Тарас Шевченко - Гайдамаки. Музыкант. Наймычка. Художник. Близнецы Страница 3

Тут можно читать бесплатно Тарас Шевченко - Гайдамаки. Музыкант. Наймычка. Художник. Близнецы. Жанр: Проза / Повести, год неизвестен. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте «WorldBooks (МирКниг)» или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Тарас Шевченко - Гайдамаки. Музыкант. Наймычка. Художник. Близнецы

Тарас Шевченко - Гайдамаки. Музыкант. Наймычка. Художник. Близнецы краткое содержание

Прочтите описание перед тем, как прочитать онлайн книгу «Тарас Шевченко - Гайдамаки. Музыкант. Наймычка. Художник. Близнецы» бесплатно полную версию:
Книга включает лучшие повести Тараса Григорьевича Шевченко, гения украинского народа, выдающегося художника, поэта, писателя и общественного деятеля 19 века: «Гайдамаки», «Музыкант», «Наймычка», «Художник» и «Близнецы». В повести «Наймычка» Шевченко рассказывает о морально-психологической драме матери внебрачного ребенка, вынужденной скрывать свое материнство. «Художник» и «Музыкант» повествуют о страданиях талантливых невольников – крепостной интеллигенции, ищущей возможности реализовать свои способности. «Близнецы» посвящены теме воспитания человека. Все повести написаны на русском языке, которым мастерски владел Шевченко. Также на страницах книги представлена поэма «Гайдамаки» – историческая эпопея в стихах. Поэма написана на украинском языке и повествует о Колиивщине – народно-освободительном казацком восстании против гнета Речи Посполитой.

Тарас Шевченко - Гайдамаки. Музыкант. Наймычка. Художник. Близнецы читать онлайн бесплатно

Тарас Шевченко - Гайдамаки. Музыкант. Наймычка. Художник. Близнецы - читать книгу онлайн бесплатно, автор Тарас Шевченко

ТИТАР

«У гаю, гаюВітру немає;Місяць високо,Зіроньки сяють.Вийди, серденько,Я виглядаю;Хоч на годину,Моя рибчино!Виглянь, голубко,Та поворкуєм,Та посумуєм;Бо я далекоСю ніч мандрую.Виглянь же, пташко,Моє серденько,Поки близенько,Та поворкуєм…Ох, тяжко, важко!»Отак, ходя попід гаєм,Ярема співає,Виглядає; а ОксаниНемає, немає.Зорі сяють; серед небаГорить білолиций;Верба слуха соловейка,Дивиться в криницю;На калині, над водою,Так і виливає,Неначе зна, що дівчинуКозак виглядає.А Ярема по долиніЛедве-ледве ходить,Не дивиться, не слухає…«Нащо мені врода,Коли нема долі, нема талану!Літа молодії марно пропадуть.Один я на світі без роду, і доля —Стеблина-билина на чужому полі.Стеблину-билину вітри рознесуть:Так і мене люде не знають, де діти.За що ж одцурались? Що я сирота?Одно було серце, одно на всім світі,Одна душа щира, та бачу, що й та,Що й та одцуралась».І хлинули сльози.Поплакав сердега, утер рукавом.«Оставайсь здорова.В далекій дорозіНайду або долю, або за ДніпромЛяжу головою…А ти не заплачеш,

