Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина Страница 18

Аркадій поворухнувся у кріслі. Суліман притримав його за руку:

— Хай не Мариня внесе його. У вас багато дочок… Доручіть Нелі…

Аркадій гнівно смикнув руку. Суліман знову вчепився за неї:

— Спокійно, пане Аркадію, спокійно… Я ж вам говорю, що людина — найдурніше з усіх створінь на світі… Можете мені вірити…

Аркадій покликав Нелю.

Увійшла і відразу освітила своєю красою кімнату.

Все було прекрасне в цій дівчині: і лінії бездоганної чистоти личка, і пропорції тіла, й гармонія кольорів. До каштанового з мідяними переливами волосся личили саме такі трав'янисто-зелені очі, які мала Неля. Навіть її блідо-рожеві уста гармоніювали із злегка смуглою шкірою її лиця і рук.

— Нелюсь, візьми у Марині ключі і принеси нам вина. Як увійдеш у пивницю, то праворуч, на другій полиці, будуть три пляшки… ти візьми середню… Тільки вважай, бо пляшка може бути з павутинням…

Неля довго не поверталася. Суліман втрачав терпець, наче мав бозна-яку справу.

Увійшла Неля з нахмуреними бровами. Була чимось незадоволена.

— Тепер ще бокали подай нам.

— І ще налийте нам, — попросив Суліман, підставляючи свій бокал першим.

Неля неуважно перехилила пляшку. Вино перелилося через вінця.

— Це від серця, так? — спитав Суліман начебто жартома, але Аркадієві, очевидно, це не сподобалося. Він досить жорстко наказав Нелі залишити їх самих.

Суліман зітхнув, потім підніс бокал, цокнувся з Аркадієм і одним духом перехилив його в рот, як горілку.

— Я думав, що ти розумніший, — тикнув його по-єврейському пальцем під бік Аркадій.

— Я ж казав вам, що найдурніше створіння — це людина… Ну, ша… досить про це. Будемо мати війну з німцями, пане Аркадію. Такий рік на мене… Ви ж читаєте газети, ви бачите, як Польща зачіпається з Гітлером?

— Німець добрий господар. Прийде сюди і допоможе нам схопити хлопа за морду, а то розперезався, що далі нікуди…

— Але ви на тому не виграєте, якщо німець виграє!

— А чому ти так думаєш?

— Бо Гітлер не любить католиків. Католики слухають папу римського, а він хоче, аби я такий здоровий, щоб весь світ тільки його слухав…

Аркадія розсмішило таке формулювання питання.

— От тобі й на! А я не знав цього! Ти за нас не турбуйся. Ми підемо за дольметчера[30] до Гітлера, слава богу, знаємо трохи німецьку мову, але що ти зробиш з собою, сину сліпого Мордка? Гітлер, кажуть, не дуже долюблює євреїв.

— Пане Аркадію, коли ріжуть курку, то насамперед підсипають їй зерно, а потім щойно хватають за крило. Син Мордка не буде чекати, щоб його впіймали за крило. Гітлер не любить євреїв? Яких євреїв, пане Аркадію? Ту пейсату бідноту? А за що їх любити? Я б сам видавив їх, як тарганів, щоб не плутались попід ногами… Ви думаєте, що війна — це тільки розбій? У війні відчиняються ще й кордони… А поїзди і кораблі… ци… ци… ци… Скільки безплатних пасажирів везуть вони сюди й туди!

— Ти думаєш про Америку?

— А хто заможніший з нашої віри не думає про Америку? Там, — це можна сказати, — наші-таки при владі… Але і Гітлер, і Америка ще дуже далеко… А що буде, пане Аркадію, як Англія і Франція допоможуть Польщі набити Гітлера? Це сила, що?

— Польща од можа до можа? А чому не соборна самостійна — від Сану до Дону?

— Де ви бачили, пане Аркадію, та ще в політиці, такого дурного, щоб давав що-небудь задурно? Ви чекаєте, що Гітлер дасть вам самостійну Україну? Я нічого проти того не маю… але, як ви гадаєте, що він за те схоче для себе?

— Дістане хліб і сало, а дасть нам машини.

— Ай, пане Аркадію, збираєтеся у дольметчери до Гітлера, а не читаєте праць свого хазяїна. Ви навіть у руках не мали «Майн кампф». Стидно, пане Аркадію, стидно для такого освіченого пана, як ви… Адольфу Гітлеру потрібні не тільки хліб і сало, але ще й лебенсраум…[31] Як ви собі уявляєте: коли на Україні буде жити ваш зять і шурин Гітлера, то хто в кого буде служити?

— А я не мав би нічого проти — хай би й мій зять послужив трохи. У доброго господаря, по собі знаєш, — поплескав його Аркадій по плечу, — можна багато дечого навчитися… Хе-хе-хе… А втім, русини звикли до наймів…

— А як Польща виграє?

— Я тебе теж запитаю: а як Польща виграє?

Суліман налив собі вина, пригубив і відставив бокал.

— Як Польща виграє, — почухався за вухом, — то мені здається, що вона насамперед перестане панькатися з вами… Так мені здається, пане Аркадію.

— Панькатися? — аж встав з крісла Аркадій. Так його вразили ці слова, що аж по хаті заходив. — Панькатися? То, по-твоєму, Складковський панькається з нами?

Суліман стежив за його рухами напіввідкритими очима.

— Чи він з вами панькається? Він з вами дуже панькається, пане Аркадію. Коли б він хотів один процент того, що він видає на провокаторів і шпиків, покласти в свою кишеню, то йому не потрібно було б бути маршалом. Такий рік на мене! Він сидів би собі в Монте-Карло й грав у рулетку… І не потребував би собі сушити голови політикою! Ви читали у газеті, як шляхціц з патріотизму добровільно жертвує землю під ще один концтабір… під нову Березу Картузьку… А чому він не має жертвувати? Він бачить, куди іде політика уряду, а крім того, він не криється з тим, йому прокладуть асфальтовану дорогу по мочарах, і він не помиляється. У болотах кластимуть дороги… В ротах носитимуть воду і осушуватимуть мочари… Тоді вже не треба буде ні провокаторів, ні конфедентів…[32] пощадять тільки перевірених… на сто процентів лояльних… випробуваних війною…

— Слухай, Сулімане, а як чорт пожартує з мене: я піду битись за Польщу, а вона візьме і програє війну? Що мені скажуть тоді ті, що виграють?

Суліман прискулив око:

— Менший риск, ніж ви будете нелояльні до Польщі, а вона — виграє. Чим ви ризикуєте, якщо будете віддані Польщі? Припустім, що Польщі на цих землях не буде… що буде якась інша держава, то що? Кожна порядна держава любить лояльних і не любить бунтарів… Вона знає, що коли ви були лояльні до Польщі, то будете лояльні і до неї…

Аркадій заперечливо похитав головою.

— Є одна держава, яка не визнає цієї тактики… а, навпаки… підтримує бунтарів…

— Я знаю, кого ви маєте на думці. Ви маєте на думці Радянський Союз… Хай собі не визнає. Ми його, як ви сказали, тактики теж не визнаємо!

Суліман встав.

— І що далі? — спитав Річинський, якому вже набридла ця політична філософія. Його пекло знати, з чим конкретно прийшов до нього маклер.

— Що далі? — Суліман ні з того ні з сього засміявся. — Далі те, що поки ще та війна… вам уже потрібні гроші. Добре я кажу? Ой пане Аркадію, ви навіть самі не знаєте, як вам потрібні тепер гроші!

— Ну, далі… далі…

— Ой, як ви не можете спокійно слухати саме слово «гроші»! Ну, що далі? Далі те, що вам… з вашою головою, Аркадію, було б непогано бути… я так, для прикладу… скажім… завідуючим єпіскопськими лісами…

— Не вважай мене за простачка, Сулімане, — заговорив Річинський повільним голосом, аби не зрадити свого хвилювання. — Преосвященний не буде радитись з тобою, кого йому брати у завідуючі…

— Ну, преосвященний! Що ви, пане Аркадію, смієтеся? Де б він хотів з таким зашмарканим жидом, як я, ставати на розмову? Ви маєте рацію… преосвященний призначає завідуючого лісами, але пропонує кандидатуру, ви знаєте, як то буває поміж друзями, Другий відділ…

Аркадій відчув, як у нього холонуть кінчики пальців.

— А ти… ти?… — не міг дібрати слова.

Тепер Рафаїл поплескав його по плечу:

— Ви колись спитали мене, чим я торгую… То я тепер вам скажу: золотом і ще дечим рівновартним… Вам, як священикові, це не подобається? А чому ви думаєте, що тільки одна церква мусить мати монополь на гендель душами? Жарти, пане Аркадію, жарти: куди мені, бідному, затурканому євреєві, рівнятись до вас? Чого ви так дивитеся на мене? Кожний шукає легшого хліба… Вам теж вигідніше було б управляти лісами єпіскопа, ніж…