Джеймс Крюс - Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке) Страница 16

-- Це добра думка -- умовити всiх поваритися накруто. Тiльки зробити це треба цiлком таємно. Кожен iз нас ще має в мiстi бодай кiлькох приятелiв. Пояснiмо їм, наскiльки простiше жити, якщо ти зварений накруто. Переконаймо їх поваритися круто i будемо сподiватись, що й iншi вчинять за їхнiм прикладом.

Цю пропозицiю схвалили, i другого ж таки дня всi крутi поїхали з вiзитами до тих своїх небагатьох друзiв, якi зосталися в них серед сирих i м'яко зварених яєць.

Добрячий то був шмат роботи -- пiд лихий час цькування всiх крутих умовляти iнших зваритись накруто. Але оскiльки Жоффток-Камiнськi, Штарралупкенберги та всi iншi крутi урочисто пообiцяли мовчати, як мертвi, про таємне варiння накруто, за два тижнi справдi чималенько яєць потайки стали крутими, а тодi вже, радi власнiй щойно здобутiй твердостi, пiдмовили своїх приятелiв, щоб тi й собi потайки поварилися накруто. Невдовзi гурт громадян, якi стали крутими, щоб краще протистояти ударам чайної ложки долi, помiтно зрiс.

Отак мешканцi Старого Яйцеграда один за одним вислизали з тенет Жовтянiцлера. Вiн i сам це помiтив, та тiльки став ще гострiший на язик. Коли його повiдомили про таємнi збори крутих, вiн наказав скрiзь поширити чутку, що покидьки яєчного свiту -- крутi -- ночами поїдають своїх власних дiтей. На засiданнi магiстрату (половина членiв якого вже були крутi) вiн верещав:

-- Панове радники! Вiд iменi всiх чистокровних яєць я вимагаю усунути всiх нечистокровних -- круто зварених -- з усiх державних посад, громадських органiзацiй i з торгiвлi! Я вимагаю прийняти закон про чистоту жовтка! Геть круто зварених!

Пiсля цiєї промови радники вперше виразно розiйшлися в поглядах. На жах собi, Жовтянiцлер переконався, що на його боцi -- менш як половина радникiв, i тодi вiн надумав вийти на площу.

Мiський голова мав у мiстi ще цiлу купу послiдовникiв, а це не дрiбничка. Все то були зiпсутi яйця, що з дурного розуму шукали причини своїх власних лiнощiв i недотепностi не в собi, а в комусь iншому. Оцих-то молодцiв i зiбрав Жовтянiцлер якось у недiлю на ратушнiй площi. Вони на всю горлянку вигукували заклики, що їх пiдсунув їм Жовтянiцлер:

Всiм крутим зробiмо край -

Заженiмо їх у рай!

Бешкетники так розходилися на площi, аж страшно ставало, що вони кожної митi можуть удертися в перший-лiпший з найближчих будинкiв крутих яєць i стовкти всiх його мешканцiв на порошок.

I тодi в подiї на площi втрутився начальник полiцiї -- вельми розважливе сире яйце, надiлене почуттям справедливостi.

Вiн узяв i просто легенько пхнув мiського голову, що стояв, зiпершись на поруччя ратушного балкона, вниз. I Альфред Жовтянiцлер, нiкчемне сире яйце, не встиг навiть зойкнути вiд несподiванки -ляпнувся на камiнь брукiвки, просто перед очима зiпсованих, якi з жахом розскочились на всi боки. I тодi кожен побачив, яка це була темна душа: жовток, що розплився на камiннi, був чорний.

Цю мить загального переляку, коли всi довкола неначе заклякли, використав начальник полiцiї. Вiн гримнув як грiм:

-- Оголошую манiфестацiю розпущеною! Пропоную розiйтися! Кожного, хто негайно не покине площу, буде заарештовано! Мої пiдлеглi пристрелять кожного, хто вчинить опiр!

Останнє було чистiсiнькою вигадкою. Його пiдлеглi були так само розгубленi, як i решта городян. Одначе погроза досягла мети. Зiпсованi, вiдомi страхополохи, зоставшися без свого призвiдцi, повтiкали хто куди.

Подальшi подiї в мiстi Старий Яйцеград розвивалися щасливо. Якийсь час обов'язки мiського голови виконував начальник полiцiї, а згодом було обрано новий склад магiстрату, i очолював його не хто iнший, як добродiй Жоффток-Камiнський, обраний бiльшiстю голосiв. А ще за тиждень з того самого балкона, з якого беркицьнувся додолу Альфред Жовтянiцлер, новий мiський голова оголосив:

-- Усi яйця -- сирi, м'яко чи круто зваренi -- мають рiвнi права й обов'язки. Кожного, хто намагатиметься нацькувати одних на iнших, буде покарано сiмома ударами великої мiської ложки i вислано з мiста. Цей закон одноголосне прийнято всiм яйцеградським магiстратом.

Добродiйка Жоффток-Камiнська, тепер панi головиха, увечерi цього дня сказала своєму чоловiковi:

-- Кiнець кiнцем, завжди перемагають крутi!

-- Нi, люба моя! -- виправив її мiський голова. -- Ти повторюєш Жовтянiцлерову помилку. Той вважав крутих найгiршими, а ти вважаєш їх найкращими. I те й те -- хибне. Не забувай, що Жовтянiцлера зiпхнуло з балкона сире яйце. Не крутi перемогли, люба моя, а добрий розум i терпiння.

I це найкращi слова з усiх, якими можна закiнчити оповiдку.

Поки прадiдусь розповiдав, у кiмнатцi зробилося холоднувато, але я не зважувався встати й пiдкинути в грубку вугiлля, щоб не перебивати старого. Тепер я хотiв скористатися з паузи, та прадiдусь не дав.

-- Лежи, Хлопчачок, -- сказав вiн. -- Я сам пiдкину в грубку, просто з крiсла. У мене вже є певний досвiд.

Вiн i справдi пiд'їхав до грубки й, пiдводячись iз крiсла, пiдсипав вугiлля. Тодi обтрусив руки, знову пiд'їхав до столу й запитав:

-- То ти знайшов героя в цiй яєчнiй оповiдцi?

-- Мабуть, начальник полiцiї? Бо вiн скинув Жовтянiцлера з балкона, еге ж, прадiдусю?

-- Вiн таки зумiв скористатися зi слушної нагоди, Хлопчачок. Але, може, це тому, що вiн побачив, як багато прихильникiв стало в крутих? По сутi, всi крутi поводилися добре -- не похилилися, не занепали духом. Непохитно трималися. А непохитнiсть -- героїчна риса.

-- А добре чи нi, що цього Жовтянiцлера вбили, прадiдусю? Хоч вiн нiбито просто яйце... Але ж насправдi це вбивство.

-- Так, Хлопчачок, це вбивство. Проте як добре зважити, то це був просто вимушений самозахист. Коли бешкетники горлали: "Заженiмо їх у рай!", то в них i на язицi й на думцi було вбивство. Якби Жовтянiцлера не вбили, то полягли б десятки крутих.

-- А хiба не могло статися iнакше, прадiдусю? Хiба вбивство Жовтянiцлера не могло пiдбурити зiпсованих i собi вбивати?

-- Правда, Хлопчачок, правда. I так могло статись. Насильство породжує насильство. Звичайно, можна повернути оповiдку й таким чином. Але ж автор -- я. А я волiю показувати дурiсть, проте вкiнцi в мене перемагає здоровий глузд, бо менi хочеться випередити безглузду дiйснiсть.

-- То ви ще нiколи не придумали такої оповiдки, щоб там перемогла дурiсть, прадiдусю?

-- Не можу пригадати, Хлопчачок. Пам'ятаю тiльки один свiй вiрш, у якому покарано смертю ретельнiсть. Таку ретельнiсть, яку я назвав би дурiстю. Хочеш послухати?

-- Авжеж!

Старий Хлопчак, як звичайно, трохи подумав, а тодi розказав напам'ять:

Пiсня про бравого солдата

Як був собi солдат -

Простацька голова.

Вiн мав рушницю i мундир

I крокував -- раз-два!

З вiйною той солдат

Проходив хтозна й де:

В Угорщинi, Iталiї,

Голландiї й те де.

Майорових чобiт

Вiн доглядав як слiд

В Тiролi, Польщi, Данiї, -

Хiба маленький свiт?

У Францiї стояв

Солдатик наш, одначе

Вiн чистив, чистив чоботи,

Вiн Францiї не бачив.

Бувало, дiставав

Солдат, немов на смiх,

В обличчя тими чобiтьми,

Що то так чистив їх.

Тодi ставав солдат

У струнку й бубонiв:

-- Так точно, ваша милосте!

Змiнiть на ласку гнiв!..

...А дiвчина одна,

Чорнява й чарiвна:

-- Давай сховаю я тебе,

Поки гримить вiйна.

Але сказав солдат

Дiвчинi -- макiв цвiт:

-- Та я б раднiший, тiльки хто ж

Догляне тих чобiт?

I доглядав солдат,

I все була вiйна, -

Аж поки влучила його

Десь куля навiсна.

Упав, упав солдат,

Промовив: -- Ось i край!

Iз волi божої тепер,

Солдате, помирай!

Умер, умер солдат,

А був би жив сто лiт, -

Якби так палко не любив

Майорових чобiт.

Коли прадiдусь замовк, я спитав:

-- Хiба не почесно померти за батькiвщину?

-- О господи, звiдки ти набрався такої мудростi? -- спитав прадiдусь. -- За яку це батькiвщину тобi хочеться померти? А чи знаєш ти, голубе, що цей острiв довгенько належав Данiї? А чи вiдомо тобi те, що згодом вiн рокiв понад сто належав Англiї i лише кiлька десяткiв рокiв як став нiмецьким? Ну то скажи, що вважати нашою вiтчизною? Га, Хлопчачок? Нинi я нiмецький пiдданий, але народився англiйським. Твої прапрапрадiдусь iз прапрапрабабусею були датчани. Моя прабабуся, твоя прапращурка, була полька. То за яку з цих батькiвщин ти хочеш почесно вмерти?

Я побачив, що мiй прадiдусь, завжди такий розважливий в усьому, тепер трохи втратив терпець. I я помiтив, хоч спочатку якось не замислився над цим, що губи в нього ледь-ледь посинiли.

-- У нас у хрестоматiї є роздiл про вiйну, -- сказав я. -- I там на самому початку написано, що солодко й почесно померти за батькiвщину.

-- Авжеж, це куди простiше, нiж жити для батькiвщини, -пробубонiв Старий Хлопчак. I, заспокоївшись, додав: -- Звiсно, Хлопчачок, почесно врятувати свою батькiвщину вiд тирана або захистити вiд ворога, який хоче її поневолити. Хто вмирає за свободу батькiвщини, вмирає почесно. Але що смерть солодка, -- хоч би там за що доводилося помирати, -- то це я дозволю собi взяти пiд сумнiв. А якi ж оповiдання вмiщено у твоїй хрестоматiї пiд цим девiзом?