Панас Мирний - Лихі люди Страница 7

Проснувавши по хаті, та тінь знову лягла - і в рожевому ранішньому світі знялися її чорні думки; як голуби-вертуни, закрутилися вони по хаті; як сніг у завірюху, заграли свого веремія.

І знову йому привижується знайома хата у великому місті. І знову він з своїми давніми товаришами. Все те перемінилося - підросло. Шестірний дивився уже паничем, тендітним, чистим паничем; на йому со- / рочка - як сніг; каптанок - як з голочки; усе на йому \/ чисте-гладеньке, як і лице Шестірного - біле-рум'яне; одні тільки очі та зуби давні: очі-з зеленим виблиском, зуби-дрібні та білі, як перли. Зовсім навпаки йому Гбув Жук: такий же чорний, такий же розвалькуватий, такий неохайний біля себе, як і давно. Каптан у пір'ї, в пилу; сорочка чорна, пом'ята; обличчя, правда, подовшало трохи та очі ще більше позападали всередину, зробилися хмуро-непривітні. Попенко - у червонуватому сертуці, у рябій жилетці, у полосатих штанях, пригладжений, як киця, припомажений, надушений. І Петро - геть підріс. Він уже у п'ятому класі; Шестірний та Жук - у сьомім; а Попенко - в богословії.

Ніч надворі; холодна зимня ніч у суботу проти неділі. Такі ночі завжди зганяють людей у теплу хату, до ясного світла, до блискучого самовара. І, коли надворі вітер виє, розносячи снігові замети, обдаючи пізнього прохожого холодними поцілунками, там, у хаті, у теплому затишку, іде тепла розмова… Очі любо грають, з уст не сходе весела балакуча усмішка - і всі запивають її теплим та пахучим чаєм. Такі вечори часто проводив Петро у своїй рідній хаті. Тепер не те. Кругом померки; світла немає; червоне зарево полум'я гоготить у пузатій порепаній грубі, світить на всю хату, скрашуючи усе в червоний колір: стіни, долівка, шибки - все миготить мов розтоплене золото… Товариство сидить коло груби і дивиться на огонь, на його огненні язики, що, сплітаючись, лижуть з усіх боків сухі дрова. Дрова тріскотять від того гарячого лизання, лопотять огняними іскорками, зливаються в одну хвилю огню… Тремтить та хвиля - то здіймаючись високо угору, то склоняючись набік - і разом з нею тремтить по хаті червоний світ, а в світлі колишуться і бігають довгі тіні… Тінь Жукова, як і хазяїн її, лежить серед хати на рядні - труситься, мов од холоду; Шестірного - сидить на стульці і, схиливши голову, переходить то на той, то на другий бік, куди повійне огняне зарево. Петрову тінь мов хто укопав серед хати, стоїть вона, то підскакує вгору, то опускається униз; а тінь Попенкова ні всидить, ні встоїть, ні влежить. То вона опиниться коло тіні Жукової, задравши догори одну ногу; то сяде і колишеться нарівні з тінню Петровою; то склониться до тіні Шйстірного, мов хоче поцілуватися з нею; то заскаче-застрибає по всій хаті, по всіх кутках… Коли тіні стрибають, бігають, трусяться, товариство, не примічаючи того, веде мирну розмову. іПопенко розказує про своїх знайомих бурсаків; про їх завзяття, про п'яницькі бенкети, про розбої цілої валки обходу, про попівен, попів, матушок.

- Попенку! - обізвав його Жук: - Оце ти розказуєш нам про свою братію, - смієшся, глузуєш з неї. А що ти думаєш за себе? Куди себе приткнеш, де по-. дісися? Мабуть, як і дід, прадід та батько, поюртуєшся, покрутишся, поки молодий, а там - і собі, протертою ними стежкою підеш… Візьмеш за руку яку попівну, поведеш її в церкву, наречеш своєю жінкою, станеш попом, зів'єш своє кубло та й будеш божу службу правити, нарождених хрестити, померших ховати, молодих вінчати?.. Чи як?

- Атож! - одказав Попенко: - Учись, учись у цій проклятій бурсі, та й покинь хіба на самому кінці? Себто: пливи-пливи, та на березі і втопися?.. Ні, може, і погуляю який там рік, або два, поки вишукаю багатшу попівну, та кращу парафію; а там… пострижуся.-Нам один шлях!

- Чого один? А далі вчитись? - пита Жук.

- В академію? Ну її, ще в ченці пострижуть.

- А в університет? Тепер же і вам можна…

- Чого я туди піду? чого я там не бачив? Хіба мені університет хліба дасть? Тут уже певне знаєш, що хліб буде, а там - попошукай його! Багато доводилось бачити студентів, що в драних штанях ходять…

- Та-ак! - одказав Жук і замовк, задумався.- Та вояо, і попом бувши, можна людям добро робити, - трохи згодом мовив.- Та ще, дивись, чи не більше, ніж кому другому, бо піп так близько стоїть до народу; люди звикли його батюшкою звати… От і будь їм за батька, Грицьку! Заведи школу - учитися; у свята - народні бесіди, поучай уму-розуму. Погано, що у вас медицини не вчать; вона б якраз пригодилася попові.

- Ту-у-ди!-розтягаючи, одказав Попенко.-Ради чого я це.все буду робити? Що воно мені, хліба дасть? грошей дасть?.. №ужик поки ще темний, то і в бога вірує; а вивчиться - він і церкву забуде, а про батюшку - поминай як звали! Прийдеться йому коли не з голоду здихати, то над сухарем давитися; та ще й з по-учейій твоїх він наглумиться…

- Зовсім не так, Грицьку… Зовсім не те… Народ ніколи не забуває того добра, що йому зробиш… Тільки роби справжнє добро, а не шукай слави та грошей через його… Школу постав так, щоб виходили з неї не писарі-п'явки, а грамотні люди.

- Та ради чого я це буду робити? - скрикнув По-пенко.- У мене, може, будуть свої діти, котрих треба до розуму довести! Синам - воспитаніє дати, дочкам, - придане надбати… бо хто тепер бере безприданок? Хто ж мені усе це дасть? Твоя школа, твій мир?

- То він, бач, дума, - усміхаючись, мовив Шестірний, - що громада сама своїми силами виб'ється в люди!

- Атож, від кого ж їй помочі ждати? Шестірний зареготався.

- Чого ж ти регочеш? Ну, кажи, що думаєш?

- Я? - спитав Шестірний.- Я думаю так: попадись ти оце кому-небудь з такими думками, то й буде тобі на горіхи… Гулятимеш там, де Сидір козам роги править!

- Чого? що ж я кажу таке?

- Як що? Хіба не видно, куди ти стрижеш? Громада, мовляв, сама себе знає! їй не треба ні старших, ні…

- Воно, коли хоч, то краще б було, коли б усі були рівні, - почав Жук.- Оже, коли цього ще немає, то я його і не чіпаю. Я кажу тілько, що громаді нічого від теперішніх своїх старших добра ждати. Коли сама вона не придбає, то даремні її надії!

- Як же вона сама придбає?

- А ось як… По-моєму, усяк, хто трохи вище став від сірої маси народу, - не лізь у пани, не висисай з народу крові, а віддай народові все те, що через його придбав.- Се кажучи, Жук устав - і погляд його світив на всю хату.

- Що я через народ придбав? - допитувався Шестірний: - науку дав мені твій народ?

- Дав! - з запалом відказав Жук.- Він гроші дав, щоб тебе навчали!

- А віддай йому назад ті гроші, то, думаєш - науку заведе він на них? У шинку проп'є!

- Що ти сим хочеш сказати?

- Що без правителів твій народ ні к бісу не годиться!

- Хто ж про се спорить? Ти мене не розумієш… Нащо і правителі, як не на те, щоб вести народ уперед? Знай же це! Тілько ж знай і те, що правитель твій ніколи не віддасть усього своєму народові. Він ніколи не зречеться ні свого права, ні своєї власті - ні тоді навіть, коли вдасть його зовсім не потрібна буде!

- Такого часу ніколи не буде! - одказав Шестірний.- Завжди будуть поміж людьми викидатись і розумніші від других і удатніші. Вони-то і будуть правити громадою.

- Чи правити-то? А чи не пильнувати про громадське добро, без твого правежу?

- Тож - і добро пильнувати… Жук, мов опарений, скинув на Шестірного грізний погляд.

- Ти, певно, в управителі полізеш? - якось глухо запитав він.

- Атож! Ширша постать - більше нажнеш, Огонь у печі потухав; перегоріле угілля тліло, та вже не давало того світу. Ще спереду виднілись червонуваті постаті товариства; зате за спиною стояла ніч і заливала все темнотою. При останніх словах Шестірного у печі звідкись невідомо схопився тоненький струмочок огню, видко, знайшовся десь неперегорілий прутик, і огонь освітив усю хату. Обличчя Шестірного виступило ясне, моложаве, з білими вищиреними зубами, наче збиралося уп'ястись ними в кого-небудь. Обличчя Жукове було хмуре-чорне, а очі кидали гнівний гострий погляд. За спиною, наче стовпець, стояв Попенко, з заложеними в кишені руками; а Петро сидів рядом з Жуком і добрим поглядом дивився на його, немов збирався сказати: "Годі, перестань! тут не знайти тобі теплого привіту своїм одиноким думкам… Бач, яким холодом навкруги дише!" - То було на хвилину.

Прутик, гнучись у три погибелі, не забарився згоріти- і світ потух; білий попіл прикрив зверху червоне ву-гтлля… Повіяло справді холодом; обдало темнотою, забуттям…

Петро Федорович закрив очі. Чи то сон був, чи мана його? Навряд чи сон, бо Петро Федорович кинувся, мов опечений. Він хотів щось сказати, та язик не повертався у роті - задубів; важке зітхання сперлося в грудях. Він похлинувся ним, як похлинається чоловік водою; а перед очима стояла вже нова мана…

Стояв цілий збір учеників, учителів, інспектор, директор. На столі лежала книжка у жовтій палітурці, та сама книжка, котру не раз читав Петрові Жук і котру витрусив у його надзиратель. Як він про неї дознався і як вона перейшла з самого споду скриньки до божниці, - про те ніхто не знав. Знав тілько Петро, що звечора Жук з Шестірним за щось довго змагались; а на другий день прийшов надзиратель і поліз до божниці…