Барабашка ховається під землею - Нестайко Всеволод Зіновійович Страница 10

— Велика недостача?

— Та є… — Наталя Тимофіївна знову зітхнула.

— Вони когось підозрюють?

Вона мовчки знизала плечима.

— А що пропало?

— Одяг, намисто, старовинні жіночі прикраси.

— Одяг теж жіночий?

— Як ти догадався? Жіночий. Тільки, — підтвердила Наталя Тимофіївна. — Здебільшого вишивані сорочки, білизна, спідниці. Причому дивна річ. Поряд лежала дуже коштовна інкрустована козацька зброя, ціни нема, її не взяли. А нічні жіночі сорочки латані-перелатані, під руками розлазяться, вкрали.

— А нащо жінці зброя? Жінки на зброї не розуміються.

— Ти думаєш, то жінка?

— А ти що думаєш?

Вона знову знизала плечима.

— А коли помітили пропажу? — спитав Анатолій Петрович.

— У тому-то й справа, що взагалі не помітили. І не знають, коли це сталося. Тільки ревізія виявила.

— Гм, — він замислився. — Що ж у них за порядки? Зникають музейні експонати, а вони навіть не помічають.

— Там стільки того старовинного одягу, що можна й не встежити.

— Одне з двох — або хтось зі своїх тихенько виніс, або…

— Ні-ні!.. Зі своїх ніхто не взяв, я певна. Вони з таким трудом все це збирають, їздять по глухих селах… Та й нащо воно їм? Зараз усього цього не носять. А дівчата молоді. Цінність все це має тільки музейну. Таке воно дрантя.

— І нічого підозрілого дівчата не помічали?

— Взагалі-то був у них один підозрілий відвідувач тижнів три тому.

— Чим же він підозрілий?

— Два дні поспіль приходив у музей.

— І все?

— Ну, ти ж знаєш ті етнографічні музеї народного побуту. Крім організованих туристичних екскурсій, відвідувачів майже нема. Порожньо. А тут два дні підряд. Причому глухонімий.

— Глухонімий?

— Так. Кремезний, невисокий на зріст, але дуже широкоплечий, майже квадратний. Обличчя похмуре, очі вовкуваті. Побачивши його на другий день, дівчата спробували заговорити до нього, він тільки замахав руками й одразу пішов.

— Ну що ж, це вже версія. А як у них охороняється музей?

— Як усі музеї. Сигналізація. Міліціонер.

— І сигналізація була справна? І міліціонер не заснув?

— В усякому разі до сьогоднішнього дня жодного натяку на крадіжку.

— Гм… Натяку нема, а крадіжка є…

— Директор такий розгублений, — зітхнула Наталя Тимофіївна, — що мені боляче на нього дивитися.

— Звичайно, було б краще, якби пропажу помітив він сам, а не ревізія.

— Такий хороший дядько! Всього лише рік як директорствує, а експонатів у музеї збільшилося на третину. Дитинка нещодавно народилася. Третя. Уявляєш? Троє дітей зараз — це подвиг.

— Для людини з такою зарплатнею — справді…

— Я знаю, про що ти думаєш… Ні! Такі люди як він на злочин не підуть ніколи.

— Але об’єктивно відповідати йому доведеться. Чи ти хочеш… — Анатолій Петрович вичікувально подивився на дружину.

— Навіть якби я й хотіла, то приховати цього просто не можу. Ревізія комплексна, нас кілька людей…

— А що ж ти хочеш?

— Я хочу… — вона подивилася так благально, що він усе зрозумів. — Поки ми не склали акта, поки ще не пізно… може, ти подивишся своїм досвідченим оком… Може, є докази того, що відбулася крадіжка, що це зробив хтось сторонній… Толю!

Він усміхнувся:

— Ех, жінки, жінки! Ну й логіка. Спершу не хотіла говорити нічого, а тепер просить.

— Та чого там не хотіла… Я ж знала, що ти… — вона не договорила, а просто обняла й поцілувала його…

Музей містився у старій католицькій церкві з високими, вузькими вікнами, крізь які пролізти було абсолютно неможливо. Масивні різьблені двері були непошкоджені. Сигналізація в порядку — діяла безвідмовно.

Капітан Попенко обстежив будівлю дуже уважно, — що називається, зазирнув у кожну шпарку. Слідів проникнення ззовні — аніякісіньких.

Директор музею (справді симпатичний і щиро засмучений), а також дівчата-співробітниці (теж симпатичні й розгублені) дивилися на Анатолія Петровича з чеканням і надією. Так само, як і його дружина й інші члени ревізійної комісії.

