Ірина Солодченко - Перекручена реальність Страница 12

Або читаємо Салічеську правду (Lex Salica) – запис древніх судових звичаїв салічеських франків, які в V-VI вв. створили найбільше варварське королівство в Західній Європі. Вбивство салічеські франки карали штрафом. А страчували тільки за злочини з обтяжуючими обставинами. Та якщо жінка брала шлюб зі своїм рабом, то все її майно реквізували до скарбниці, а жінку оголошували поза законом. І будь-який родичів міг її безкарно вбити.

Тож нам на старі закони краще не рівнятися. Для нас, сучасних мешканців Землі, безперечно одне: вбивство людини – то тяжкий гріх. І жодна релігія його не виправдовує. Ісус казав просто: «Не вбий», а Будда Шак’ямуні більш дохідливо: «Всі тремтять перед покаранням, всі бояться смерті… Так поставте себе на місце іншого. Не можна ні вбивати, ні примушувати до вбивства».

Та ось ми відкриваємо книжки й вмикаємо телевізора… А там – усі одне одного мочать і не лише у вбиральні. Злочин і найвища його форма – вбивство ваблять до себе літераторів і кінорежисерів. Глядачеві, який щось жує перед екраном після обридливого трудового дня, проста крадіжка з шахраями вже нецікаві… Тому література й телебачення базуються на стиску фактів і поданні споживачу такого світу, якого обивателеві не вистачає. А чого не вистачає в житті пересічного громадянина? Вражень, звичайно… І він тягнеться до кохання й крові. Певна річ чужої крові… А ще краще – кохання, замішаного на крові. І тому персонажі під пером письменника конають як мухи. Особливо дістається другорядним героям: самі благають, аби їх усунули зі шляху. І кого бентежить, що вони – теж чиїсь діти, матері й батьки… Хто цим опікується? Закони жанру не дозволяють концентрувати на них увагу. Та й яким чином їх позбутися? Вирядити за путівкою до санаторію? А раптом читач згадає: де вони і як склалася їх доля? Тож найлегше їх порішити і водночас додати перцю своєму твору. Тому і вигадали такий фокус: стріляють у головного героя, а влучають в перехожого. Всі полегшено зітхають…

2

На вихідних виїхали до села, де Ігор мав таку собі ничку. Купив п’ять років тому хатинку, про яку його родина нічого не знала, платив сусідській жінці за догляд за майном, а іншому сусідові віддав город. Натомість коли приїздив (а навідувався він туди коли-не-коли), користувався врожаєм та курятником скільки заманеться. Ту хатку він називав своєю «продухою», де він відпочивав від тестя, роботи та людей. Ольгу до цієї «продухвини» чоловік запросив вперше…

– Усе під доглядом, – захоплено розповідав він дорогою про свою барлогу. – І селянам добре, і мені. Буває, дістануть на роботі чи вдома, так я – сюди під різними приводами… Відпочину кілька днів і знову – в бій… Взимку люблю завалитися. Сніг, морозець, а я вугіллям натоплю й втішаюся життям. А перед пенсією, якщо доживу, продам цю хату і придбаю віллу – вже офіційно. Будемо там з моєю доживати.

Милуючись природою, Ольга звернула увагу на жовті лани. Розкішні високі кущі з важкими суцвіттями вкрили всю землю навкруги. Кінця-краю не було тій цитриновій ковдрі! Городянка від народження, вона захопилася тим краєвидом і зажадала зупинитися, аби краще роздивитися, що воно таке.

– Рапс, – пояснив невесело Ігор, коли вийшов з автівки. – Серце кров'ю припадає… Цей рапс тягне ґрунт так само як і соняшник. На цих ланах тепер п'ять років нічого саджати не можна… Біопаливо для Європи! Гітлер вивозив чорнозем силоміць, а, виявляється тут не сила потрібна, а хитрість. Мені це нагадує стару притчу з букваря як посперечалися сонце й вітер, хто з них сильніший. Побачили вони подорожнього і домовилися, що переможе той, хто змусить чоловіка зняти плащ. Першим спробував вітер, але чим дужче він віяв, тим щільніше подорожній кутався в плащ. Потім почало гріти сонце. І мандрівник сам зняв плаща. Так і в нас. Примусом німці не спромоглися вивезти чорнозем, а тепер ми його самі віддаємо. Нівечимо своє останнє багатство – землю…

До села дісталися опівдні. Коло хвіртки їх зустріла тітка Віра – худенька рухлива жіночка років сімдесяти, запнена у квітчасту хусточку. Після того, як вона продемонструвала охайне господарство, Ігор сповістив її, що вони тут до завтрашнього вечора. Зайшли до будинку… Дві чистенькі кімнатки пахтіли глиною і свіжим побілом. Руда кішка вибігла із глибини кімнати й шугнулася у двері. А за нею навздогін – чорний кіт.

Ольга із задоволення походила босоніж по споришу, який густо встеляв увесь двір. Потім пішла до курей і замилувалася… Особливо їй сподобалася одна чорнушка, яка довго роздивлялася незнайомку, схиливши голову скоса. Коли вона сипнула кукурудзу, то чорнушка не кинулася з усіма їсти, а з гідністю вишукувала упалі зерна окремо від загальної юрби.

