Пацики - Дністровий Анатолій Страница 57

— Шо допомогти? — зневажливо перепитує Риня. — Помогти лікуватися? Да? Думаєш, він буде тебе слухати?

— Ну, не знаю. У дурку завести, шоб закрили. Заплатити.

— Толян, йому так добре. Шо йому з твоєї чи моєї допомоги? Шо? Думаєш, він подякує — за те, шо ти собі мозги париш, хочеш його витягнути? Думаєш, він скаже «пацани, я вам вдячний»? Він про таке навіть не подумає.

Нашу розмову раптово перериває мастак Ромко. Він підходить з іронічною посмішкою, в пальцях тримає цигарку. Даю йому прикурити, він мовчки затягується, кінчик штахети спалахує й одразу гасне, випускає дим. Запитує, чого не на парах, ми відмазуємося, що, тіпа, запізнилися, тому вирішили піти на другу. Ромко дружно обзиває нас «розпіздяями», каже, шо рятувати, коли півень у дупу клюне, більше не буде, хай про вас, шмаркачі, ваші батьки думають, от, бляха, взяли собі моду на пари не ходити, а коли буде кінець року? екзамени… шо будете робити? га? залупу смоктати (каже пошепки)? Пауза. Бігом мені на пари! чуєте? бігом! щоб я вас бачив на другій і третій парі! скільки можна стовбичити біля майстерень і курити? скільки? га? вже другий рік нічого не робите, тільки на перекури ходите! от баламути… На Ромка не ображаємося, мусить так говорити. Мужик він класний, із біди може витягнути; зрештою, допоміг нам з екзаменом. Підриваємося, як ошпарені, показуємо, що його слухаємо, й прямуємо в центральний корпус, де мають продовжитися срані пари. До перерви ще хвилин десять. Заходимо в корпус й сідаємо в коридорі на лавку. Головне, щоб нас не спалив директор чи його заступник, бо ці козли як відкриють хліборізки — смороду буде більше, ніж гівна; таке враження, наче вони отримують кайф від того, як нас пресують. У коридорі — тихо, ні душі. Через кілька хвилин з'являється самотня прибиральниця в синьому робочому халаті з великою шваброю. Жінка рівномірно її штовхає, залишаючи позаду себе широкий шлейф вологи на бетонній підлозі, доходить до кінця коридору, розвертається, і новий шлейф вологи долучається до старого, зливаючись із ним. Невдовзі прибиральниця опиняється біля нас, просить підняти ноги. Проводить шваброю з ганчіркою — і під нами також волога. Зі сходів, що ведуть на другий поверх до спортзалу, виходить електрик Іван, який покаліченою рукою притискає до тіла зв'язку дротів. Він зустрічається з нами поглядами, але одразу відвертається, наче ніколи

нас не бачив раніше, й прямує в їдальню. Лох! Який лох! — гнівно каже Риня: певно, згадує те, як Іван відмовив нам покористуватися його каптьоркою. Раптом у корпус заходить Таня. Від несподіванки я аж відкриваю рота. Б'ю Риню ліктем під бік.

— Шо таке?

— Дивись, Танюха, — показую йому. Під прицілом наших поглядів Таня злегка усміхається. Придивляюся до неї уважніше й лише тепер помічаю, що вона, здається, вагітна. — У неї живіт, бачиш? — запитую в Рині.

— Живіт? Нє, не бачу.

— От лопух.

— Сам ти лопух. Значить, вона тоді нам не брехала, шо бєрємінна.

Таня підходить до нас: добрий день, хлопчики. Танюша, підводиться Риня й легко обіймає її за стан, скільки років, ти стала такою гарною. Спостерігаю за нею, справді, попри те, що вона має легкий животик, тіло помітно схудло, талія стала привабливішою, стрункою, витончені–шою. Розпитуємо по черзі, як вона поживає, як справи, як чоловік. Таня красиво й ніби сором'язливо, чого раніше ми не помічали, усміхається й каже, що все добре, їй дали в гуртожитку кімнатку на сім'ю, що через три–чотири місяці, як бачите, чекаємо потомство. Таня, кажу я, ми за тебе раді. Ха, ха, дружньо сміється вона, дурниці, а як ви? що поробляєте? женитися не думаєте?

— Женитися? — оторопіло дивиться Риня й відхрещується.

— А ти? — запитує в мене.

— Я? Навіть не знаю. Про таке ше не думав.

— Ну й правильно! Погуляйте!

На кілька секунд між нами виникає незручна мовчанка. Розглядаю Таню, її обличчя, вона значно краща, думаю про себе, ніж тоді, коли ми були в тирі.

— Чьо так дивишся? — сміються її оченята.