А ти не побачиш, як ворон клюєТі карії очі, ті очі козачі,Що ти цілувала, серденько моє!Забудь мої сльози, забудь сиротину,Забудь, що клялася; другого шукай;Я тобі не пара: я в сірій свитині,А ти титарівна.Кращого вітай,Вітай, кого знаєш… така моя доля.Забудь мене, пташко, забудь, не журисьА коли почуєш, що на чужім поліПоляг головою, – нишком помолись.Одна, серце, на всім світіХоч ти помолися!»Та й заплакав сіромаха,На кий похилившись.Плаче собі тихесенько…Шелест!.. коли гляне:Попід гаєм, мов ласочка,Крадеться Оксана.Забув; побіг; обнялися.«Серце!» – та й зомліли.Довго-довго тілько – «серце»,Та й знову німіли.«Годі, пташко!»«Ще трошечки,Ще… ще… сизокрилий!Вийми душу!.. ще раз… ще раз.Ох, як я втомилась!»«Одпочинь, моя ти зоре!Ти з неба злетіла!»Послав свитку. Як ясочка,Усміхнулась, сіла.«Сідай же й ти коло мене».Сів, та й обнялися.«Серце моє, зоре моя,Де це ти зоріла?»«Я сьогодні забарилась:Батько занедужав;Коло його все поралась…»«А мене й байдуже?»«Який-бо ти, єй же богу!»І сльози блиснули.«Не плач, серце, я жартую».«Жарти!» Усміхнулась.Прихилилась головкоюТа й ніби заснула.«Бач, Оксано, я жартую,А ти й справді плачеш.Ну, не плач же, глянь на мене:Завтра не побачиш.

Завтра буду я далеко,Далеко, Оксано…Завтра вночі у ЧигриніСвячений достану.Дасть він мені срібло-злото,Дасть він мені славу;Одягну тебе, обую,Посаджу, як паву,На дзиґлику, як гетьманшу,Та й дивитись буду;Поки не вмру, дивитимусь».«А може, й забудеш?Розбагатієш, у КиївПоїдеш з панами,Найдеш собі шляхтяночку,Забудеш Оксану!»«Хіба краща є за тебе?»«Може, й є, – не знаю».«Гнівиш бога, моє серце:Кращої немаєНі на небі, ні за небом;Ні за синім моремНема кращої за тебе!»«Що се ти говориш?Схаменися!»«Правду, рибко!»Та й знову, та й знову.Довго вони, як бачите,Меж мови-розмовиЦілувались, обнімалисьЗ усієї сили;То плакали, то божились,То ще раз божились.Їй Ярема розказував,Як жить вони будутьУкупочці, як золотоІ долю добуде,Як виріжуть гайдамакиЛяхів в Україні,Як він буде панувати,Коли не загине.Аж обридло слухаючи,Далебі, дівчата!«Ото який! мов і справдіОбридло!» А матиАбо батько як побачать,Що ви, мої любі,Таке диво читаєте,Гріха на всю губу!Тоді, тоді… та цур йому,А дуже цікаве!

А надто вам розказать би,Як козак чорнявийПід вербою, над водою,Обнявшись, сумує;А Оксана, як голубка,Воркує, цілує;То заплаче, то зомліє,Головоньку схилить:«Серце моє, доле моя!Соколе мій милий!Мій!..» – аж верби нагиналисьСлухать тую мову.Ото мова! Не розкажу,Мої чорноброві,Не розкажу против ночі,А то ще присниться.Нехай собі розійдутьсяТак, як ізійшлися,Тихесенько, гарнесенько,Щоб ніхто не бачивНі дівочі дрібні сльози,Ні щирі козачі.Нехай собі… Може, ще разВони на сім світіЗустрінуться… побачимо…А тим часом світитьЗ усіх вікон у титаря.Що то там твориться?Треба глянуть та розказать…Бодай не дивиться!Бодай не дивитись, бодай не казати!Бо за людей сором, бо серце болить.Гляньте, подивіться: то конфедерати,Люде, що зібрались волю боронить.Боронять, прокляті…Будь проклята мати,І день, і година, коли понесла,Коли породила, на світ привела!Дивіться, що роблять у титаря в хатіПекельнії діти.У печі палаОгонь і світить на всю хату,В кутку собакою дрижитьПроклятий жид; конфедератиКричать до титаря: «Хоч жить?Скажи, де гроші?»Той мовчить.Налигачем скрутили руки,Об землю вдарили – нема,Нема ні слова. «Мало муки!Давайте приску! де смола?

