Маленькі дикуни - Сетон-Томпсон Ернест Страница 23

– Дивись, як би тебе не потурили звідси! – відпльовуючись, закричав розлютований Сем. – Я скажу татові, що ти заважаєш мені працювати!

Ніхто з хлопців не звернув уваги, що за двадцять кроків від них стояв Вільям Рафтен. Обличчя фермера відбивало не гнів, а глибокий сум та розчарування. Його син, старший і сильніший за своїх товаришів, був переможений у відкритій боротьбі кволим суперником!

Рафтен мовчки повернувся і пішов геть, а про те, що бачив, не згадував ніколи.

XV. Мир

Того вечора хлопці уникали один одного. Ян майже нічого не їв. Стурбованій місіс Рафтен він сказав, що трохи нездужає. Після вечері всі ще сиділи за столом у якомусь дрімотному стані. Ян переживав ранкові події і був певен, що Сем усе розповість батькові, а Гай підтвердить його слова.

«Кінець веселим дням у Сенгері!» – думав Ян і почувався злочинцем, що чекав на виконання вироку.

З усіх присутніх тільки трирічна Мінні веселилась і голосно торохтіла. Як і всі діти, Мінні дуже любила говорити щось «по-секрету». Мінні гралась на колінах у братика. Сем пригорнув маленьку до щоки, і вони почали про щось перешіптуватись. Потім Мінні сповзла додолу й потупцяла до Яна. Ян поцілував її з особливою ніжністю, бо йому здавалося, що тепер тільки вона його любить. Мінні нагнула Янову голову, обняла рученятами за шию і прошепотіла:

– Не говори нікому! Це секрет.

Після цього вона пошкандибала від нього, таємниче тримаючи пальчик біля рота.

Що це значило? Послав її Сем до нього чи вона просто гралась, як завжди? Хай там як, а Ян відчував, що Мінні внесла струмінь теплого почуття в його ображене серце. Він покликав дівчинку і так само таємниче прошепотів:

– Ні, Мінні, я нікому не скажу.

Яну раптом стало соромно за свою поведінку. Він вважав Сема хорошим товаришем, він любив його і радий уже був помиритись. Та ні! Адже Сем погрожував прогнати його! Після цього він не проситиме пробачення.

За вечір Ян кілька разів стикався з містером Рафтеном, але той нічого йому не сказав. Вночі хлопець майже не спав і підхопився вдосвіта: йому хотілося віч-на-віч поговорити з хазяїном, щоб покінчити з усім одним махом. Та розмова не відбулась. За сніданком Сем поводився невимушено, як завжди, і навіть до Яна не виказував будь-якої ворожості. Губа в нього розпухла, і він пояснював це тим, що «трохи показився з хлопцями».

Після сніданку Рафтен сказав:

– Яне, поїдеш зі мною до школи. «Кінець!» – майнуло в голові хлопця, бо школа була по дорозі на станцію. Та чому Рафтен не сказав прямо: «На станцію»? Зазвичай він чітко висловлюється. І про речі теж не згадав… та в легкому візочку для них не знайшлося б і місця.

Рафтен мовчки правив, а потім спитав:

– Яне, на кого тебе хоче вивчити батько?

– На художника, – відповів Ян, дивуючись, який це має стосунок до його від’їзду.

– А хіба художнику потрібна освіта?

– Що грамотніший, то краще.

– Ну звісно, звісно. Я завжди про це товчу Сему. А багато художники заробляють?

– Деякі багато. Знаменитості іноді наживають мільйони.

– Мільйони? Ти диви! Невже правда?

– Так. Тернер став мільйонером, Тиціан жив у палаці, і Рафаель.

– Гм! Я їх не знаю, але, може, це й правда, може, воно й так. Грамота, вона чудеса творить. Я завжди кажу Сему.

Вони підкотили до школи. Попри те, що були канікули, біля відчинених дверей школи на східцях стояли два сивих бородані, які вклонились Рафтену. То були шкільні опікуни: Старий Мур – останній бідняк, але доброї душі людина – та Чарльз Бойль. Найбільшою пошаною користувався Бойль, але Рафтена завжди обирали в опікуни, бо знали, що він дбатиме про гроші, школу й самих учнів.

