Діти капітана Гранта (др. перевод) - Ве́рн Жу́ль Ґабріе́ль Страница 8

Люди на палубі в мовчазному захваті споглядали появу осяйного світила.

- Яке розкішне видиво! - заговорила Гелена. - Воно віщує прегарну днину. Аби лишень вітер не подув в інший бік і так само й надалі підганяв “Дункан”.

- Годі й бажати сприятливішого вітру, люба Гелено, - озвався Гленарван. - Нам аж ніяк не випадає скаржитися на початок подорожі.

- А вона, дорогий Едварде, довго триватиме?

- На це нам відповість капітан Джон, - мовив Гленарван. - Як ми йдемо, Джоне? Чи задоволені ви з свого судна?

- Дуже задоволений, сер, - відповів капітан. - Це чудове судно, й морякові любо відчувати його під ногами. Корпус і машина яхти напрочуд злагоджені між собою. Тому вона залишає по собі, як ви самі бачите, такий рівнесенький слід, тому так легко уникає хвиль. Ми робимо зараз сімнадцять миль на годину. Коли й надалі йтимем з такою швидкістю, то за десять днів перетнемо екватор і менше ніж за п’ять тижнів обминемо мис Горн.

Ви чуєте, Мері, - звернулась Гелена до дівчини, - менше ніж за п’ять тижнів!

- Так, пані, я чую, - відповіла та. - Мені аж серце забилося дужче від капітанових слів.

- А як ви почуваєте себе на морі, міс Мері? - спитав дівчину Гленарван.

- Непогано, сер, плавання не завдає мені особливих неприємностей. Сподіваюсь невдовзі й зовсім призвичаїтися.

- А наш малий Роберт?

- О, Роберт! - озвався Джон Манглс. - Якщо він зараз не нишпорить в машинному відділенні, то, мабуть, заліз на вершечок щогли. Цей хлопчина глузує з морської хвороби. Та ось і він сам. Гляньте лишень!

Усі повернули голови до фок-щогли, куди вказував капітан, і побачили Роберта, що висів, учепившись за снасті брам-стеньги, на висоті ста футів над палубою. Мері мимоволі здригнулася.

- О, не турбуйтесь, міс, - мовив Джон Манглс, - я відповідаю за нього. І я вам обіцяю: в недалекому майбутньому перед капітаном Грантом стане завзятий моряк - бо ж ми, безперечно, знайдемо вашого батька!

- Хай небо почує ваші слова! - відповіла Мері Грант.

- Люба дитино, - знову заговорив Гленарван, - ви ж бачите, що все в нашій подорожі віщує успіх, подає добру надію. Немов чиясь доброзичлива рука веде нас на розшуки капітана Гранта. Погляньте на отих славних хлопців, які віддано служать цій благородній справі. З ними ми не тільки дійдемо своєї мети, але й осягнемо її без перешкод. Я обіцяв леді Гелені веселу прогулянку на яхті, і, сподіваюсь, додержу слова.

- Едварде, - сказала Гелена, - ви найкраща людина в світі!

- Аж ніяк, але в мене найкраща команда на найкращому із суден. Хіба ви не милуєтесь нашим “Дунканом”, міс Мері?

- Звичайно, сер, і милуюсь ним, як знавець морської справи, - відповіла дівчина.

- Он як?

- Дитиною я завжди гралася на батькових кораблях. Він намагався зробити з мене моряка. Я вмію узяти рифи, згорнути вітрила.

- Невже, міс? - здивувався Джон Манглс.

- Коли так, - мовив Гленарван, - то в особі капітана Джона ви матимете щирого друга, бо фах мореплавця, як на нього, - понад усе на світі, навіть для жінки. Чи не правда, Джоне?

- Безумовно, сер, - відповів молодий капітан, - та я відверто признаюсь: на мою думку, міс Грант більше пасув сидіти отут на юті, ніж ставити брамсель. Проте мені, морякові, дуже втішно почути від неї такі слова.

- Особливо коли вона захоплюється “Дунканом”, - додав Гленарван.

- ...котрий вартий найвищої похвали, - докінчив Джон Манглс.

- Далебі, ви так пишаєтесь своєю яхтою, - мовила Гелена, - що мені заманулось оглянути її геть усю, аж до самого трюму, і заразом подивитися, як влаштувались у кубрику наші славні матроси.

- Чудово, - відповів Джон Манглс, - вигідно, наче вдома.

