Юрий Ячейкин - Бiблiйнi пригоди на небi i на землi (на украинском языке) Страница 14

З вигляду вони - дикi. Пиками - вельми нахабнi. Беззахисних прочан вони грабують навiть на папертi i не соромляться трусити кишенi жебракiв, забираючи у них доброхотнi подаяння. I нiхто не може врятувати вiруючих вiд буйних синiв Iлiсвих, що рискають, аки вовки, на шляху овечок божих.

Сини Iлiу, хоч i попи вони, знати не хочуть нiякого Сундука i чути не хочуть про святi обов'язки своу. Коли хто приносить смачну й поживну жертву Сундуковi та його односундучанам, Офнi та Фiнесс закачують рукави риз своух, непристойно оголяючи рудi й волохатi, як у катiв, руки, опускають довгi шпичаки i гострi виделки в казан, де вариться м'ясо, або в каструлю, або у сковороду, або в горщик i, що зачепить шпичак або настромить виделка, те й поудають. I нiякого жаху перед киплячим уством не виявляють, а тiльки неприборкану жадiбнiсть i природжену ненажерливiсть.

А мене, вбогого, Офнi та Фiнесс женуть вiд трапез своух, бо з мене волосся сиплеться як зi старого матраца, хоч за вiком я ще отрок. А волосся мос ламасться й сиплеться тому, що татусь мiй Елкана (та й чи батько вiн менi?) i мати моя Анна дали обiтницю боговi, що лезо нiколи не торкнеться чола мого i обличчя мого. I нинi вигляд я маю потворний.

Вже всi звикли до того, що я скрiзь сiю волосся свос. I коли навiть не я, а хтось iнший необережно загубить волос свiй i його знайдуть у казанi, або в каструлi, або в горщику, а то й в коритi для худоби, негайно шукають мене i бичами бичують нещадно.

Воiстину деякi батьки нерозумними й поспiшними посвятами дiтей позбавляють чад своух ухнiх радощiв i хлiба насущного i прирiкають на жалюгiдне iснування.

Я мовчки сiдаю в темний куток Скинiу, смиренно гризу суху скоринку i спостерiгаю, як Офнi та Фiнесс безсоромно обжирають Сундука i весь безтiлесний почт його. I Сундук теж мовчить, i сидить тихо, як миша, бо лютi до харчiв сини Iлiу носять кулацюри по пiвпуда кожний.

I ще негiдники цi завели сустний звичай: насмокчуться вина або перегону вiд скажених корiвок (щоб вони пекельноу смоли насмокталися!), одягаються з варварською розкiшшю у заморськi шати i йдуть до жiнок, що збираються у Скинiу. I грайливо горнуться нiкчемнi пастирi цi до гарненьких i молоденьких овечок божих...

А батько мерзотникiв, верховний жрець Iлiй, дивиться на безбожнi неподобства розбещених грiховодникiв цих крiзь персти своу i тiльки заздрiсне плямкас:

- Ех, менi б роботку отаку!

А на ранок Офнi та Фiнесс виходять перед вiвтарем у золотому вбраннi, поважнi й неприступнi, чадять кадилами перед суворими iконописними личками праведникiв i воскурюють фiмiам самi собi.

I читають баранам, що чомусь звуться чоловiками, збезчещених i занепащених перед очима господа овечок, гарненьких i молоденьких, заповiдi господнi. А потiм ревуть святих пiсень, аж у вухах закладас. I нехитрi штуки цi так захоплюють паству, що замiсть узяти киу та поламати ух на гладких спинах нахаб, барани з овечками стоять з роззявленими пельками, наче i не в храмi вони, а в балаганi ярмаркових лицедiув.

Та, якщо подумати, хiба не так було споконвiку?

Хiба не про попiв сказано: "Бреше, як пiп у церквi"?

I ще: "Пiп з богом говорить, а сам на чорта дивиться ".

