тобі сказати».

Став Баран та ще й пита:

«Ну, які там маєш вісти?»-

«Га, тебе я мушу з'їсти!

Що, смакує звістка та?»

А Баран - ну, хто б подумав? -

Не злякався, не зарюмав,

А вклонивсь мені до ніг.

«Пане,- каже,- бог привів вас!

Я ж три дні уже глядів вас,

Вам назустріч сам я біг.

Не дивуйся і не смійся!

Я Баран-самоубійця!

В світі вже не жить мені!

Люд мій весь в неволі гине,-

В вас життя його єдине,

То мені ви не страшні».

Річ таку почувши дику,

Я в задумі звісив пику

І стояв, дурний, мов сак.

«Що се ти торочиш, блазне,

Щось такеє несуразне?

Не второпаю ніяк!»

«Пане, підожди хвилину,

Будеш знати, за що гину,

Чом так радо йду вмирать,

Чом рідня моя рогата

Свого спаса, свого тата

В тобі буде величать.

Знай же, пане, біль мій тайний!

Я не єсть Баран звичайний.

Я - овечий патріот!

Думка в мене - розбудити

І з неволі слобонити

Весь овечий наш народ.

Здавна думав я про теє,

Щоб овечим стать Мойсеєм,

Вивести овець з ярма -

Із хліва - на вольну волю.

Много труду, мук і болю

Я прийняв - та все дарма.

У тісні овечі мізки

Думки свіжої нітрішки

Не втовкмачиш: серце їх

Боязливе. «Що нам воля?

Вовк поїсть нас серед поля,

Нам про волю думать гріх!»

Ну, подумай, пане чемний,

Про важкий мій стан душевний!

Насміх долі так хотів:

У душі пророцькі речі,

А кругом лоби овечі,

Сіно, жвачка, теплий хлів!

Щоб влекшить себе хоч трошки,

Я удався до ворожки

І такий почув завіт:

«Хочеш Баранів ти спасти,

Мусиш сам себе покласти

В жертву вольну за свій рід.

В поле йди, коли охочий,

Поблукай три дні й три ночи,-

Здиблеш Вовка-моцаря.

Сей по мойому показу

Проковтне тебе відразу,-

Оттоді нова зоря

Для овець усіх заблисне».

Пане, серце туга тисне

Запитать тебе сей час:

Маєш ти показ сей віщий?

Можеш ти, мій найлюбіщий,

Проковтнуть мене нараз?»

«Ну, плети собі, мій любий,-

Думав я,- коб тільки в зуби

Я дістав тебе,- не бійсь!

Будеш знать, як я ковтаю!»

Та й до нього промовляю: