Маленькі дикуни - Сетон-Томпсон Ернест Страница 9

В кімнаті пахло, як у монастирі, адже вона ніколи не провітрювалася, за винятком недільних днів та під час відвідин священика. Обидва віконця завжди були наглухо зачинені зеленими віконницями й запнуті ситцевими фіранками. Це було щось зовсім відокремлене від решти будинку – ніби кімната з привидами, яку мусиш відвідувати раз на тиждень.

Та в цій кімнаті знайшлась одна цікава річ, яка миттю зблизила хлопчиків, – колекція пташиних яєчок. Яєчка були складені під скло у стару коробку до краваток. Вони були без бирок і навіть не вичищені як слід – колекціонер на них і не поглянув би. Але в даному випадку вони зробили чудо, ніби два ньюйорківці, перевдягнені один китайцем, а другий негром, випадково зустрілися в Гренландії, й раптом один подав іншому знак таємного братства, до якого обидва належали.

– Тобі це подобається? – спитав Ян з гарячою цікавістю, що зненацька прокинулась в ньому в цій досить непривітній «вітальні».

– Ще б пак, – відповів Сем. – У мене б їх було ще більше, але тато говорить, що цього не слід робити, бо птахи корисні для ферми.

– А ти знаєш, кому вони належать?

– Аякже! Я знаю всіх птахів у нашому лісі! – відповів Сем.

– І я хотів би знати. А можна буде тут дістати яєць, щоб повезти додому?

– Ні. Тато сказав, що коли я більше не грабуватиму гнізд, він позичить мені свою індіанську рушницю, щоб постріляти кроликів.

– Овва! У вас водяться кролики?

– Купа! Минулої зими я підстрелив трьох.

– Взи-и-и-мку, – розчаровано протягнув Ян, – я думав зараз.

– Ну, і зараз можна спробувати, але шансів менше. От виберемо день, упораємося з роботою, і я вимолю в тата рушницю.

«Упораємося з роботою» – це був улюблений вислів Рафтенів, коли вони хотіли відтягнути якийсь план на невизначений термін.

Сем відчинив нижні дверцята шафи й витяг звідти кілька кремінних наконечників, старий бобровий зуб і погано набите чучело сови. Ян аж затремтів, побачивши такі багатства.

– Оце так! – захоплено вигукнув Ян. Сем був дуже задоволений, що ці скарби справили на Яна таке враження.

– Цю сову тато поцілив на стодолі[4], а наймит набив чучело.

Хлопчики швидко заприятелювали і весь день під час роботи вони ділились своїми потаємними думками. А після вечері Сем сказав:

– Хочеш, я тобі щось покажу? Тільки про це нікому анічичирк, – заприсягнись!

Ян, звісно, пообіцяв мовчати.

– Ходімо до стодоли, – запропонував Сем.

На півдороги він додав:

– Я удам, ніби повертаюсь назад, а ти обійди кругом, і ми зустрінемось під яблунею.

Коли вони зустрілись в саду, Сем примружив одне око й по-змовницькому прошепотів:

– За мною.

Він привів Яна у другий кінець саду до старої хати, в якій жили Рафтени, поки не справили цегляний будинок. Тепер вона слугувала за сарай. Сем приставив драбину до горища, а на горищі, в дальньому кутку під маленьким каламутним віконцем, він ще раз нагадав, що треба зберігати таємницю. Ян ще раз дав обіцянку, і незабаром Сем витяг із старого ящика лук, кілька стріл, іржавий дротяний капкан, старий кухонний ніж, рибальські гачки, кресало та кремінь, коробок сірників і брудні, жирні шматки чогось, що він назвав сушеним м’ясом.

– Я завжди мріяв стати мисливцем, а тато хоче зробити з мене зубного лікаря. Тато каже, що на мисливстві грошей не заробиш. А йому лише раз довелось побувати в зубного лікаря, і він заплатив чотири долари, хоч той працював усього пару годин. От він і вирішив, щоб я також був зубним лікарем, а я мрію бути мисливцем. Якось тато відлупцював мене й Буда. Буд – це мій брат, він помер у минулому році. Якщо послухати маму, то він був просто ангелом, але я завжди вважав його негідником, а ще він був найгіршим учнем у школі. Так от, тато добряче всипав нам за те, що ми не нагодували свиней. Тоді Буд вирішив утекти. Спочатку і я хотів тікати з ним до індіанців. Власне, я думав тікати, коли батько здумає ще раз мене побити, та вирішив приєднатись до брата. Буд замислив прихопити із собою татову рушницю, та я протестував. Я скоро охолонув із утечею і почав його умовляти. «Знаєш, Буде, – сказав я, – на захід доведеться плентатись щонайменше місяць. А уяви, що нас не приймуть індіанці і… скальпують? Кепсько буде. Та й тато, погодься, за діло нам всипав. Ми справді морили свиней голодом, так що одна навіть здохла». Коротше, мені дуже хотілось стати мисливцем, але тікати з дому назовсім – цілковита дурниця. А минулої зими Буд помер. Бачив у нас на стіні надгробну дощечку? То спомин про нього. Мама гляне на неї і плаче. Тато обіцяє послати мене в коледж, щоб я вивчився на зубного лікаря або на адвоката. Адвокати також гроші гребуть лопатою – тато це напевне знає, бо судився.

Ян теж вилив Сему душу. Він розповів йому про свою лісову хижу, про те, як будував її, як проводив у ній найщасливіші миті свого життя. І зараз він ще з більшим завзяттям збудував би нову. Ян розумів, що Сем майстерно володіє інструментами й тверезо мислить. Пригадуючи радісні дні у долині, Ян запропонував:

– А давай зведемо хатину в лісі біля струмка? Твій тато не розсердиться?

– Ні, не розсердиться, якщо це не заважатиме нашій роботі.

III. Вігвам

І вже наступного дня хлопці вирішили взятися за справу. Після роботи вони подалися в ліс на пошуки місця для майбутнього табору.

Неподалік ферми луг перерізав потічок, який із дзюркотом зникав у лісі. Береги, вкриті буйною травою, ховалися в густих кедрових заростях, де струмок поглинало болото. Тут важко було проходити, але Сем запевнив, що за кедровим гаєм є чудовий горбок. І справді, за сто ярдів підвищення ніби наскрізь проходило через ліс і вклинювалось у болото. Чудове місце для бівуаку[5] – високе, сухе, захищене пралісом.

Ян був у захваті, і цей захват передався Семові – він вже було поривався будувати, та Ян сказав:

– Семе, ми будемо індіанцями, а не білими мисливцями. Індіанці значно спритніші.

– Дурниці, – відповів Сем. – Тато казав, що білий вправніший за індіанця.

– Дурниці! – спалахнув Ян. – Білому мисливцю годі шукати слід ноги в мокасині на гранітній скелі. Білий мисливець не виживе у лісі, маючи лише ніж. Білий мисливець не вміє стріляти з лука і ловити звірів саморобним сільцем! Йому не під силу зладнати човника з березової кори.

Трохи випустивши пару, Ян повів далі:

– Семе, ми ж хочемо стати найкращими мисливцями? Тоді давай жити, як справжні індіанці, й робити все, як вони.

Сем погодився «спробувати» – пропозиція була вельми заманливою.

Тоді Ян нагадав:

– Індіанці живуть у тіпі. Тож і нам слід поставити тіпі!

– О, це було б чудово, – сказав Сем, який бачив на картинках житла індіанців. – А з чого ми його зробимо?

– От слухай, – відповів Ян. – Індіанці з долин роблять тіпі зі шкур, а індіанці, що живуть у лісах, будують житла з березової кори – повчав Ян, задоволений тим, що настала його черга керувати.

– Але ж тут не знайдеш ні шкур, ні березової кори навіть на тіпі для бурундука, щоб той гриз у ньому горішки.

– А ми візьмемо кору в’яза.

– Тоді інша справа. – відповів Сем. – Узимку ми зрубали багато в’язів, і тепер легко можна зняти з них кору. Але спершу розробімо план.

Янові така пропозиція здалась дуже слушною – сам би він до цього не додумався, Сема ж було привчено працювати обдумано.

Ян накреслив на гладенькому стовбурі контур індіанського тіпі, як він його пам’ятав.

– Ось таке воно за формою. Жердини трохи висунуті, тут отвір для диму, внизу – двері…

– Схоже на те, що ти його ніколи не бачив, – одразу в лоб видав Сем. – А втім, спробуємо. А який розмір?