Кропи його! отак! холоне?Мерщій же приском посипай!Що? скажеш, шельмо?.. І не стогне!Завзята бестія! стривай!»Насипали в халяви жару…«У тім'я цвяшок закатай!»Не витерпів святої кари,Упав сердега. Пропадай,Душа, без сповіді святої!«Оксано, дочко!» – та й умер.Ляхи задумалися стоя,Хоч і запеклі. «Що ж тепер?Панове, ради! Поміркуєм,Тепер з ним нічого робить,Запалим церкву!» «Ґвалт! рятуйте!Хто в бога вірує!» – кричитьНадворі голос, що є сили.Ляхи зомліли. «Хто такий?»Оксана в двері: «Вбили! вбили!»Та й пада крижем. А старшийМахнув рукою на громаду.Понура шляхта, мов хорти,За двері вийшла. Сам позаду,Бере зомлілую…Де ж ти,Яремо, де ти? подивися!А він, мандруючи, співа,Як Наливайко з ляхом бився.Ляхи пропали; неживаПропала з ними і Оксана.Собаки де-де по ВільшанійЗагавкають та й замовчать.Біліє місяць; люде сплять,І титар спить… Не рано встане:Навіки, праведний, заснув.Горіло світло, погасало,Погасло… Мертвий мов здригнув.І сумно-сумно в хаті стало.

СВЯТО В ЧИГИРИНІ

Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали,Встали, подивились на той Чигирин,Що ви будували, де ви панували!Заплакали б тяжко, бо ви б не пізналиКозацької слави убогих руїн.Базари, де військо, як море червоне,Перед бунчуками, бувало, горить,А ясновельможний, на воронім коні,Блисне булавою – море закипить…Закипить, і розлилосяСтепами, ярами;Лихо мліє перед ними…А за козаками…Та що й казать? Минулося;А те, що минуло,Не згадуйте, пани-брати,Бо щоб не почули.Та й що з того, що згадаєш?Згадаєш – заплачеш.Ну, хоч глянем на Чигирин,Колись-то козачий.Із-за лісу, з-за туману,Місяць випливає,Червоніє, круглолиций,Горить, а не сяє,Неначе зна, що не требаЛюдям його світу,Що пожари УкраїнуНагріють, освітять.І смерклося, а в Чигрині,Яку домовині.Сумно-сумно. (Отак булоПо всій УкраїніПротив ночі Маковія,Як ножі святили).Людей не чуть; через базарКажан костокрилийПерелетить; на вигоніСова завиває.А де ж люде?.. Над Тясмином.У темному гаю,Зібралися; старий, малий,Убогий, багатийПоєднались, – дожидаютьВеликого свята.У темному гаю, в зеленій діброві,На припоні коні отаву скубуть;Осідлані коні, вороні готові.

Куди-то поїдуть? кого повезуть?Он кого, дивіться. Лягли по долині,Неначе побиті, ні слова не чуть.Ото гайдамаки. На ґвалт УкраїниОрли налетіли; вони рознесутьЛяхам, жидам кару;За кров і пожариПеклом гайдамаки ляхам оддадуть.Попід дібровою стоятьВози залізної тарані:То щедрої гостинець пані.Уміла що кому давать,Нівроку їй, нехай царствує;Нехай не вадить, як не чує!Поміж возами нігде стать:Неначе в ірій, налетілоЗ Смілянщини, з ЧигиринаПросте козацтво, старшина,На певне діло налетіли.Козацьке панство походжаєВ киреях чорних, як один,Тихенько, ходя, розмовляєІ поглядає на Чигрин.

Старшина первий. Старий Головатий щось дуже коверзує.

Старшина другий. Мудра голова, сидить собі в хуторі, ніби не знає нічого, а дивишся – скрізь Головатий. «Коли сам, – каже, – не повершу, то синові передам».

Старшина третій. Та й син же штука! Я вчора зустрівся з Залізняком; таке розказує про його, що цур йому! «Кошовим, – каже, – буде, та й годі; а може, ще і гетьманом, коли теє…»

Старшина другий. А Ґонта нащо? а Залізняк? До Ґонти сама…» сама писала: «Коли, – каже…»

Старшина первий. Цитьте лишень, здається, дзвонять!

Перейти на страницу:
Вы автор?
Жалоба
Все книги на сайте размещаются его пользователями. Приносим свои глубочайшие извинения, если Ваша книга была опубликована без Вашего на то согласия.
Напишите нам, и мы в срочном порядке примем меры.
Комментарии / Отзывы
    Ничего не найдено.