Йому й самому щиро хотілося знайти якісь сліди. Але зачепитися було ні за що.

У кутку коридора стояла швабра, а біля неї відро, в якому лежала ганчірка.

Капітан Попенко в задумі подивився на нього. І раптом відчув на собі чийсь погляд. Обернувся й зустрівся очима з жінкою у хустині. Очі її були такі страдницькі й такі перелякані, що йому аж кольнуло в серці.

Наступної миті вона схопила відро, швабру й задріботіла геть.

— Ваша прибиральниця? — глянув капітан на директора музею, що ходив за ним по п’ятах.

— Ага. Фрося. Нещасна жінка.

— Що таке?

— Син у неї пропащий — наркоман, алкоголік. Мучиться вона з ним. Усе, що заробляє, віддає йому. У трьох місцях прибиральницею робить. І така добросовісна. По кілька разів воду міняє, коли підлогу миє. А кран у дворі… Ні-ні! На неї й не думайте. Вона весь час на очах. Прибирає зранку, коли ми всі вже на роботі. Бо їй же ще у два місця треба.

— Можна мені з нею поговорити… без свідків? — несподівано спитав Анатолій Петрович.

— Будь ласка, — розгублено знизав плечима директор музею. — Але… я вас запевняю… це свята людина. Будьте з нею делікатні.

— Невже ви такої поганої думки про мене?

— Ні-ні, але… Ідіть у мій кабінет. Я її зараз гукну.

Кабінетом той невеличкий закапелок за дерев’яною перегородкою можна було назвати виключно з поваги до директора музею. В ньому вміщався тільки маленький письмовий стіл, сейф і два стільці перед столом.

Анатолій Петрович сів на один зі стільців і почав чекати. Чекав хвилин п’ять.

Нарешті двері прочинились, і вона зазирнула — бліда, з неприродно розширеними зіницями.

— Заходьте, заходьте, — якомога привітніше сказав капітан підводячись. — Сідайте.

Було так тісно, що коли вони сіли, то майже торкалися колінами.

Анатолію Петровичу здалося навіть, що він чув, як шалено б’ється її серце.

— Фросино Миколаївно, ви не хвилюйтесь. Я певен, що ви добра і гарна людина. І я щиро співчуваю вам… Для матері немає більшої кари, ніж дивитися, як на очах гине дитина. Хай навіть ця дитина вже доросла, вона все одно лишається дитиною для матері.

Зморшкувате, у червоних прожилках обличчя прибиральниці закам’яніло, очі наповнилися сльозами.

— Я розумію, мати заради сина ладна на все, — вів далі капітан. — Це святий закон життя. І кожній матері здається, що існує лише вона і її дитина. Але у світі є ще й інші матері й інші діти. І буває так, що мати, дбаючи про свою дитину, робить нещасними інших дітей.

Сльози вже текли по її щоках без упину.

— Фросино Миколаївно, я заздалегідь прошу у вас пробачення. Можливо, я помиляюсь. Але я слідчий. А коли у слідчого виникає якась думка, підозра, він повинен перевірити — або підтвердити, або спростувати її. Я ще раз прошу пробачення, але скажіть мені тільки одне… Я повірю вам на слово й більші нічого не питатиму… Ви виносили у відрі з водою наче ганчірки і ховали десь у дворі, а потім забирали? Так?

Вона сховала обличчя в долоні і заплакала вголос, причитуючи:

— Боже мій!.. Боже мій!..

Він мовчки чекав.

Нарешті вона відняла руки від очей і подивилася на нього скрушно, приречено:

— Не дай Боже вам такої долі, як у мене!.. Мені вже все байдуже. Тюрма так тюрма. Смерть так смерть. Все краще, ніж таке животіння.

— І кому ж воно було треба — оте древнє лахміття?

— Я сама не знаю. Але він платив за нього як за нове.

— Хто?

— Гугнявий.

— Гугнявий? — вражено перепитав капітан.

Розділ XIV

Загадковий професор

Тато взяв тиждень у рахунок відпустки, назавтра вони знову їхали в Завалійки. І знову з шофером Гришею. Цього разу везли цемент, велику залізну бочку для води, велике залізне корито для змішування бетону, яке спеціально зварили татові на заводі, і різний інструмент — лопати, ломи, сокири, молотки тощо.

Тато був рішучий і беручкий до роботи. Нічого не відкладав на завтра.