Цього дня опікуни зібрались на особливу нараду – поговорити про нове приміщення школи. Рафтен витяг цілу купу паперів, серед яких були й листи з департаменту освіти. Місцева шкільна округа мала зібрати половину суми для будівництва. Решту давав департамент на певних умовах. Однією з основних умов було те, щоб у шкільному приміщенні на кожного учня припадала встановлена кількість кубічних футів повітря. Це було дуже важливо, але як неосвічені опікуни могли додержати цієї норми? Запросити департамент – незручно, а вчитель саме поїхав у відпустку. Рафтен блискуче розв’язав це важке математичне завдання, розшукавши доброго помічника в особі худорлявого хлопчика з блискучими очима.

– Яне, – сказав Рафтен, передаючи хлопцеві дво-футову лінійку, – ти можеш визначити, скільки футів повітря припадає в цій кімнаті на кожного учня, коли всі місця зайняті?

– Кубічних футів?

– Зачекай.

І Рафтен з Муром стали розбирати замацані документи.

– Саме так, кубічних футів.

Ян швидко виміряв довжину, ширину та висоту кімнати. Дорослі чоловіки шанобливо і з щирим захватом спостерігали, як впевнено він це робив. Ян полічив усі місця, а потім спитав:

– Вчителя брати до уваги?

Троє старих людей порадились поміж собою і вирішили:

– Авжеж! Він забирає вдвічі більше повітря, ніж будь-який з учнів. Ха-ха-ха!

Ян прикинув на папері, підрахував і повідомив:

– Близько двадцяти футів.

– Бачите! – урочисто промовив Рафтен. – Вийшло те ж саме, що і в інспектора. Казав я вам, що він упорається! Тепер поглянемо на план нової школи.

Вони знов почали обмацувати та гортати папери.

– Яне, а що вийде, коли учнів удвоє більше, один вчитель і розміри кімнати такі? – тицьнув Рафтен пальцем у план.

Ян замислився на хвилину й відповів:

– Двадцять п’ять футів на кожного.

– Ну що, тепер бачите? – проревів Рафтен. – Не казав я вам, що цей архітектор крутій? Та нас не проведеш! Цей план нікуди не годиться! Ви тільки погляньте на нього! Всі вони шахраї!

Ян зазирнув у план, яким Рафтен розмахував у повітрі.

– Дозвольте, – сказав він з авторитетом, якого раніше ніхто не дозволяв собі по відношенню до Рафтена. – Треба ще відкинути прихожу та роздягальню.

Ян обчислив об’єм цих кімнат і переконався, що креслення правильні – кількість повітря збігалась з урядовою нормою.

Тепер в очах Бойля спалахнули іскорки злобливого торжества. Рафтен, здавалося, був розчарований, що йому не вдалося викрити ніякого шахрайства.

– Все одно всі вони крутії, і з них ока не можна спускати, – пробурмотів він, аби хоч якось виправдатись.

– Тепер скажи-но, Яне. Минулого року оціночний грошовий збір становив у нас двісті шістдесят п’ять тисяч доларів і ми додали до нього шкільний податок – двісті шістдесят п’ять доларів, по одній тисячній на кожен долар. У цьому році новий оціночний грошовий збір – двісті дев’яносто одна тисяча чотириста доларів. Яка сума нам лишиться від шкільного податку, якщо норми його стягнення залишаться ті самі?

– Двісті дев’яносто один долар і сорок центів, – відповів без заминки Ян, і троє опікунів відкинулись на стільцях, пороззявлявши від подиву роти.

Це була остаточна перемога. Навіть старий Бойль сяяв од задоволення, а Рафтен розчервонівся, наче в цьому була і його заслуга.

Рафтен якось особливо, майже улесливо посміхнувся до нього. Ян лише один раз бачив у Рафтена такий вираз обличчя, коли фермер потискував руку відомому боксерові, що завоював приз на великих змаганнях.

Дорогою додому Рафтен говорив з ним, як з дорослим, про майбутнє Сема. Він порушив свою улюблену тему – про «грамоту».

Отже, з Рафтеном, на думку Яна, було все гаразд, але як помиритися з Семом? Яну хотілось покінчити з цим, та він не знав, як це зробити. Сем також перестав дутись і тільки чекав зручного моменту для примирення.

…Нагодувавши свиней, Сем тільки встиг поставити на землю порожні відра, як раптом до нього причимчикувала Мінні з проханням її покатати. Для цього треба було зробити з Яном «стільчик», сплівши руки. Сем і Ян покірливо сплели руки. Дівчинка обхопила рученятами їхні шиї і зблизила голови хлопчиків майже впритул. Ситуація стала явно безглуздою, тож Сем раптом розсміявся і сказав: