Ілько Борщак - ІВАН МАЗЕПА. Життя й пориви великого гетьмана Страница 12

Сєнявський, хоча і малоінтелігентний, зрозумів подвійну гру своєї жінки і обвинуватив гетьмана у таємнім союзі з Карлом XII і Станіславом. Не треба було зрештою і великого дипломата, щоб дійти до такого висновку. Адже Станіслав, непоправний балакун, чванився перед турецьким амбасадором, що гетьман України – це його приятель. Інформатори Мазепи остерегли негайно свого пана, і гетьман уже заздалегідь нарікав у листах до Петра, що "кружляють підлі наклепи, поширювані його ворогами, які не дають йому вмерти спокійно".

Мазепа ще раз виграв; він не вислав свого війська і без труднощів розсіяв підозріння. Але в останній хвилині, коли вже мав перевести в діло союз із Швецією, все захиталось. Непереможне кохання пізньої осені потрясло цим досі дивно зрівноваженим життям і казало гетьманові майже призабути про розсудливі, точно обдумані плани. Велика пригода, що ждала його, почалась під знаком жаги.

III. МОТРЯ КОЧУБЕЇВНА

Василь Кочубей, найвищий суддя, був давнім військовим товаришем Мазепи ще за Дорошенка: вони були навіть свояками, бо сестрінок гетьмана Обидовський оженився з одною донькою Кочубея. Старий Кочубей був багатир, яких мало: у всій Україні знали про його багатства, безмежні поля, табуни шпарких коней, палати із золотом, кожухами, дорогоцінностями. Та найкращим його самоцвітом була донька Мотря. Мазепа був її хресним батьком. Пушкін у "Полтаві" так звеличав її красу:

Та й правди нічого ховать,Ніде нема Марусі рівні:Вона мов квітка та дубрівна,Що тільки стала розцвітать;Немов тополя на могилі.Гінкий та гнучкий стан прямий;Як шум біліє вся вона,Кругом дівоцького чола,Мов хмари, коси бовваніють,Як маківочка, рот красніє,Очиці, як зірки, блищать.Вродлива, ані втять, ні взять!Та не єдиною красоюМаруся звісна стала всім.А більше розумом своїм,Чутливим серцем, чеснотою.

Мазепа мав більш 60-ти, коли закохався у Мотрю. Його дужий організм не відчував наступу літ. Він мав струнку стать, гарні промовисті очі, що горіли живим блиском і не втратив нічого зі своєї сили та живучості. Був якийсь чар довкола цієї незбагнутої постаті; слава та кохання супроводили її вірно. Донька Кочубея теж зазнала цього непереможного чару. Не маємо причин сумніватись, що вона щиро покохала гетьмана.

Мазепа хотів із нею оженитись у 1704 р. Старий Кочубей і чути про це не хотів. Не кажучи про різницю віку, православна церква забороняла шлюби між хресним батьком і похресницею. Зрештою гетьман мав славу переможця жіночих сердець…

У московських архівах збереглись іще листи Мазепи до Мотрі, переслані Кочубеєм цареві на доказ, що його доноси правдиві. Закохана пара сходилась потайки, і гетьман присилав увесь час своїй вибраній дорогоцінні дарунки. Та її мама, сувора жінка, не вміла жартувати з обов'язком: ненавиділа Мазепу і так ганьбила доньку, що життя Мотрі ставало нестерпне. Мотря рішила покинути рідну хату і втекти до гетьмана.

Батько терпів у розпуці. "Темною ніччю, – нарікав він, – прийшов він, як вовк між вівці, і хопив потайки мою доньку. Яке горе! Який нелюдський, невисловлений біль! Я не знав, що мені діяти і казав бити у дзвони, щоб всі знали моє лихо. Чи не краще було б, якби він казав мені згинути серед мук, ніж так знеславити мою честь?"

Наслідком скандалу, головно з огляду на осуд козацької старшини. Мазепа завагався і відіслав Мотрю до її батьків.

Та кохати її не перестав. На доказ маємо кілька його листів, повних ніжності, з яких можемо відчитати щире почування та терпіння великої людини.

Моє серденько, мій квіте рожаний!

Сердечно на теє болію, що надалеко від мене їдеш, а я не можу очиць твоїх і личка біленького видіти; через сеє письмечко кланяюся, всю Тебе* (* В оригіналі: всі члонки.) цілую любезно.

Моє серденько!

Зажурився я, почувши від дівки [служниці] таке слово, що В[аша] М[илость] за зле на мене маєш, що В[ашу] М[илість] при собі не задержав, але відослав додому. Уваж сама, щоб з того виросло.

Перше: щоб твої родичі по всім світі розголосили: що взяв у нас дочку уночі ґвалтом і держить у себе замість підложниці.

Друга причина: що державши В-у М. у себе, я би не міг жадною мірою витримати, та і В. М. так же; мусили би ми із собою жити так, як подружжа каже, а потім прийшло б неблагословення від церкви і клятьба, щоб нам із собою не жити. Де ж би я тоді Вас подів? І мені би через теє В. М жаль, щоб потім на мене не плакала.