– Навіть кури мають свій характер, що вже про людей казати, – сказала вона Ігореві, коли повернулася з курятника.

А той щойно вийшов з душу і порадив їй зробити те саме. Душова стояла біля сараю, духмяніла мокрими дошками як в дитинстві у бабусі. Коли з рушником через плече Ольга переступила поріг літньої кухні, її коханий вже там щось куховарив.

– Борщу зараз наваримо, – пояснив він весело. – Сільського, запашного… Ох! Вже і слина тече… До речі, мимоволі обмірковував нашу бесіду про намір вбивства і дійшов висновку, що заздалегідь обміркований намір не дає підстави збільшувати відповідальність. Іноді навпаки, та обставина, що людина не довго надумуючи здійснила свій намір свідчить проти неї. Тобі ж легше, що ти не ламаєш над цим голову. Так… У більшості країн заздалегідь продумане вбивство карається більш суворо. Але уяви ситуацію: ревнивець вирішив майже одразу, коли дізнався про зраду своєї дружини, здійснити свій намір і покарати коханця. Причина одна – сприятливі обставини, яких потім можуть і не трапитись. Він подумав так: «Ага, зараз є нагода, уб'ю – й кінці у воду. А то чекай потім слушного випадку». І все. У твоїй Норвегії йому б дали років шість, а ти впариш від семи до п'ятнадцяти.

– Є ще дивна країна Португалія, – задумливо сказала Ольга, придивляючись до цвілої ікони в кутку. – Там нікого не страчують і навіть довічно не ув’язнюють. Граничний строк – 25 років. А засудженим до п'яти років або дають випробувальний термін, або відтерміновують вирок. Дивна країна Португалія… Донька моя її обожнює. Так хоче туди поїхати, та грошей ніяк не назбираємо. Я не наскладаю, а мій зять-лікар лише Єгипет і потягне.

Ігор промовчав… Він був у доброму гуморі і втішався собою… Цілком очевидьки сперечатись він бажання не мав так само як навчати уму-розуму… Тож швидко припоручив їй чистити картоплю:

– Зараз навчу тебе варити борщ. Бо готуєш ти чудово, а борщ – мишам на сніданок… Хоч голову мий…

– Не знаю, всі його хвалять.

– Ті хвалять, хто кращого не їв. Дивись, як це робиться. Беремо свинячу грудинку: тут і кісточка й жирне м'ясце – те, що треба. Кладемо у каструлю з водою… Бачиш: вода скипає, і утворюється шумовиння…. Ми його старанно збираємо шумівкою… Поки м'ясо кипить, кришимо стиглі м'яті помідори в невеличку каструльку й ставимо на вогонь. Помідори тепличні, та які є у червні… Тепер чистою ганчірочкою витираємо каструлю усередині, де шумовиння прикипіло до каструлі. Бачиш брудну обвідку? Зняли…Тепер ріжемо буряк. Зараз на борщ беруть білий та рожевий буряк, бо лейби… Варити довго не хочуть. А мати моя брала тільки червоний буряк і варила його, допоки він не виварювався. Тож буряк ріжемо навпіл і нарізаємо пластинами, а потім – навскіс тонкою локшиною. Картоплю беремо таких сортів, які добре розварюються, і кидаємо у воду, коли буряк вже виварився. Якщо картопля тверда, то треба її ложкою розім’яти об стінку каструлі… Так… Солимо. Помідори наші виварились… Так ми їх – на друшляк, а друшляк у миску. Нехай стікають… Тепер ріжемо капусту навпіл, ставимо половинку капусти качаном догори й тоненько кришимо по колу аж поки не дійдемо до качана. Ніколи не бачив, щоб хтось правильно різав капусту… Ріжуть абияк. А треба тільки так, як я оце показав. А ти поки біжи до сусідки і попроси солодкого перцю, а на нашому городі нарви кропу.

– Чому це я проситиму у сусідки?

– Ти не в місті! Тут все простіше, а в сусіда теплиця, а там є перчина. Червоної проси!- крикнув він навздогін.

…Хвилин п’ять вона тупцювалася біля паркану у роздумах, яким чином викликати сусідку. І таки вирішила піти до її хвіртки через вулицю. Вийшла кругленька жіночка з приємним обличчям. Не знаючи як себе презентувати Ольга подумки вичортувала Ігоря і пояснила жіночці, що вона сусідка зліва і варить борщ. А без червоної перчини аж ніяк. Та сусідка не здивувалася і за мить винесла дві великі перчини – зелену і червону. Опісля вказала на хвіртку у паркані, якою Ольга вийшла просто на свій город. «Свій»…. Щойно назбирала зеленого пахучого кропу, як загавкав собака і вона побачила тітку Віру, яка про щось перебалакала з Ігорем і пішла. Гарну ничку винайшов собі її любчик… Нічого не скажеш… Від міста недалеко… А потім новий будиночок прикупить, щоб сусіди не розповідали дружині, хто тут до нього наїздив.