А коли вiдправ нема, Офнi та Фiнесс цiлими днями тиняються без дiла i, щоб не вмерти з нудьги, кличуть для потiхи мене:

- Гей ти, йолопе, йди-но сюди! Не цурайся товариства, довгоносику!

Нiс мiй - це хрест мiй.

Всi знущаються з носа мого, навiть Офнi та Фiнесс, хоч у самих в них носи, як гаки. Але мiй нiс - найдовший з усiх вiдомих носiв, на пiвлiктя довжиною, i гострий та кривий, як кинджал халдеув.

Нахабно кличуть Офнi та Фiнесс мене, щоб поглумитися з мене:

- Вiзьми свiй нiс, бовдуре, i поголися!

- Тiльки ж обережно, кретине! Бо й без ножа зарiжеш себе!

Iржуть вони, як ситi конi, отак глузуючи. I зупиняють прочан, хапають ух за поли, i говорять ум, що носяра мiй для ратноу працi дуже зручний. I що, коли буде нова брань з нечестивими, мене, шмаркача, навмисне вiзьмуть у вiйсько, щоб носом своум я добивав повалених у прах ворогiв наших.

- Усiх воякiв заклюс!

А по вiйнi, переможнiй для мого носа, не треба буде перековувати мечi на рала, бо носом моум можна виорати всi землi вiд Дана до Беер-Себи. I велика радiсть буде в народi i свято на вулицi. I кожен прочанин на честь мого звитяжного носа поставить у храмi товсту свiчку...

Знущання цi краяли серце мос i принижували гiднiсть мою гiрше, нiж чорна робота.

I тодi звернувся я до Всевишнього з гарячим молiнням, уклiнно прохаючи, щоб вiн допомiг менi пiднятися на iсрархiчних сходах i випередити цих преподобних бузувiрiв хоч на нiс, щоб вони йшли за мною i дивилися шанобливо на мою потилицю. I господь напоумив мене.

Уночi, коли верховний жрець Iлiй почав на всi заставки висвистувати, я збудив його й смиренно повiдомив:

- Отче, ось я.

Вiн гнiвно просичав:

- Та я тебе, iдiота, i не кликав!

I вiн знову впав на пуховi подушки своу, бо понад усе по хирлявостi своуй любить солодко поспати.

Але за годину я не полiнувався знову штрикнути його межи ребра своум твердим, як цвях, перстом:

- Отче, ось я.

- Господи, де ти знайшов такого бовдура? - скинувся Iлiй i затремтiв од безсилоу лютi. - Геть iз очей моух, кретине! Не кликав я тебе!

Я слухняно вiдiйшов i лiг у кам'яне ложе свос.

Але тiльки-но Iлiй захропiв, як я ще раз пiдкрався до нього i знову штрикнув перстом своум мiж ребра його:

- Отче, ось я.

Вузенькi плечi його пiднялися над лiжком i затремтiли в нiмих риданнях, i по бiлiй бородi його заструменiли сльози.

- Самууле, я не кликав тебе, - нарештi жалiбно заскиглив Iлiй. - Ти, отроче, не мiй глас чусш...

- Тут бiльше нiкого нема.

- Кажу тобi: не я тебе кликав...

- А хто ж?

I тодi нарештi я почув бажану вiдповiдь:

- Ти, Самууле, чусш глас божий!.. Iди, хлопче, з богом до бога i слухай зречене слово його... А мене залиш, немiчного... Благаю...

Та хiба не знав я, що пiдступний i мстивий старець хитрус, аби спокiйно доспати нiч?

Бо хто i коли чув, щоб Сундук подав голос зi свосу схованки?

Але я покiрливо вiдповiв Iлiу:

- Слухаюсь, отче, i за твоум велiнням йду на глас божий. Розверз господь вуста у недостойнi вуха моу!

А ранком покликав Iлiй синiв своух Офнi та Фiнесса, бо в них кулацюри по пiвпуда.

