Маленькі дикуни - Сетон-Томпсон Ернест Страница 27

– Гляньте, червона пташка! – закричав він, вказуючи на кардинала, що сів низенько на гілку. – Я поцілю в неї з першого пострілу! – і Гай пустив стрілу.

– Гей, ти, дерев’яноголовий! – гримнув на нього Сем. – Не смій чіпати маленьких пташок! Це до добра не приведе. Ще, чого доброго, накличеш на себе велику біду під назвою «татова різка». Ворогу не побажаю її відчути на своїй спині!

– То для чого ж тоді гратися в індіанців, коли не можна стріляти? – здивувався Гай.

– Стріляй ворон, сойок, бабаків.

– О! Я знаю, де живе один бабак завбільшки з ведмедя!

– Ого! А який завбільшки ведмідь?

– Смійтеся скільки завгодно, а він вирив нору на нашій конюшині. Вона така велика, що туди провалилась косарка і потягла за собою тата.

– А як же звідти вибралися коні?

– Е-е-е! Косарка зламалась, ох і лаявся тато, ви б чули! Він, до речі, обіцяв мені четвертак, якщо я вб’ю цього старого злодюгу. Я ставлю капкан просто в нору – але він риє новий хід… Мабуть, немає хитрішого звіра, ніж старий бабак!

– Він і зараз там? – спитав Другий Вождь.

– А де ж іще? Він уже згриз півполя конюшини.

– То давайте підемо на нього облавою, – запропонував Ян.

– Прикінчимо його! – вигукнув Дятел. – Може, твій тато видасть кожному з нас по четвертаку.

– Наче ви мого тата не знаєте! – пирснув Гай.

Коли вони підійшли до конюшини, Сем запитав:

– І де ж твій бабак?

– Тут.

– Щось не видко.

– Та кажу ж, що він тут, тільки зараз кудись заповітрився.

– Принаймні ось його слід, – проголосив Дятел, показуючи на кілька відбитків, які він щойно і непомітно для друзів зробив своєю власною широкою долонею.

– Ну! – торжествував Гілка, – Що я казав?

– Атож! А худобу він у вас не тягає? Як ви не боїтеся жити поруч із таким страховиськом?

IV. Напад на блідолицих

– Я знаю, де лежить зрубана береза. Кому потрібна кора?

– Мені потрібна, – відповів Маленький Бобер.

– Тільки не зараз – вона з самого краєчку лісу, а тато ще на городі. Треба почекати.

– Якщо ми хочемо здійснити справжній напад на блідолицих, то ліпше це зробити біля річки, – сказав Старший Вождь. – Там ми добудемо молока, бо своє ми вже випили, Та й взагалі непогано було б дізнатись, що там у них новенького.

Хлопчики поховали луки, стріли, головні убори, та геть забули взяти відро. Вони йшли «індіанським ключем» по міченій стежці, ступаючи тільки на кінчики пальців. Дорогою вони спілкувались знаками, час від часу показуючи, що на них чатує велика небезпека.

Ховаючись за парканом, вони проповзли до стодоли й заглянули на подвір’я. Люди щиро припали до роботи – всі двері настіж. Із загороди вискочила свиня й миттю помчала до комори. Стук-грюк. Свиня заверещала й вискочила назад, услід їй посипались прокльони Рафтена:

– Кляті свині! Слід би хлопцям повернутись, щоб наглядати за ними.

По цих словах хлопців наче вітром здуло в льох. Там вони провели Воєнну Раду.

– Слухайте мене, о Великі Вожді Сенгера! – сказав Ян. – Я візьму три соломинки: довгу – для Великого Дятла, середню – для Маленького Бобра, а коротку й товсту, з вузликом на кінці та тріщиною вгорі – для Гілки. Дивіться, я їх зараз кидаю. Куди вони впадуть, туди ми й повинні йти. Так роблять індіанці.

Соломинки впали: Семова показувала на його власний дім; Янова – трохи південніше; а Га ю слід було повернутися додому.

– Бачиш, Гілко, ти мусиш повернутися – так показує соломинка.

– Не вірю я вашим дурницям!

– Ти не маєш права виявляти непослух – накличеш біду!

– Хай так, але звідси я не піду! – вперто сказав Гай.

– Моя соломинка велить мені йти просто в дім, це означає, що я беру молоко.

– Я залишаюсь із вами, – уперто повторив Гай. – Ми з Яном підемо в сад і нарвемо вишень. Для мене це не нове завдання!

– Зустрічаємося всі під липою, де починається мічена стежка. Туди і знесемо здобич, – сказав Перший Вождь і пірнув у кущі.

