Любко Дереш - КУЛЬТ Страница 2

6.

Кабінет був на четвертому поверсі. Поряд із ним були нірки психолога та хіміка, пана Ярослава. Директор так патетично і з таким трепетним пієтетом говорив про Бан заєву кімнату, що той почав думати про неї вже не інакше, як про Кабінет, із трьома вентиляторами з червоного дерева під стелею, які мірно розсікають повітря, з велетенським письмовим столом із ебену та надсучасним антигеморої дальним кріслом із поручнями та вшитим у сидіння масаже ром «Сідниця 1». Та ще й з панорамним дзеркальним вікном на всю стіну.

Ледве Банзай відчинив замкнені на ключ двері, майже відразу ж закрив їх і пішов далі коридором, гадаючи, яким це дивом потрапив у стінну шафу…

Аж коли пройшов увесь четвертий поверх ушосте, серце підказало, що ота стінна шафа й БУЛА його Кабінетом з вентиляторами, ебеновим бюрком та панорамним затем неним вікном.

7.

У нірці було вікно, дуже щільно заставлене всілякого роду таблицями та графіками. Ще там був мацьопкий письмовий столик з лакованої вагонки і мала книжкова шафа, яка у порівнянні зі всім іншим виглядала просто велетенською.

Банзай прочинив вікно, впускаючи гостре гірське повітря.

Шиби виходили просто на ліс. Якщо висунутись із вікна до пояса й подивитися праворуч, то можна побачити дівчат у гуртожитку.

Наступні три години Банзай впорядковував свій кабінет.

1.

Сусідами по нірках були психолог та хімік. Обидва вия вилися дуже одіозними та неординарними типами.

Психолог був лисим старим чоловічком з молочною куцою борідкою (Банзаю він до сміху нагадував верховного папу Смерфа). Повністю його звали Дмитром Дмитровичем Хорсою, однак він усіх просив називати його просто Діма.

Навіть учні мусили так його звати, бо на будь яке інше звер тання він просто не реаґував. Поза очі Діму обзивали «пси хо хо логом», тому що він сміявся високо й дзвінко, так що було виразно чути кожне «хо хо хо!». У Діминій нірці висів чорно білий плакат Бітлів, котрі переходять вулицю по «зебрі», причому Джон Леннон - босий. «Новий рік, Мироська, «Мішель» і мастурбації у ванній», - бувало, мур мотів він, ностальгійно вдивляючись у плакат. Кожного разу, коли Банзай приходив до нього на каву (що не кажіть, а кавувати з Дімою та хіміком приємніше, ніж із директором), у тракті розмови Діма, тримаючи в руці філіжанку, підходив до плаката й барабанив нігтями двох пальців по голих ступнях Джона, примовляючи: «То знак. Дуже важливий знак, друже. Вір мені на слово, Банзаю, то знак». Діма єдиний із дорослих називав Юрка Банзаєм. Ще він (психо холог тобто) постійно запитував, коли ж Банзай нарешті зробить собі сеппуку, ніколи, правда, не пояснюючи, що воно таке.

Ще у Діминому кабінеті висів легкий гострий аромат «трави». Його дуже потішало спостерігати за учнями, які заходили до кабінету й починали несвідомо принюхуватись, водячи носом та здригаючись від знайомого запаху, мов собаки. Особливо його веселила реакція Банзая - ще жод ного разу йому не вдалося приховати нервового перешар пування цілим тілом. У такі моменти Діма підскакував до нього і, пританцьовуючи довкола, вигукував: «Ага!.. Ага!»

Пан Ярослав, якого Банзай звав просто Славком, був також дуже загорнутим чуваком. Худезний, з довгим смоляним волоссям та чорною бородою, в піджаку зі шкіря ними латками на ліктях, під час «вікон» він практично не вилазив із комп’ютера, хіба що інколи приходив посидіти під Полом Маккартні. На його лиці панувала особлива, бла китно сіра комп’ютерна засмага, а окуляри, наче живі дерева, щороку нарощували собі додаткові кільця лінзи.

Під табличкою з написом «Кабінет БІОЛОГІЇ» Юрко чорним Діминим маркером великими літерами написав:

Б А N Z А Й

Хай знають.

2.

Поступово, з плином часу та навчання Банзай знайомив ся зі всім тим так званим «викладацьким колективом».

Він запізнався зі вчителем української мови та літератури, паном Лісуном, який мав вигляд стовідсоткового гоміка, та з його дружиною, вчителькою мови та літератури - панею Полісункою, котра виглядала, як стовідсоткова лесбіянка.

Якимось дивним чином разом вони складали досить непо гану пару.

Він познайомився з Держиславою Черевухою, малень кою засушеною, наче мертвий горобець на стриху, старушен цією, викладачкою світової культури. Вона була сивою, але малювалася на фіолетово, щоб бути схожою на Мальвіну. У її класі на стіні висіла велика репродукція, гарна, щоб не сказати, - чарівна. Під репродукцією писало:

СОБАКИ У ФІОРДІ КАНДЕРДЛУАРССУК

І справді, два псиська розляглися на снігу й ліниво погля дали на отой засніжений фіорд Кандердлуарссук. Пані Слава дуже любила своїх песиків і казала, що той зліва - це Еріх, а справа - Марія. Якось Банзай мав необережність похвалити її колекцію поштівок різних класиків та імпресіоністів. Пані Держислава впала в екзальтацію, властиву лише дуже відда ним колекціонерам, і сказала, що у неї вдома є рівно 3427 поштівок, ні однією не менше, і вона нізащо не понесе їх на продаж, навіть якщо в хаті не буде ані крихти хліба й жодного тома Еріха Марії Ремарка. Майже щодня вона приносила йому папки поштівок і щоразу нагадувала, щоб він прийшов ще й завтра, бо тоді вона принесе ЩЕ БІЛЬШЕ нових, справді раритетних карточок, які в цілому коледжі належно можуть оцінити лише вони двоє. Банзай справді приходив наступного дня, переглядав чергову спухлу від поштівок течку, з якої навсібіч стирчали Моне, Тулуз Лотреки, Деґа та Ван Ґоґи. Натомість він отримував різні цікаві книжечки для читання у вільну хвилю. У пані Держислави був дуже файний кіт - чорний худезний вуличний волоцюга, який, кажуть, мешкав у коледжі ще до приходу великих людей з за гір. Старенька вчителька стверджувала на повному серйозі, що іноді, будучи в доброму гуморі, кіт розмовляє.

Звали кота Василем.

До слова, пані Слава також запрошувала його на чай з печивом (не кава - у неї тиски). Банзай уже вкотре здиву вався: усі так запрошують одне одного, а самі лишаються на місці й п’ють свою подать на самоті.

Ще коледж мав власного письменника, за професією - вчителя географії. Усі свої графоманські дітища (серед них «Її рота ворота, оченят її блиск», «Я йду від тебе, моя мила», гіт графоманського сезону «У пошуках незайманки» та реакційний памфлет, що приніс йому популярність, - «Буржуа з печери Кро Маньйон») цей імпозантний пан («Дзвін»: «Мабуть, найперспективніший автор, доступний сприйманню не лише старшому, збагаченому духовно поко лінню, але й молоді»; «Плерома»: «Кічмен №1 на теренах Галіції та Лодомерії») підписував майже власним іменем:

Вітайль Ханигін Тичинда. Він говорив, у силу власної гаркавості, наче вуйко з Канади, так, що усі літери «Р» у його мові самі по собі перетворювалися на «R». І взагалі, він, напевне, уявляв свою балачку записаною латинкою, як старі українські часописи, що виходили за Польщі. Якщо раніше гаркавлення дратувало його, то з приходом письменницької слави це навіть набуло в очах пана Вітайля певного діаспоритянського шарму. Він завше говорив дуже масно й пишно, як і пасує тим, хто показово носить вишиванки й друкується у часописі «Дзвін»:

- Добrого дня, пане Юrію. Як ся маєте, пане Юrію? Чи малисте пrиємні сновидіння, пане Юrію? Із кожним новим запитанням Ханигіна Тичинди Бан заєві кортіло відповісти йому: «Не Ваша пся спrава, пане Віталію».

Загалом, дуже живописний «колектив». Але це було ніщо у порівнянні з тими нещасними, ображеними на весь світ жертвами абортів, яких чомусь звикли так ласкаво називати учнями.

3.

Перед своїм першим уроком Банзай дуже хвилювався.

Як не хвилювався уже з часів сесії на третьому курсі, після якої, здавалось, усі ендокринні залози, пов’язані з емоціями, раптово атрофувалися.

Викладач біології - Інокентій Ярилов, у миру Кєша, - який поступився частиною пастви (бо вже не мав сили осіме нити кожного учня своїм священним біо словом), сидів там, в аудиторії, посміхаючись в очікуванні файної забави. Бан зай зайшов у клас.

Усі втупились у нього. Середнього зросту, коротка аку ратна зачіска, невеликі бакенбарди, темні, як і волосся. Баки, як у Траволти в «Бріоліні». Велика біла футболка з кольоровим словом

Y E S

розфарбованим у стилі «Мамо, я малюю!». Добре спокійне лице флегматика. Під словом «YES» пише «the new art rock generation». Великі сірі балахонисті штани з глибоченними кишенями та з додатковими кишеньками на колінах.

- Ну шо ж, - зітхнув він, переводячи погляд з одного безжального обличчя на інше. - Мене звати Юрко Банзай, звертатися просто - Юрко.

Якусь жахливу секунду Банзай усвідомлював, що йому більше нічого сказати. Ніби внутрішні голоси нарешті захлинулися порожнечею.

Тут у голову стрелила дурнувата думка. Колись із його класом молода психологічка, яка прийшла знайомитися, зробила саме такий трюк: