Джеймс Крюс - Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке) Страница 17

-- Про вiйну, прадiдусю. Одне там називається "Ялинка на нейтральнiй територiї".

-- Що? -- збуджено вигукнув прадiдусь. -- То ця солоденька кваша ще й досi гуляє по учнiвських хрестоматiях? Ну-ну! Це ти мусиш менi прочитати, Хлопчачок! Де ця хрестоматiя?

-- А там, у пiвденнiй кiмнатi. Принести?

-- Нi-нi, ти лежи! Я зараз туди поїду. Постривай хвилинку.

Старий штовхнув дверi своїм крiслом i поїхав по горищi так, що все аж загримiло. Не минуло й пiвхвилини, як знизу гукнула горiшня бабуся:

-- Та що ж це ви там виробляєте?

-- Роздобуваємо лiтературу, Маргарето! -- гукнув їй у вiдповiдь Старий Хлопчак.

На це звiдкiлясь iз глибини будинку пролунало зауваження, якого я не розчув. Наскiльки я знаю свою горiшню бабусю, це могла бути якась глибокодумна сентенцiя про зв'язок мiж гуркотом i лiтературою.

Прадiдусь невдовзi повернувся з роздобутою лiтературою, тобто моєю хрестоматiєю. Йому, певне, не терпiлося чимскорiше почути оповiдання про ту ялинку.

-- Знайди-но його й прочитай, -- сказав вiн, простягаючи менi книжку.

Я подивився в змiст i, розгорнувши хрестоматiю на вказанiй сторiнцi, став читати:

РIЗДВЯНА ЯЛИНКА НА НЕЙТРАЛЬНIЙ ТЕРИТОРIЇ,

АБО СПРАВЖНIЙ ГЕРОЙ

Двадцять четверте грудня 1917 року. Врочиста рiздвяна нiч опустилася на политi кров'ю рiвнини Францiї. Але там, де лежав у окопi обер-єфрейтор Манфред Корн, нiч була зовсiм не святкова. Там не вщухав ураганний вогонь французьких великокалiберних гармат.

Манфред Корн прикрасив невеличку ялинку. I тепер, поглянувши на неї, вiн нiби навiч побачив маленьку вбогу кiмнатку на пiвнiчнiй околицi великого мiста Берлiна, а в кiмнатцi -- стареньку жiнку, що сидiла й думала про свого сина, який воює у Францiї. Манфред Корн згадував пiд ураганним вогнем свою матiр i всi тi щасливi рiздвянi вечори, в якi вона дарувала йому зi свого нужденного заробiтку швачки якiсь любi його серцю дрiбнички: пару вовняних шкарпеток, новеньку краватку чи бiлу сорочку.

-- Манфреде! -- повернув його до дiйсностi бойовий товариш, велетенського зросту вестфалець. -- Манфреде, не розкисай! По той бiк фронту -- алжiрцi. Вони погани й не знають нiякого рiздва. Мабуть, вони надумали завдати нам сьогоднi добрячого перцю. Отож не дрiмаймо!

-- Авжеж, брате, -- замислено сказав Манфред Корн. -- Вони погани, цi сердешнi, убогi духом алжiрцi. їм нiчого невiдомо про зорю над Вiфлеємом. Але, може... може... -- Очi Манфреда Корна раптом засяяли вiд глибокого зворушення. -- Може, треба понести їм цю зорю, мiй друже?

-- Що це ти таке балакаєш?! -- витрiщився на нього велетень-вестфалець. -- Понести вiфлеємську зорю... Кому?

Та Манфред Корн уже його не слухав. Неначе дослухаючись лише до вiщого голосу власного серця, вiн несподiвано пiдвiвся, вхопив обома руками прикрашену рiздвяну ялинку i, незважаючи на грiм вибухiв, вискочив з окопу. I ось уже, з ялинкою в руках, простує Манфред Корн до ворожої лiнiї оборони, не дбаючи про смертоноснi кулi, що так i свистять довкола. Якимось дивним дивом кулi в нього не влучають. Вiн нiби знає, що перебуває пiд захистом всевишнього. Вiн несе в руках зорю з-над Вiфлеєма. I тому не зважає на кулi, а йде вперед i вперед.

