Анатолій Пастернак - Стріла Всесвіту Страница 13

Коли після скинення Генератора ми ввійшли до палацу, під одним вікном лежали побілілі кості. Я підняв череп — бідний, бідний мій Клоде, тепер я вже ніколи не почую твоїх дотепних глузувань та шпигачок! Утім, було в цьому щось театральне — в якійсь сучасній п’єсі про одного принца, пригадується, є схожа сцена…

Зате трунок став значно благороднішим! Я заборонив видавати його “для вчених потреб”. Що вже алхіміки, ці жреці “потаємного мистецтва”, заприсягались “зготувати нектар, од пахощів якого скочить навіть мумія”, але принцесу ніщо не проймало. Мабуть, на часі вже здихатися всіх оцих розумників. Законопатити старі човни — цього від них не діждешся. Вчора, лелечко, прокатали двох фей по ставкові!.. Обоє нагло скопали: промочили ж бо ноженята. На щастя, повз одну з небіжчиць випадково проносили кубок з отим “нектаром”… А другу воскресив я. Така цілюща, животворна властивість поцілунку принца.

Даруйте мені доторк до чарівниці, ваша високість! То не було навіть тінню зради. Я ваш… І ви… ви зараз же… маєте стати моєю. Бо ж чия ви, коли не моя!

І ось я нахиляюсь до її личка й легенько цілую в щоку, цілую з трепетом, дарма що робив так уже мільйони разів. Авжеж, я квапив пробудження, гармати гримотіли, покоління за поколіннями півнів кукурікали на її балконі, а під ним виписані мною з Гипшанії кабальєро відчайдушно виспівували своїх серенад. У погожі днини я тисячу разів пускав сонячні зайчики на стулені повіки принцеси. Ескулапи скликали незчисленні консиліуми, після яких, не втрачаючи професійної гоноровитості, розводили руками — воно б, мовляв, добре провести розтинання, тоді можна було б з усією певністю сказати, як слід було (!) застосовувати ліки абощо… За ці крамольні висновки медиків не обезголовлювано лише з тієї причини, що дуже були потрібні шпиталі, завжди заповнені настільки, що ніде, здається, веретено встромити. Річ у тому, що в коридорі, біля самих дверей опочивальні її високості, був натягнутий міцний шнурок — аби кожний, хто йде, гепався. З гуркотом.

Та ба! Всіма цими хитромудрощами годі було перервати задавнений сон…

Зате наразі, коли в цих стінах проминули належних сто років, коли вже збудились усі, зачаровані разом з принцесою, включаючи дворових псів, — отепер… Тепер вона солодко позіхне — потягу-у-усеньки… й нарешті розплющиться! Я кладу руки на боки, крадькома втягую черево — орел та й годі! Можна розплющувати очі!.. Ще мить… Ну ж бо!

Ані найменшого руху.

— Отже, ви навсправжки принц? — запитав я без зайвих передмов, щойно його привели.

— Так.

— Не брешете? Зараз ми перевіримо, — я подаю знак цирульнику, й поки він порається з рукавом юнака, перед котрим розступався ліс, підходжу до вікна… Що бачив Клод, яке “минуле”? Та й що, зрештою, є минуле? Безрадне порпання з долею, яку годі ошукати? Принцеса… вона все ще спить… Лишалась остання надія…

— Ваша високість, блакитна! — фанатично сяє цирульник. — Накажете зупинити?..

— І негайно! — я дивлюся в очі юного принца поглядом вірного друга. — Кров ще стане вам у пригоді, чи не так, сір? І благаю, не гнівайтесь більше на мене: відтепер ви вільні. Вас притьмом проведуть до принцеси. Не баріться ж! Поспішайте розбудити ту, гарніш якої нема під небесами!..

Я бачу, що цей хлопчина вже ладен кинутися в розчинені двері, але все-таки не поспішає. В ньому точиться якась шляхетна боротьба:

— Добродію! Я… мені не зовсім утямки…

— Не марнуймо час на порозуміння! Те, що не вдалося мені, вдасться вам. Схоже, що ви — саме той, кому роковано збудити її… Тож ідіть! Зараз буде готова весільна учта. Я наказав поставити стіл просто неба перед головним входом до палацу. Там ми вас і зустрінемо…

Вибір припав на якусь Куамеллу, пралю р гурту одворожених. Пообіцявши десять золотих, я приставив її до дверей принцесиної опочивальні. Такого слуху, як у цієї жіночки, піхто з моїх підданих не мав.

Отож на столі вже стояли всілякі потрави, ба навіть квіти (де їх, цікаво, тут знайшли?), неподалік розташовано музику, а кілька найспритніших вартовиків чатували двері — молодому принцові не доведеться довго втомлювати своїм товариством принцесу…

Та ось сторожа нашелешилася — це вислизнула з дверей Куамелла.

— Прокинулась, ваша високість! — підтримуючи спідницю, вона біжить і кудкудакає, мов та квочка, що знесла яйце. — Прокинулася! Від першого ж цілунку! Вже виходжають з опочивальні! Щоб щось теє-то, дак нічого такого не було!.. Ваша високість, а як оті десять мої…

Геть дурепу! Затуливши їй рота, офіцер виносить пронозу, яка тяжко собою запишалася, повзявши думку, що є незамінною, — а тому обурено хвицається.

Скажено калатає серце! Вона спускається з ним по сходах… Я бачу її!.. Сліпота принцеси-на сліпить мене! Чудовна! Чудовна!

Але що це?.. Вона зупиняється зі своїм кавалером, а мої піддані геть усі розбігаються. “Найспритніші” летять, мов щури, до лісу. Я розгублено озираюсь… жахливий ґвалт… До слуху мого долинає якесь холодне посвистування, врешті я здогадуюсь, що воно за знак “зв… зв… зв… зв…”), і непомалу зляканий задкую і собі до лісу. Хтось пустив Генератор.

Принцеса та принц щезають у глиб дому. Це відбувається блискавично. І сперш я нічого не можу второпати: щойно стояли біля порога, й ось — порожньо…

Поки вчених допитують, ходжу-побиваюсь. Ой лишенько, що ж то буде!.. Моя бідна голубонько — вона перетвориться на стару бабу (таж і оте стерво — гнеться, мов дуга)… Нам уже відомо, що гаспидська машина працює на всю потужність: вісімдесят років “проганяються” протягом півгодини. Може статися вибух…

Жахний здогад раптом окамінює мене: треба ж було бігти не від палацу, а… в палац! Там-бо (допіру, щойно!) минуло… скільки? Шістдесят років? Ото?.. Блазень мій помилився — прийдешнє не наближається як стій. У палаці час, прискорений для нас, спливав звично! Вони встигли прожити ціле життя. Ніщо не заважало… Вона кохалася з ним на вигоді. Любила його… А в вікнах — застиглий світ, осяяний сонцем, що спинилося й під яким, наче мураха в бурштині, — я, старий безумець, заснулий принц у заснулім царстві…

Нестерпно! Розірвати, розірвати густу смолу! О яке сирітство… Я кидаюсь бігти, спотикаюся… Упавши на близькі сходинки, плазую по них і знову біжу, не відчуваючи болю, не зважаючи на застережливі вигуки, на камердинерське виття.

“Зв… зв… зв… зв…” — усе голосніше звучить наді мною монотонний вирок, я оглядаюся в дверях — чудасія! Сплять навстоячки, все зупинилося, пружина світобудови заіржавіла, роти відкрито в безголосому крику. Який напружений сон!

У палаці все повито важким запилюженим павутинням. Поточені шашелем меблі химерно повалялися на гнилі килими, з-під ніг тікають пацюки, звідусіль чути їхній мерзенний шабаш, а по темних закутках ховаються примари… Волосся стає мені дуба, я крадуся по смердючих коридорах, бубоню спасенні молитви й нарешті опиняюсь у власних (чи радше, опанованих мною) апартаментах. У спочивальні Знеможено падаю в крісло…