Сем поповз між кропивою та купою гною до північної частини подвір’я і зупинився біля дровітні. Трохи далі була кухня, а молоко стояло в льоху, єдине віконце якого виходило в темний закуток дровітні. Сем легко підняв його і забрався в льох – там було вогко і прохолодно. На довжелезних полицях стояли гладишки з молоком. Сем припідняв накривку з крайньої гладишки, сьорбнув на повний рот, облизнувся і раптом згадав, що забув відерце. Поміркувавши, де взяти інше, Сем обережно піднявся східцями, переступивши через першу і сьому сходинки, бо пам’ятав (коли лазив по кленовий сироп), що вони риплять. Двері в будинок з боку кухні були зачинені зсередини не клямку. Сем просунув лезо складаного ножика в щілинку і відкинув клямку. Він насторожено завмер, але з кухні не долинало жодного звуку. Тоді він обережно прочинив старі скрипучі двері. В кімнаті було порожньо, у колисці лиш спала маленька Мінні. Вхідні парадні двері були прочинені. На диво, на ґанку не було собаки. Над кухнею було розташоване горище, куди лазили по драбині, піднявши ляду. Драбина була приставлена, ляда піднята, але на горищі ані звуку. Сем підійшов до колиски, прогарчав: «У, блідолиця комашня!», грізно замахнувся рукою, ніби хотів завдати бойовою палицею смертельного удару своїй сплячій сестричці, а потім нахилився й так ніжно поцілував її в рожеві губки, що вона вві сні почала терти їх пухкими кулачками.

Після цього Сем прослизнув у комору, взяв там великий пиріг та порожнє відерце і знову спустився в льох. Спершу він тільки причинив за собою двері, але раптом його охопив жах при думці, що Мінні прокинеться і почне бігати по кімнаті, а потім ненароком штовхне двері й упаде. Тож Сем повернувся, підняв клямку і лезом ножа знову накинув защіпку на петлю.

Захопивши з собою пиріг та відерце з молоком, Сем побіг з усіх ніг.

За всім цим крізь велику щілину між балками на горищі спостерігала з усмішкою мама. Вона трохи почекала й спустилась по драбині. Мати бачила, як Сем залазив у льох; вона саме була на горищі, коли син прокрадався до кухні, але причаїлась, щоб не зіпсувати йому гру.

Наступного разу Дятел знайшов у льоху папірець із таким текстом:

До уваги індіанців!

Під час наступного нападу на наше поселення принесіть відерце та не забудьте понакривати гладишки…

Тим часом Ян повз уздовж паркану. Навколо все було надійно вкрите зеленню, та індіанець просувався по-пластунськи. Він вже майже дістався садочка, коли почув за собою шум. Ян озирнувся й побачив Гілку.

– Ну чого причепився до мене, як реп’ях? Твоя соломинка показувала в інший бік. Ти граєш нечесно!

– То й що! Я додому не піду. Ви навмисно підлаштували соломинки, щоб відправити мене додому!

– Не переслідуй мене!

– А я не переслідую! Просто ти повзеш туди, куди я хотів, значить, це ти мене переслідуєш! Я казав, що піду по вишні.

– Вишні он де, а я повзу до яблунь!

– Гр-гр!..

– Гр-гр!..

Нарешті Гілка поповз до вишень, а Ян почекав трохи й завернув до яблунь. Ярдів через двадцять-тридцять Маленький Бобер помітив у бур’яні червоний гребінець, а під ним – яскраве жовте очко, що незмигно стежило за ним. Ян, виявляється, ненароком наскочив на курку. Коли він наблизився, курка втекла з голосним кудкудаканням. На землі лежало штук дванадцять яєць, чистих і лискучих, але різного сорту. Гребінець у сполоханої курки був не блідий, як у квочки, а яскраво-червоний. Ян дещо знав про курей і одразу ж вирішив: «Дві курки несуться в одне гніздо, але жодна ще не сіла на яйця».

– Соломинка знає, де кури несуться! – задоволено вигукнув Ян.

Маленький Бобер зібрав яйця в капелюх і подався до дерева, біля якого було умовлено всім зустрітися. Та не встиг він доповзти й до огорожі, як раптом почув громоподібний гавкіт, а за ним одчайдушні зойки та крики про допомогу. Ян обернувся й побачив, що Гай видирається на вишню, а Keн, стара шотландська вівчарка, люто гавкає на нього знизу. Уникнувши небезпеки, Гай розсудливо замовк. Маленький Бобер кинувся його визволяти. Собака пізнав Яна й одразу послухався, але, певно, був дуже здивований, що його женуть додому, коли він так старанно несе свою службу.