Моє сердечне кохання!

Прошу і вельми прошу, будь ласка, зо мною побачитися для устної розмови. Коли мене любиш, не забувай же, коли не любиш – не споминай же. Спомни свої слова, що любить обіцяла, на що мені і рученьку біленьку дала.

І повторе і постократно прошу, назначи хоч на одну мінуту, коли маємо з собою видітися для спільного добра нашого, на котре сама раніше згоду свою була дала. А заки теє буде, пришли намисто з шиї своєї, прошу.

Моє сердечко! Уже ти мене ізсушила красним своїм личком і своїми обітницями.

Посилаю тепер до В[ашої] М[илости] Мелашку, щоб про все розмовилася у В. М. Не стережися її ні в чім, бо є вірна В-ій М і мені в усім. Прошу і сильно, за ніжки В. М., моє серденько, обнявши, прошу, не відкладай своєї обітниці.

Моє серце кохане!

Сама знаєш, як я сердечне, шалене люблю В. М.; іще нікого на світі не любив так. Моє б теє щастя і радість [було], щоб нехай їхала та жила у мене; тільки ж я уважав, який кінець з того може бути, а головно при такій злості і заїлості твоїх родичів. Прошу, моя любонько, не відміняйся ні в чім, як уже непоєднократ слово своє і рученьку дала-ось; а я взаємне, поки жив буду, тебе не забуду.

Моє серденько!

Не маючи відомості про поводження В. М., – чи вже перестали В. М. мучити і катувати, -тепер від'їжджаючи на тиждень на певні місця, посилаю В-ій М-сти від'їздного (дарунок з нагоди від'їзду) через Карпа, що прошу завдячне прийняти, а мене в неодмінній любові своїй ховати.

Моє серденько!

Тяжко болію на теє, що сам не можу з В. М. обширно поговорити, що за відраду В. М. у теперішнім смутку вчинити. Чого В. М. від мене потребуєш, скажи цій дівці. В остатку, коли вони, проклятії твої, тебе цураються, – іди в монастир, а я знатиму, що на той час з В. М. чинити. Чого треба – ще раз прошу повідомити мене В. М.

Моя сердечне кохана!

Тяжко зажурився я, почувши, що тая катівка не перестає В. М. мучити, як і вчора теє учинила. Я сам не знаю, що з нею, гадиною, чинити. То моя біда, що з В. М. слушного не маю часу про все переговорити. Більш від жалю не можу писати; тільки теє, що-небудь станеться, а поки жив буду, тебе сердечне любити і зичити всього добра не перестану,.і повторе пишу, не перестану, на злість моїм і твоїм ворогам.

Моя сердечне кохана!

Виджу, що В. М. у всім відмінилася своєю любов'ю давньою до мене. Як собі знаєш, воля твоя, чини, що хочеш! Будеш потім того жалувати. Пригадай тільки слова свої, під клятвою мені дані, на той час, коли виходила ти з покою мурованого від мене, коли дав я тобі перстень діамантовий, над котрий найліпшого, найдорожчого у себе не маю: "що хоч сяк, хоч так буде, а любов між нами не відміниться".

Моє серденько!

Бодай того Бог з душею розлучив, хто нас розлучає. Знав би я, як над ворогами помститися, тільки ти мені руки зв'язала.

Я з великою сердечною тоскницею жду від В. М. відомості, а в якім ділі, сама добре знаєш. Тому вельми прошу, дай мені скорий отвіт на цеє моє писання, моє серденько.

Моя сердечне кохана, найліпша, найлюбезніша Мотронько!

Вперед смерті на себе сподівався, ніж такої в серцю Вашім відміни. Спомни тільки на свої слова, спомни на свою присягу, спомни на свої рученьки, котрі мені не раз давала: "що мене – хоч будеш за мною, хоч не будеш – до смерті любити обіцяла".

Спомни наостаток любезну нашу бесіду, коли ти бувала у мене у покою: "Нехай Бог неправдивого (неправдомовного) карає, а я – хоч любиш, хоч не любиш мене – до смерті тебе, відповідно до слова свого, любити і сердечне кохати не перестану, на злість моїм ворогам". Прошу і дуже, моє серденько, яким-небудь способом побачся зо мною: що маю з В. М. далі чинити. Бо вже більш не буду ворогам своїм терпіти, оконечну помсту вчиню, а яку, сама побачиш.

Щасливіші мої письма, що в рученьках твоїх бувають, ніж мої бідні очі, що тебе не оглядають.

Моя сердечне кохана Мотронько!

Поклін мій віддаю В. М., моє серденько, а при поклоні посилаю В. М. гостинця-книжечку і обручик діамантовий, прошу теє завдячне прийняти, а мене в любові своїй невідмінно ховати, заки дасть Бог з ліпшим привітаю. За тим цілую уста коралевії, ручки біленькі і всі приваби* (* в оригіналі: "члонки") тільця біленького, моя любенько кохана!