Барабашка ховається під землею - Нестайко Всеволод Зіновійович Страница 11

— Головне — вийти з нульового циклу, — сказав він. — Купили блоки, відразу закладемо фундамент. А там буде видно.

Треба було ще дуже багато всього — і цегла, і дерево, і вікна, і двері, і на підлогу, і на дах… Але тато не журився:

— Якось воно буде. Купуватимемо потроху. «Не разем Кракув будовался», як кажуть поляки. Головне — вийти з нуля.

Андрій уже вивіз хатнище, розрівняв площадку і разом зі своїм кумом-виконробом Іваном Олександровичем робив розмітку. Іван Олександрович дивився в окуляр нівеліра[1] на довгу смугасту рейку з цифрами, яку тримав Андрій, а потім вони забивали кілочки і натягували між ними шпагат.

Тоді Андрій сів на екскаватор і по тій розмітці почав ковшем рити траншеї. Женя з Вітасиком не могли очей відвести — так він ловко це робив.

Навіть тато захоплено похитав головою:

— Здорово, хай йому біс. Не знав, що навіть траншею рити можна так красиво.

— Дребедєнь! — білозубо усміхався з кабіни Андрій.

— Уже й будуєте? — почувся раптом із вулиці голос.

Вони обернулися.

Біля хвіртки стояв Захар Антонович, дідок, що допомагав їм розбирати Надеждину хату.

— А що ж! Будуємо! А чого чекати? — весело вигукнув тато.

— Та й правда. Чекати нічого. Хтозна, що завтра буде, — зітхнув Захар Антонович.

— Чого це ви так похмуро? — здивувався тато.

— А чого радіти? Як люди пропадають.

— Які люди?

— Та дачник наш, професор, що у Помпочки купив торік хату. Ти ж, Іване, знаєш, — кивнув дід до Івана Олександровича.

— Ага-га! — мотнув виконроб головою. Андрій зупинив екскаватор, висунувся з кабіни і теж уважно слухав.

— Примчала машиною оце годину тому професорша, плаче — нема. Ще в суботу привезла вона його сюди на дачу, він тут часто працює в самотині, не любить, щоб йому заважали. А машину він сам чогось не водить, професорша возить його. Назад, сказав, сам електричкою приїде. Мав учора повернутися, бо сьогодні їде за кордон на конгрес якийсь, і… Дача не замкнена, портфель на столі, він той портфель із рук не випускає — і спить із ним, по-моєму… Ще й яєшня на пательні недоїдена. А він же акуратист… Не міг так залишити. Отже, не поїхав нікуди. Зник, та й усе.

— Тю! — обізвався з екскаватора Андрій. — У неділю ж був. Я ж йому яму під гараж копав. І піску завіз. Ми ще з ним підвечеряли добре.

— Значить, або у понеділок, або вчора… Професорша у міліцію подалася заявляти.

— А яких він наук професор? — спитав тато.

— Не знаю, — знизав плечима Захар Антонович. — Якихось древніх. Але дуже тямущий дядько. Що не спитай — усе знає.

— А як його прізвище?

— Барабаш.

Женя й Вітасик так і вклякли, роти пороззявляли. Барабаш!

І тут здаля почувся дзвінкий дівчачий крик:

— Діду! Професор знайшовся!

По вулиці швидко мчала до них на велосипеді якась дівчинка. Під’їхала й різко загальмувала.

— Де? — спитав її Захар Антонович.

— На кладовищі, — одним духом випалила вона.

— Тю! — знову вигукнув Андрій. Інші лише перезирнулися.

— Він що?.. — Захар Антонович не договорив.

— Та ні, ні! — вигукнула дівчина. — Живий! Тільки непритомний. І весь землею перемазаний. Ми так злякалися. Думали, мрець із могили виліз. Професорша його вже в лікарню повезла.

— Так вона ж у міліцію поїхала.

— Ні, не встигла. По телефону з кимось довго балакала.

— А чого це тебе на кладовище погирило? — суворо спитав Захар Антонович.

— А ми там у піжмурки гуляли, — зиркнувши на хлопців, шморгнула носиком дівчинка.

— Знайшли місце для гульні, — буркнув Захар Антонович. — Професор що — поранений?

— Крові наче не видно, тільки на лобі ґуля здоровенницька.

— Хтось, значить, вклеїв… Хоча того професора не так просто з ніг звалити. Він і сам може… Показував мені прийоми — ногою з голови шапку збиває.

— У-шу? — усміхнувся тато.

— Ага. А ви звідки знаєте?

— Теж трішки займаюся.

Побалакали ще трохи, і Захар Антонович пішов. Онука його, яку звали Галочкою, перегнавши діда, помчала на велосипеді. Андрій завів екскаватора і продовжив свої артистичні вправи з риттям траншеї. Та хлопці інтерес до цього вже втратили. Забравшись у бур’яни, Женя й Вітасик схвильовано зашепотіли.

