Іван Франко - Борислав смiється Страница 5

– Овва, то бестiя втiкає! Не здогонять! – говорив майстер.

Робiтники, що гнали за хлопаком, також, здається, були тої гадки, бо зупинилися задиханi. Але один схилився, пiдняв камiнь i шпурнув ним за утiкаючим, що вже якраз був на скрутi. Камiнь вцiлив вуглярчука в саму п'яту, i той, почувши бiль, скрикнув, як скажений, i щез за муром. Крик той дивно вразив Германа.

– Ей, а се що за хлопак? – спитав вiн. Нiхто не знав вуглярчука. Але Леон глянув на Германца i аж злякався.

– Мiй боже, а вам що таке?*

– Нiчо, нiчо, – вiдказав Герман, – то, вiдай, вiд задухи. Щось мя ту, у грудях, стисло. Але той голос, той голос… якийсь такий дивний…

Леон не мiг поняти, чим дивний той голос. Йому вiн видався зовсiм звичайним. I Герман не вмiв витолкувати собi, що се за голос, – йому здавалось, що вiн десь чув його, але де, не знав. То тiльки знав, що якоюсь таємною, недослiдимою силою голос той збентежив у нiм якiсь страшнi, давно забутi вражiння, якусь бурю, котрої слiди ще не загладились в його серцi. Але що се такого, i як воно взялося, i як було зв'язане з тим диким, болiсним викриком удареного вуглярчука, сього не мiг Герман собi вияснити.

Леон мiж гим взяв його попiд руки i повiв в сад, пiд тiнистi дерева, на пахучу високу траву. Холоднавий, свiжий воздух живо вспокоїв Германа, i Леон зачав йому знов говорити про свої бажання i надiї:

– Ах, як горячо я вiддавна ждав такого дня, як нинiшнiй! Як я бажав, щоб вiд нього починалася нова, спокiйна, щаслива доба мого життя! Щоб в нiм на всi боки понав'язувались для мене щасливi вузли! I ось прийшов той день, надiї мої збулися, вузли нав'язанi, крiм одного i найважнiшого… Ах, а ви, дорогий сусiдо i приятелю, ви зробили б мене найщасливiшим чоловiком у свiтi, якби помогли менi нав'язати той послiднiй, найважливiший вузол!..

– Я? – спитав здивований Герман, – Який же то вузол?

– Що ту довго говорити, – сказав Леон i взяв Германа за обi руки, – моє найглубше, сердечне бажання, щоб нашi дiти, моя Фаннi i ваш Готлiб, були пара!

Герман мовчав. Думка ся не була для нього несподiванкою, але все-таки його се троха дивно дiткнуло, що вiд Леона першого почув ее предложения.

– Що ж ви, пристаєте? – спитав Леон.

– Гм, не знаю, як би то… – сказав нерiшучо Герман.

– Ви вагуєтесь? Не вагуйтесь, дорогий сусiдо! Хiба ж не видите тих користей, якi з такого сполучення сплинуть на нас? Вiзьмiть лиш то: ми оба, двi першi, смiю сказати, сили бориславськi, ' ми оба разом, спорiдненi, зв'язанi докупи, – хто тодi опреся нам? Всi пiдуть за нашою волею, а хто не схоче, той за одним нашим замахом упаде в порох! Подумайте: ми тодi пани цiлого нафтового торгу, ми визначуєм цiни, закупуєм околичнi села, лiси, каменоломи та копальнiї Цiла околиця в наших руках. Не тiлько торговi i промисловi, але i полiтичнi дiла околицi в наших руках. Всi вибори йдуть, як ми хочемо, посли i репрезентанти говорять, що ми кажемо, боронять наших iнтересiв, пани i графи дбають о нашу ласку!.. Чи ви понимаете? Ми сила, i доки держатись будемо разом, доти нiхто против нас не встоїть! – I, розогнений власними словами, Леон кинувся обiймати Германа.

– Пристаєте, дорогий приятелю, брате? – скрикнув Леон.

– Пристаю, – сказав Герман, – тiлько не знаю, як моя жiнка.

– Що, ваша чесна i розумна жiнка мала б не хотiти щастя для свого сина i для моєї дитини? Нi, то не може бути! Ходiм, ходiм до неї. Я нинi ще мушу залагодити се важне дiло, i, скоро розiйдуться гостi, пiдем оба, представимо, поговоримо…

– Вона дуже любить свого сина, то правда. Але менi здався, що й вона кращої партiї для нього не найде вiд вашої Фаннi, – сказав Герман.

– Ах, дорогий приятелю! – скрикнув урадуваний Леон. – Що за щастя для мене нинiшнього дня! Боже, що за щастя! Пiдем, пiдем!

II

Рука об руку йшли два приятелi Бориславським трактом до Германового помешкання. Говорив бiльше jIeoH. Вiн був чоловiк дуже вразливий i живо переймався всякою думкою. НевтомимсГрозточував вiн перед Германом щораз новi картини їх будущої величi й сили. Все з його уст iшло, мов медом посолоджене, всi трудностi так i щезали, мов снiг вiд сонця. Практичний i холодний, Герман зразу не дуже подавався на тi золотi гори, але чим далi, тим бiльше Леон потягав i його за собою, i в його недовiрливiй головi звiльна зачало також ворушитись питання: «А що ж, хiба ж се не може бути?..»