- А вони справді тут дома, люба Гелено, - озвався Гленарван. - Ця яхта - частинка нашої рідної Шотландії, шматочок Думбартонського графства, що мандрує океанськими хвилями. Отже, ми не покинули нашої батьківщини. “Дункан” - це замок Малькольм-Касл, а море - озеро Ломонд.

- Коли так, мій любий Едварде, то показуйте нам мерщій ваш замок, - мовила, сміючись, Гелена.

- До ваших послуг, леді, - відповів Гленарван, - але дозвольте мені спершу попередити Олбінета.

Стюард “Дункана” Олбінет - першорядний метрдотель, гідний за своїм поважним виглядом бути метрдотелем у Франції, - повсякчас ретельно й розумно виконував свої обов’язки. Він негайно прийшов вислухати розпорядження Гленарвана.

- Олбінете, ми хочемо прогулятися перед сніданком, - сказав Гленарван так, неначе йшлося про якусь прогулянку навколо замку. - Сподіваюсь, на час нашого повернення сніданок буде подано.

Олбінет повагом уклонився.

- Ви підете з нами, майоре? - спитала Гелена.

- Якщо накажете, - відповів Мак-Наббс.

- О, майор захоплений своєю сигарою, - втрутився до розмови Гленарван, - не слід йому перебаранчати. Знаєте, міс Мері, він - завзятий курець, навіть уві сні не випускає сигари з рота.

Мак-Наббс кивнув головою на знак згоди, і ввесь гурт війшов униз до кубрика.

Майор, що залишився на палубі, стояв нерухомо, огорнений густими хмарками диму, і, втупивши очі в хвилястий слід за кормою яхти, розмовляв, за давньою звичкою, сам із собою. По кількох хвилинах мовчазного споглядання він обернувся і раптом побачив якусь сторонню людину. Коли будь-що взагалі могло здивувати майора, то саме така зустріч, бо новий пасажир був йому цілком невідомий.

Цей високий, худий, сухорлявий чоловік років сорока скидався на довгий цвях з широкою головкою. Мав круглу міцну голову з високим чолом, подовжистий ніс, великий рот і випнуте підборіддя. Погляд його губився за скельцями величезних округлих окулярів і визначався деякою нерішучістю, властивою звичайно нікталопам[21]. Обличчя в нього було розумне й веселе. Він не мав того відразливого вигляду, який позначає бундючних людей, котрі з принципу ніколи не сміються й ховають власну нікчемність під личиною поважності. Анітрохи. Невимушеність, мила безпосередність незнайомого свідчила про те, що він схильний бачити в людях і речах тільки їхні хороші риси. Хоч ця людина ще не вимовила й слова, проте відчувалось - вона говірка й дуже неуважна, на взірець тих людей, що дивляться і не бачать, слухають і не чують.

На ньому був дорожний кашкет, міцні жовті черевики й шкіряні гетри, короткі оксамитові штани брунатного кольору й така сама куртка, що мала безліч кишень, напханих блокнотами, записниками, гаманами, течками й іншими речами, так само обтяжливими, як і непотрібними; через плече в нього висіла на ремінці підзорна труба.

Жвавість і метушливість незнайомого гостро контрастували з незворушним спокоєм майора. Він крутився навколо Мак-Наббса, розглядав його з усіх боків, запитував поглядом, а той начебто й не цікавився зовсім, відкіля узявся цей чужинець, куди він нагодився їхати і чому опинився на борту “Дункана”.

Коли загадковий персонаж упевнився, що майорова байдужість зводить нанівець усі його спроби, він схопив свою трубу, розсунув її - вона стала завдовжки чотири фути - і застиг, розчепіривши ноги, - достоту отой стовп при дорозі, - навівши свій прилад туди, де вода й небо зливалися на виднокрузі. Через п’ять хвилин він опустив трубу й сперся на неї, наче на ціпок, але нараз вона склалася сама собою, і незнайомий, втративши раптом підпору, мало не простягся на палубі біля грот-щогли.

Хтось інший на місці майора принаймні посміхнувся б, але він і оком не моргнув.

Тоді незнайомий вирішив брати іншого способу.

- Стюарде! - вигукнув він з виразною іноземною вимовою.

Прислухався. Ніхто не йшов.

- Стюарде! - гукнув він удруге, дужче.

Містер Олбінет саме проходив поблизу, прямуючи до камбуза, котрий містився під шканцями. Як же він здивувався, почувши, що його гукає якийсь довготелесий чоловік! “Відкіля він тут узявся? - подумав Олбінет. - Чи не приятель містера Гленарвана? Ні, це неможливо!”

Однак він зійшов нагору й наблизився до незнайомого.