I диво сталося. Диво рiздвяної ночi воєнного тисяча дев'ятсот сiмнадцятого року. Ворожа артилерiя, що її обслуговували погани-алжiрцi, зненацька замовкла. Коли Манфред Корн обережно поставив рiздвяну ялинку на нейтральнiй смузi мiж позицiями противникiв i запалив на нiй свiчки, вона своїм осяйним блиском зворушила навiть поганськi серця.

А в нiмецьких окопах, з яких здивовано й захоплено спостерiгали героїчний вчинок обер-єфрейтора Манфреда Корна, залунала пiсня -символ рiздвяного свята в нашiй любiй вiтчизнi -- Нiмеччинi:

Врочиста нiч, священна нiч...

Поки я читав, прадiдусь сидiв у своєму крiслi зiгнувшись, мовби в нього болiв живiт. Тепер вiн запитав:

-- Тобi, може, сподобалося це оповiдання?

-- Я й сам не знаю, прадiдусю. Це так, наче оповiдка про чудо з Бiблiї... Тiльки надто солодка.

Старий Хлопчак засмiявся й мовив:

-- Це ти влучно сказав, Хлопчачок! Iсторiйка занадто пересолоджена. Через те й їхнiй Манфред Корн -- не герой iз плотi й кровi, а картонна лялька, марiонетка на ниточках, за якi смиче автор так званих повчальних оповiдок. Мiж iншим, Хлопчачок, я цю оповiдку колись знав.

-- А чого ж я вам її читав, га, прадiдусю?

-- Щоб ти сам вiдчув, яка вона фальшива, Хлопчачок! А тепер я тобi розповiм, як усе було насправдi тiєї рiздвяної ночi тисяча дев'ятсот сiмнадцятого року. Я чув про це вiд капiтана одного буксира в Гамбурзi. Капiтан цей був свiдком того, що тодi сталося. Але згодом усе те стiльки разiв перебрiхували у стiлькох друкованих i усних повчальних оповiдках, що пора вже, мабуть, переповiсти все так, як воно було.

Я згорнув хрестоматiю, а прадiдусь, злiгши на спинку крiсла, почав розповiдати:

РIЗДВЯНА ЯЛИНКА НА НЕЙТРАЛЬНIЙ ТЕРИТОРIЇ,

АБО ОДЕРЖИМИЙ КОНДИТЕР

Було це в першу свiтову вiйну у Францiї. В окопах один навпроти одного залягли два ворожi полки: нiмецький, що складався переважно з берлiнцiв, i французький, у якому були здебiльшого алжiрцi.

Двадцять четвертого грудня тисяча дев'ятсот сiмнадцятого року, на святвечiр, на фронтi панувала тиша, що запала без якихсь особливих переговорiв. Нiмцi й французи вшанували свято.

Алжiрцi ж, навпроти яких залiг полк берлiнцiв, були магометани, й для них християнський святий вечiр, нiчого не важив. Вони про нього й не знали. А французьке командування забуло їх попередити, щоб цього дня, за мовчазною згодою сторiн, до зброї не бралися. Тому алжiрськi гармашi просто з невiдання гатили по нiмецьких окопах, як i будь-якого дня.

Нiмецькi солдати, обуренi такою зневагою неписаного закону, й собi загримали з гармат у вiдповiдь.

Отож старанно налагоджене вбивство людей за допомогою пороху, вогню, металу й математики, зване вiйною, не припинило свого страшного перебiгу навiть на святий вечiр.

Саме тодi в одному з нiмецьких передових окопiв берлiнський кондитер на iм'я Альфред Корнiцке був заклопотаний тим, що пiк марципани для своєї роти. Окоп, у якому вiн самозабутньо дрiбнив мигдаль, був досить добрим захистком вiд ворожих снарядiв. Та земля двигтiла вiд вибухiв, i це дуже заважало кондитеровi в роботi. Млинка для мигдалю в Корнiцке не було, й доводилося його сiкти дуже гострим багнетом. Коли враз ударив вибух, багнет сприснув, поранивши кондитеровi лiву долоню, й далi йому довелося поратися з перебинтованою рукою. Трохи згодом вiд вибуху трiснула карафка, й чимало коштовної, з величезними труднощами роздобутої трояндової води пропало, а те, що вцiлiло, кондитер мусив перелити до бляшанки з-пiд консервiв.

А найгiрше, що вiн весь час потерпав за примус, -- адже марципани слiд пекти на рiвномiрному вогнi.

Саме тiєї митi, як Корнiцке поставив каструлю на примус, щоб, злегка помiшуючи розiгрiту масу, перетворити її в благородний марципан, поблизу пролунав такий могутнiй вибух, що в кондитера вибило з рук дерев'яну ложку, примус жбухнув полум'ям i погас, а каструля з тiстом була б вивернулася додолу, якби сердега не пiдхопив її своєю перебинтованою рукою.

-- Ну годi! -- ревнув вiн, розлючений, що йому знову перебили його делiкатну працю. -- Цi магометанськi трiскачники чхали на роботу порядного майстра!

-- Постривай, Альфреде, -- заходився його повчати сусiд. -Звiдкiля магометанам знати, що в нас надходить рiздво й робляться марципани? Та вони ж про це й не чули!

Аж тут знову гримнув вибух i знов трохи не перекинуло каструлi з усiм її коштовним припасом. Альфред Корнiцке знову пiдхопив її в останню мить -- i тодi вiн просто нестямився з лютi.

-- Не чули, кажеш? -- гукнув вiн. -- Якби ж то, голубе! Адже трояндова вода -- зi сходу!

-- Але про рiздво вони таки не знають, Альфреде, в тiм-то й лихо!

I знов страшний вибух, знов двигтить земля, знов творiння порядного майстра врятоване дивом.

Отепер уже маленькому кругленькому Корнiцке ввiрвався терпець.

-- Ну, буде з мене, небожата! -- несамовито гукнув вiн у бiк ворожих окопiв. -- Рiздво -- це рiздво, i марципан -- то марципан! Не перебиватимете бiльше ви менi роботу! Зараз я покладу цьому край!

Його товаришi й збагнути нiчого не встигли, а вже одержимий кондитер, що навiть тут, на фронтi, працював у кухарському ковпаку, вхопив малу ялинку з приладнаними на нiй свiчками, прожогом вискочив з окопу й помчав через поле простiсiнько до ворожих позицiй. Усе це було дуже добре видно вороговi, що цiлком мiг вiдкрити вогонь по цiй живiй мiшенi.

На нiмецькому спостережному пунктi не повiрили власним очам, побачивши солдата в кухарському ковпаку, з ялинкою в руках, що бiг до ворожих окопiв.

Задзвонили польовi телефони, застукотiли польовi телеграфнi апарати, передаючи неймовiрне повiдомлення з одного командного пункту до iншого, i серед солдатiв, що почули уривки цих телефонних розмов, поширились найдивовижнiшi чутки. Єдино певним у всiй веремiї повiдомлень, чуток i щохвилинних суперечливих припущень був наказ командира полку про негайне припинення вогню. Цей небувалий на вiйнi випадок збив з пантелику як своїх, так i чужих. Алжiрськi стрiльцi й артилеристи розгубилися: щодо солдата у кухарському ковпаку на головi й зеленим, уквiтчаним свiчечками деревцем у руках не було нiяких вказiвок у жодному вiйськовому статутi чи iнструкцiї. Це була поява занадто химерна, щоб уздрiти в нiй загрозу. Отож в Альфреда Корнiцке нiхто не стрiляв. Алжiрцi просто стояли й безпорадно дивилися на нього, аж поки якусь хвилину згодом i по французьких окопах задзвонили телефони й застукотiли телеграфнi апарати. Отак вояки-алжiрцi несподiвано дiзналися, що бойовi дiї тимчасово припинено по всьому фронту з нагоди рiздвяних свят, i тепер не стрiляли вже згiдно з наказом.