Андрiй Чайковський - За сестрою Страница 7

Павлусь вийняв щось iз кишенi.

- Петре, братiку, на тобi…

- Що це?

- Ще вчора мама бублики з медом пекла. Я заховав у кишенi та з цим i втiк; на тобi, Петре, це мама пекла! - Його лице скривилось i вiн став хлипати. Петровi теж сльози з очей капнули. Вiн узяв бублика й роздiлив надвоє.

- На, брате, разом ззiмо.

Держачи отак бублика в руках, обидва брати обнялись. Побачив це сотник Недоля i пiд'їхав ближче. Вiн вiдразу зрозумiв, у чому справа…

- Ти, Петре, лишишся при менi мiж посильними козаками, хлопець теж…

Петро аж зрадiв. Сталося, як хотiв. I нiхто йому докоряти не буде; бо це наказ старшини,

А поки що, Трiска iз своєю ватагою поїхав вперед. З ними їхав Непорадний i вiв татарина на мотузi iз зв'язаними позаду руками,

Татарин показував дорогу.

На самiм передi їхали два козаки без списiв. У вiддалi яких 50 крокiв їхав один козак, що мав ватажковi переказувати вiстi вiд передньої сторожi. Ще далi за цим лучником рушила цiла ватага.

Татарин показував головою напрям дороги. Переднi козаки оглядались вряди-годи позад себе, а тодi козаки показували їм знаками, куди йти.

Ватага Трiски вже далеко вiдiйшла, як Недоля рушив iз своїми. Недоля йшов слiдом за ними. Вiн їхав передом на своїм буланiм. Бiля нього їхав дiд Панас iз бандурою, Петро й Павлусь. Не говорили нiчого.

Був пiвдень. Сонце страшенно пекло. I конi й люди попрiли вiд спеки. Земля гудiла глухо вiд кiнського ступання. Конi обганялися довгими хвостами та й головами вiд мух, що роєм лiтали над ними.

Переднi козаки натрапили на високу могилу. Ось вже й Самара недалеко. Один iз них злiз з коня i дав його держати товаришевi.

I лучний козак i цiла ватага стали. Козак, зiгнувшись, простував до могили. Прийшов пiд саму могилу i став крадькома, як кiт, закрадатися в гору, лiзучи на руках i ногах. Коли тихесенько розгорнув траву на могилi, побачив татарина.

Це був вартовий татарин. Вiн лежав на розстеленому кожусi спиною вгору й опер голову на схрещенi руки. Вiн, очевидно, заснув на степу, не спавши цiлу нiч.

Козак пiдлiз ще вище, запираючи в собi дух. Татарин хропiв. Козак добув ножа.

З-пiд ноги йому усунулась земля й зашелестiла, злiтаючи з могили вниз по травi. Вiд того татарин прокинувся, пiдвiй голову й поклав її знову на руки. Навiть сонних повiк не пiдвiв. Ще раз розплющив очi та вже не замкнув їх, бо в цiй хвилинi козак одним махом вiдрiзав йому голову. Татарин i не застогнав.

Козак пiдняв шапку татаринову, надiв на свою голову i став обережно пiдiйматись i розглядатися навкруги.

Перед ним лежав татарський кiш. Конi лежали в травi. За ним стояли рядом козацькi вози. В такий спосiб уставляли козаки свої вози, як обозували, i хоронилися за ними, мов за валом твердинi. До возiв з другого боку поприпинанi були воли, що лежали в травi. А далi стояли. татарськi арби (вози) помiж татарами. За шатрами плила рiка Самара.

Козак рахував оком шатра. Пiсля цього мiг обмiркувати, скiльки було татар, бо їх не було видко. Усе поховалося в холодi пiд шатрами. Навкруги панувала тишина.

Козак знав, що коли б тепер скочити в татарський кiш, нi один не втiк би живцем. Та, заки зсунувся з могили, щоб пiд'їхати до своїх, вiн побачив, як iз шатра вийшло двох татар i, розмовляючи щось, показували на могилу, де сидiв козак. Вони почали туди простувати.

Козак нагадав, що треба вбитого татарина сховати. Вiн ухопив його за руку, потягнув вниз i тут сховав його в травi. Та годi було слiд затерти, бо пiд татарином на могилi стояла калюжа крови.

Козаковi прийшло на гадку прикликати товариша i так удвох i цих татар, притаївшись, порiзати, але вже було запiзно. Татари, не бачивши на могилi вартiвника, затривожились i почали бiгти до могили. Вони скорше добiжать, як товариш. Цiлий плян пропав. Козак скочив з могили й побiг до товариша.

На могилi були татари й побачили козакiв. Тепер вони стали приглядатися до крови. Один зараз завернув у татарський обоз.

Козаки завернули коней i пiгнали вихром до своїх. Козак, що зарiзав татарина, розповiв усе Трiсцi.

- Бiжи, Ониську, до сотника й розкажи, що знаєш.

- Розвивайся! - командував Трiска. - Списи готов!

Козаки станули лавою, поздiймали списи з ремiнцiв i насторчили перед себе…

- З Богом! Вперед!

Козаки рушили спочатку ходом, а вiдтак пiдбiгцем…

Татарин, що прибiг у кiш, засвистав на тривогу. В кошi заворушилось, як у муравлищi. Молодий Мустафа-ага вже сидiв на конi й порядкував.

Татари кинулись до коней, миттю посiдлали їх i виступили перед кiш та уставились по-татарському звичаю пiвмiсяцем. Вони хотiли лиш оборонятися, а не нападати. На те не було в них нi охоти, нi спроможноети.

Не знаючи, яка в козакiв сила, Мустафа наказав запрягти вози, звивати шатра й готовитися в похiд.

Коли Трiска наблизився, застав татар готових до бою. їх середина стояла не рушаючись, щоб так замкнути козакам дорогу назад.

Це змiркував Трiска вiдразу. Вiн пiдвiв шаблю вгору i скомандував:

- Завертай!

Мустафа не хотiв пустити їх. Козакiв так мало, що можна їх на аркан половити… Йому здавалося, що це вся козацька сила, бо бiльше нiкого й не було видко.

Тепер з усiх бокiв засвистали по татарськiй сторонi боєвi свиставки, й татари з пекельним криком "аллах! аллах!" кинулись наздогiн за козаками. Татарськi конi, витягнувши шиї, як гуси в лету, з створеними широко нiздрями, гнали так, що животами мало не доставали землi. На них сидiли поганцi в сторчатих шапках та вивернених кожухах, похилившись уперед. У кожного блищала в руках шабля. Вони доганяли козакiв. Вiддаль мiж ними меншала.

Позаду ватаги їхав Трiска. Нараз Трiска завернув пiвкругом коня i став проти татар. Пiдчас погонi татари помiщалися трохи. Деякi конi висунулись наперед.

Трiска першому стрiчному татариновi вiдрубав голову. Вона впала в траву, а кiнь пiгнав з татарином дальше. Вiн все ще держав шаблю вгору, поки не звалився з коня. Нога лишилася в стременi i кiнь поволiк його отак у степ.

Коло Трiски збиралася щораз бiльша купа татар. Вiн рубав на обидва боки.

З того одна частина татарської сили здержалася.

Козаки змiркували, що щось сталося. Один оглянувся й крикнув:

- Хлопцi, ватажок мiж татарвою… Хто в Бога вiрує, не даймо! Який десяток козакiв завернули коней i пустилися виручати Трiску. Вони бачили, як Трiска ввихався, врубаючи поганцiв. Але й татари роз'їлися, як оси. Козакам стало зле. Татар було чи не триста, козакiв сорок. Вони готовились вже на певну смерть, i кожен молився Боговi в передсмертнiй годинi. Татари згуртувались у подовгасту валку i вже досягали козакiв.

В одного козака кiнь спотикнувся i впав, його сердегу розтоптали татарськi конi.

А поки те, Недоля заходився привiтати татар. Вiн роздiлив свою сотню на двi частини к поставив їх лицем до дороги, куди мали втiкати Трiска з своєю ватагою. Для бiльшого розгону лишили мiж собою вiддаль шiстсот ступенiв.

Татари були такi певнi перемоги, що й не дивились на боки. Вони гнали вперед, як хорти за серною.

Як наблизилися до того мiсця, Недоля дав умовлений знак.

Козацтво рушило з мiсця, i в найбiльшiм розгонi вдарили на татар з обох бокiв.

Залунало козацьке: "Слава Богу! "

Татари не були в силi здержати розiгнаних коней. Вони гнали одною збитою валкою. Розвитися по боках проти козакiв вони й не гадали. Козаки насторчили свої списи i кололи ними завзято у збиту купу.

Козакам не стало часу витягати списiв, бо з великого розгону списи прошибали татарськi тiла; вони взялись до шаблюк. Настала страшна рубанина.

Козакам аж руки млiли, а татари помiщались так, що один одного рубав. Татари верещали, конi кричали i ставали дуба, а це все заглушав могутнiй крик з козацької груди: "Рiж, бий!"

Татари загадали перебитися iншим боком i вийти з тої тiсної вулицi. Вони рвались наперед, та тут натрапили на нову перешкоду. Ватага Трiски, побачивши, в чому справа, завернула i вдарила спереду.

Козаки встигли стiльки нарубати татарських трупiв, що зробилася з них гребля.

Конi без їздцiв пiгнали в степ.

Тi татари, що йшли ззаду, завернули коней i втiкали. За ними пiгнали козаки.

Мiж ними був i Непорадний. Вiн довго не знав, що йому робити, держачи на мотузi татарина, якого велiв йому сотник пильнувати. Коли його товаришi втiкали вiд татар, вiн втiкав мiж ними, поганяючи перед собою й татарського коня. Йому самому смiшно стало, бо держав татарина, як теля на мотузку. Було й таке, що коли татарський кiнь побiг швидше, то мало татарина не стягнув з коня. Тепер, коли дiло пiшло iнакше, Непорадний не втерпiв. Вiн передав татарина якомусь молодому козаковi, велiв його iз сотникового наказу берегти, а сам кинувся у вир бою. Та нiкуди було приступити до того мiсця, де козаки рубали татар. Непорадний об'їхав другим боком i тут знайшов роботу, яку вiн любив.

Татари один по одному вiдлучалися вiд гуртка й утiкали до свого коша.

"Ось i на моїй вулицi празник!" - подумав Непорадний i вiдiпняв вiд сiдла свiй шовковий аркан.

Аркан форкнув у повiтрi i вхопив татарина, за шию та звалив з коня.

Непорадний вийняв шаблю i взяв її в зуби. Руками звивав аркан, поки не доїхав до татарина та вiдрубав йому голову.