З своїм сином Готлiбом вiн здавна мав тiлько гризоти та клопотiв, що навiть нiколи не прийшло йому на думку ждати з нього чого-небудь путнього на будуще, не то вже будувати такi високолетнi плани. От i недавно купець, у котрого Готлiб вiд двох лiт був на практицi, писав до нього, може, Сотий раз, що Готлiб зле справується, дiла не пильнує, грошi, присланi з дому, розкидає, мов безумний, над другими суб'єктами збиткується i бог зна яких дурниць не виробляє. «З жалем признати мушу, – писав далi купець, – що його дволiтнiй побит в моїм закладi не принiс для нього майже нiякої користi. Його знання в купецтвi тепер таке саме, як було й спочатку…» Все те мимоволi насувалось Германовi на думку тепер, коли Леон такими заманчивими красками малював йому будучнiсть їх «домiв» за полученням Готлiба з Фаннi. «Ще доки я жию, – думав Герман, – то, може, воно буде якось iти, але вiдтак?» Щоб Готлiб змiнився, поправився, на те треба хiба якого чуда, котрого Герман не надiявся. Але все-таки вiн слухав Леоновi бесiди, звiльна пiддавався її чаруючому впливовi, немов на легкiм човнi пускався на тихе, лагiдно-хвилююче, вечiрнiм блиском озолочене море, i йому робилось якось так легко, любо, немов i справдi вже сповнюються його найсмiлiшi надiї. «А що ж, хiба ж се не може бути?» – думалось йому, i на нього находила якась певнiсть, немов усе те не тiльки може бути, але й справдi буде, мусить бути.

За той час оба приятелi вiд ринку зiйшли вже долiв, на мiсток, вiдки улиця почала знов пiдiйматися догори, помiж двома рядами високих ясенiв, поки не урвалася наверху, де блискучий позолочений хрест меркотiв до сонця. Тут же за мостом направо починався обширний сад, обмурований високим муром. Далi мур кiнчився, замiсть нього йшли штахети з дубових лат в мурованих стовпах з блискучими чорними наголовниками з поливаної глини. За тими штахетами був уже не сад, але огородець цвiтовий, досить запущений, окружаючий старосвiтський, безповерховий, а зато широко розложений дiм пiд гонтами. Вiд улицi вела до нього широка в'їздова брама i побiч невеличка хвiрточка для пiшоходiв. То була Германова осела Тут вiн жив вiд кiлькох лiт, хоть мав ще i;iлька домiв по iнших частях мiста i три каменипi в ринку. Всi тi будинки вiн випускав у наем, а сам не мав охоти рушатись iз сього старосвiтського вигiдного гнiзда. Дiм сей разом з великим садом, огородом, подвiр'ям, стайнями i всякими знадобами вiн закупив вiд вдови по однiм польськiм пану з великого роду. Пан той давнiше мав великi маєтки, кiлька сiл околичних. Але найбiльша часть того маєтку пiшла на пiдпирання нещасливої революцiї в 1831 р.; що лишилося опiсля, було потрачено в довголiтнiх процесах о якесь наслiдство, так що по скасуваннi панщини давнiй дiдич очутився немов на льоду i не мiг назвати своїм нiчого, крiм сього одного дому з садом та парою коней. Тут вiн i дожив свого вiку в затишшi, а по його смертi жiнка спродала й сей послiднiй шматок давньої величi i забралася з тих сторiн. Замiсть старого польського дiдича настав новий пан в тих мурах – Герман. Вiн тодi iно що почав поростати в пiр'я; закуп того дому був перший крок до його пiзнiшого багатства; може, для того вiн i звикся так iз тим старим житлом.

Впрочiм, Германа мало займало внутрiшнє уладження дому, – тим менше займав його сад, в котрiм давнiй властивець просиджував, бувало, цiле лiто i в котрiм, як говорили в сусiдствi, i тепер ще не раз мiсячної ночi мож було видiти його високу стать з довгими вусами i бiлим, як молоко, волоссям, бродячу в густiй високiй травi, – мож було видiти, як вiн оглядає кожде дерево, мов старого знакомого, часом заламує руки або зiтхає важко. Герман хоть i чув тi слухи, смiявся з них, але до саду все-таки його не тягло. Вiн вдоволився тим, що кождої весни почислив дерева i вiдтак випускав сад в аренду садiвниковi, сам же до нього мало коли й заглядав.

I в самiм домi Герман мало якi поробив амiни. Старосвiтськi меблi оббито новим репсом, замiсть старопольських великих печей помуровано новi, кахлевi, мiж вiкнами повiтано великi дзеркала, та й годi. На стiнах, побiч деяких нових штихiв, висiли почорнiлi вiд старостi портрети давнiх польських магнатiв, з густими бровами, грiзними вусами i оголеними лобами. Дивно виглядала тота сумiш старосвiччини з невмiлими i немов случайними пробами новини, але Германа се мало обходило, вiн i так занятий був iншима, важнiшими дiлами, його завдання було – громадити, а не уживати, i вiн громадив, збира, множив, докладав з якимось гарячковим поспiхом, не дбаючи, хто буде користуватись його надбанням;

– От i моє гнiздо! – сказав Герман, отворяючи хвiртку i впускаючи Леона наперед. Леон перший раз нинi вступав в його пороги.

– Ах, як ту вигiдно, як ту простiрно! – скрикував хвиля вiд хвилi з чемною пересадою Леон, обзираючись по подвiр'ї. Подвiр'я було виложене плитами. Насерединi була кирниця пiд дашком, з великим колесом на два вiдра. Далi збоку видно було стайню, а побiч неї вхiд до саду.