— Ну, як це тобі подобається? — аж захлинався Женя Кисіль.

— Думаю, що тут щось є, — дрібно кивав головою Вітасик Дорошенко.

— Барабаш! Це ж треба!

— Весь у землі… Значить…

— Значить, був там…

— Де?

— У льоху.

— Як?

— Не знаю…

— Слухай, може, він винайшов спосіб пересування людини під землею.

— А хто ж його по голові вклеїв?

— Не знаю.

— Але — Барабаш! Це не може бути простим збігом, випадковістю. І зникнення продуктів із льоху, і кафе, і…

Загадковий професор Барабаш схвилював хлопців не на жарт.

Розділ XV

«Сищики» і «розбійник»

— Просто не знаю, що й робити… — зітхнув капітан Попенко. — Нещасна жінка. Через сина, алкоголіка й наркомана, на трьох роботах прибиральницею працює. Той усе пропиває. Б’ється вона, як риба об лід. А тут з’являється Гугнявий, вмовляє її, пропонує за кожну стару спідницю, за сорочку, яку носила ще якась кріпачка за часів Тараса Шевченка, такі гроші, наче то наймодніша сукня з паризького салону Діора. І вона спокусилася. Злочин? Звичайно. Але спровокований негідником. Свідків нема. Негідник, звичайно, відмовиться. Бо це справді безглуздя — платити такі гроші за дрантя, яке має лише наукове етнографічне значення. Це не ікона, яку можна продати за кордон.

— Але там іще були, кажеш, якісь жіночі прикраси, коралі, намисто, сережки… — сказав капітан Горбатюк.

— Та то все теж особливої цінності не має. Саморобки з камінців, так званих самоцвітів, з дерева, з міді. Дорогоцінних металів нема, діамантів теж.

— Дивно. Нащо це все Гугнявому? Судячи з опису, це звичайний рецидивіст, бандюга, до колекціонування ніякого стосунку не має.

— В тому-то й справа.

— Ти гадаєш, це той самий глухонімий, про якого говорили співробітниці музею?

— Безперечно, — кивнув Анатолій Петрович. — Словесний портрет збігається повністю.

— Отже, він видає себе за глухонімого. Очевидно, для того, щоб приховати свій природний недолік. Говорить лише тоді, коли не говорити не може, коли треба спілкуватися.

— Ти вважаєш, що це той самий Гугнявий, що дзвонив Ірі Іващенко?

— Можливо, й той, — припустив Степан Іванович.

— А на Мадам Дисконт ти так і не вийшов?

— Поки що ні. Єдиний, хто її знає в обличчя, — це Забарило. А він категорично відмовляється допомагати. Адреси, каже, не знає, телефону не знає і взагалі не хоче бути стукачем…

— Примусити, певна річ, не примусиш. Не ті часи… Але ми відволіклися від Гугнявого. Сьогодні ввечері прибиральниця Фрося має з ним зустрітися.

— Що?! Коли?

— Через сорок хвилин.

— Де?

— У Ботанічному саду.

— То чого ж ти мовчиш?

— А я не мовчу, — усміхнувся капітан Попенко. — Я тому й зайшов до тебе у райвідділ. Ти ж у Ботанічному саду не був, по-моєму, років три.

— Але у мене ж… робота, — капітан Горбатюк показав на розгорнуті папки справ на столі.

— Робочий день давно закінчився. Бамажки можна порозкладати й потім. А тут справа оперативна. А хто у нас найдосвідченіший опер? Капітан Горбатюк.

— Ну, гаразд. Ходімо. А то й справді він тебе ще пристукне там, а я буду винен.

У Ботанічному саду було багато затишних, безлюдних куточків. Один із них, маленьку алейку у яру з кількома лавицями, й облюбував Гугнявий для зустрічей із прибиральницею Фросею. У найсонячніший день тут завжди були морок і прохолода. На схилах яру росли велетенські ясени і клени, а під ними густі кущі. У тих кущах і причаїлися капітани.

— Чого тільки не буває в житті… — шепнув капітан Горбатюк. — Ти пам’ятаєш?

— Аякже, — пошепки відповів Попенко.

Цей яр і ці кущі вони пам’ятали з дитинства. Вони мешкали тоді неподалік від Ботанічного саду, «Ботаніки», як вони його називали. І ще школярами-однокласниками цілі дні пропадали тут. Та й не дивно. Тут справжнє роздолля для хлопців. Взимку каталися з гір на лижах і санчатах, влітку гралися в різні ігри, найчастіше у сищиків-розбійників. Чи думали вони тоді, що саме тут доведеться їм вистежувати справжнього «розбійника»-злочинця?..