— Я… я… нічьо, просто… ти — дуже гарна.

— Правда? Ха–ха–ха!

Цієї миті лунає пронизливий дзвінок на перерву, коридор поступово наповнюється дівчатами, хлопцями, викладачами. До нас підходять знайомі з інших груп, вітаються. Мені треба йти, каже Таня.

— Таня, — окликає її Риня, — ми за тебе, справді, дуже раді. Щоб у тебе все було класно, мала, розумієш?

— Да, Риня, я все розумію, — вона відходить на кілька метрів, потім знову розвертається й каже: пацани, ви не повірите — я щаслива, да, я щаслива, люблю свого чоловіка; пауза; я ніби заново народилася.

— Щасти тобі, — гукаю їй услід.

Стоїмо мовчки і спостерігаємо, як вона віддаляється. У Рині дивний вираз обличчя. Я почуваюся так, наче щойно втратив частинку свого. Таня підходить до трьох дівах, говорить із ними. Розглядаю її зоддалік: у неї радісне обличчя, легкі плавні рухи, час від часу з'являється легка посмішка. Толян, задумано каже Риня, а ти знаєш, що з таких дєвок виходять дуже добрі, чесні дружини? Пауза. Да? — здивовано зиркаю на нього. Я люблю таких жінок, продовжує він, які багато чого в житті бачили, вони не пантую–ться й на всіляку дешеву туфту не страждають. Да, вона — блядь, погуляла на славу, але цим тепер її не здивуєш, вона знає щастя; пауза; не думаю, що захоче колись ним ризикувати… ти бачив, як вона про свого чоловіка говорила? Бачив, любить, мабуть, відповідаю йому. Ха, «любить» — не просто любить, Толян, зітхає Риня, не просто… вона на нього молиться, от яку жінку собі треба шукати…

21

— Пацани, Гебельс закосив, — каже малий Машталір, одразу, як тільки підходить до лавки біля мого під'їзду.

— Як закосив?

— А отак закосив. Неба більше Гебельса. Жопа настала Гебельсу. Ходив собі пацик — і нема більше пацика.

— Шо ти несеш? Бодьо… — підводиться з лавки Риня.

— Здох Гебельс. У жовтні в Києві двіжухи були, ну там студенти голодували, палатки розбили, Гебельс на це підписався, а здоров'я — не вистачило, помер у реанімації. Я в натурі, без «б», коли почув — мало на сраку не впав.

— Звідки ти знаєш? — запитую я.

— Стареньку його бачив, уся в чорному ходить, малий його, Юлік, все й розповів, спочатку ламався, соплі пускав, я трохи надавив, тіпа, малий, шо за біда сталася з твоїм братом, мені можеш розказати… і його прорвало.

Пауза.

— Бля… — виривається з Рині, — але ж ми з ним, буквально… ше коли? недавно, да?

— Нема Борі, — каже малий Машталір.

…пауза. За цей рік — двоє, ледве вимовляю від гіркоти в горлі. Юра і Боря. В уяві відтворюється картина похорону Пижа, стає не по собі. Сидимо мовчки. Ця новина справляє гнітюче враження. Я згадую Борю. Він завжди був серйозним, особливо, коли розповідав про прочитані книжки. Згадую, як він гуляв разом з нами по Тернополю, як ми билися з іншими районами, як ми квасили по забігайлівках, як він стояв біля жовто–блакитного прапора разом із дядька–ми–рухівцями на Театральній площі. Ідейний пацан був, однако, каже Риня й спльовує, шкода штемпа, але… шо хотів, то і має. Риня! — перериваю його. Він не реагує. Пауза. Пацани, каже малий Машталір, я вам раніше не говорив: ми з братом їдемо звідси. Майже не реагуємо на його слова. Бодьо продовжує: ми звалюємо з України. Саша вчора нарешті наші закордонні паспорти отримав, комісар у воєнкоматі, правда, довго ламався щодо мене, бо тіпа в армії ше не був, але брат йому стільки відвалив… пацани, якщо все буде добре, хочемо в іноземний легіон попасти, там бабки серйозні платять, будемо воювати в Африці чи ще в якісь забутій Богом жопі. Ти серйозно? — я шокований від цієї новини. Да, Толян, да, сміється Бодьо, просто тут, пацани, я нічого кращого не бачу, подумайте самі: чим займатися? чим? бомбити лохів? це ненадовго, рано чи пізно закриють, нє, нє, я не боюся сісти, просто це не для мене. А як же бокс? — запитую я. Пауза. Толя, добродушно усміхається малий Машталір, я не збираюся його кидати, він знадобиться, тільки тепер… хуй його знає, де він мені знадобиться. В армії нас