I усю паству покликав верховний жрець - баранiв та овечечок божих, щоб привселюдно покарати мене за мос нiчне зухвальство.

I коли Офнi та Фiнесс почали кропити оцтом гнучкi рiзки, покликав Iлiй ще й мене:

- Самууле, де ти?

Я смиренно вийшов з натовпу i озвався, як уночi:

- Отче, ось я.

Iлiю аж пересмикнуло.

- Що робив ти уночi? - гнiвно стуливши брови, почав допит владика.

Я вiдповiв тихо, але не так тихо, щоб нiхто не почув.

- Бога слухав.

А коли вiд подиву роззявили роти барани та овечки, додав уже гучнiше:

- Розверз господь вуста своу у недостойнi вуха моу i говорив зi мною, найнижчим з рабiв своух.

- Що ж сказав тобi Сунд... - тьху! - Всевишнiй, хай славиться у вiках iм'я його? - суворо запитав старець Iлiй.

- Страшне слово його! - з удаваним жахом вiдповiв я i похнюпився.

- Кажи, Самууле! - мимоволi вихопилося у цього недотепи.

Слова цього лише i чекав я.

Хiба мiг передбачити цей темний неук задум людини з тонким розумом?

Голос мiй задзвенiв, як тятива, що спрямувала несхибну стрiлу у ворога:

- Слухай, Iлiй! Слухайте, люди! Слухай, ЕресIсраель! Ось що сталося уночi!

А тодi розповiв усе так, як записав i до Бiблiу в першiй книзi царювань:

"I сталося в той час, коли Iлiй лежав на свосму мiсцi, - очi ж його почали слiпнути, i вiн не мiг бачити, - i свiтильник божий ще не згас, i Самуул лежав у храмi господньому, де кiвот божий;

Закликав господь до Самуула: (Самууле, Самууле!). I вiдповiв вiн: ось я!

I прибiг до Iлiу, i мовив: ось я! Ти кликав мене. Але той сказав: я не кликав тебе; пiди назад, лягай. I вiн пiшов i лiг.

Але господь вдруге закликав Самуула: (Самууле, Самууле!). Вiн звiвся i прийшов до Iлiу вдруге, i мовив: ось я! Ти кликав мене. Але той вiдповiв: я не кликав тебе, сину мiй; пiди назад, лягай.

Самуул ще не знав тодi _гласу_ божого, бо ще не вiдкривалося йому до того слово господнс.

I закликав господь Самуула ще втретс. Вiн звiвся, i прийшов до Iлiу, i мовив: ось я! Ти кликав мене. Тодi зрозумiв Iлiй, що то бог кличе отрока.

I наказав Iлiй Самуулу: пiди назад i лягай, i коли глас покличе тебе, ти озовися: "кажи, господи, бо чус раб твiй". I пiшов Самуул, i лiг на мiсцi свосму".

- Чи так все було, отче? - запитав я Iлiю.

- А так, а так! - ствердно похитав вiн головою.

Моя божеська оповiдь уже всю паству тримала в уважнiй напрузi.

I лише тодi, коли Iлiй своум пастирським словом скрiпив мою оповiдь, я нарештi завдав нищiвного удару:

- Слухайте, люди! Слухай, Iлiй! Сказав менi Всемилостивий: "Ось я зроблю дiло в Iзраулi, про яке, хто почус, у того дзвони загудуть в обох вухах. У той день я викiнчу над Iлiсм усе те, що я казав про дiм його; я почну й покiнчу з ним". Кiнець дому Iлiу!

Верховний владика пополотнiв од лютi.

А сини його Офнi та Фiнесс кинулися до мене, щоб пiвпудовими кулацюрами своуми зробити з плотi мосу криваве мiсиво або принаймнi вiдбивну котлету. Вирок цей ясно можна було прочитати на неголених пиках ухнiх.