Анатолій Пастернак - Стріла Всесвіту Страница 14

Нестерпно! Розірвати, розірвати густу смолу! О яке сирітство… Я кидаюсь бігти, спотикаюся… Упавши на близькі сходинки, плазую по них і знову біжу, не відчуваючи болю, не зважаючи на застережливі вигуки, на камердинерське виття.

“Зв… зв… зв… зв…” — усе голосніше звучить наді мною монотонний вирок, я оглядаюся в дверях — чудасія! Сплять навстоячки, все зупинилося, пружина світобудови заіржавіла, роти відкрито в безголосому крику. Який напружений сон!

У палаці все повито важким запилюженим павутинням. Поточені шашелем меблі химерно повалялися на гнилі килими, з-під ніг тікають пацюки, звідусіль чути їхній мерзенний шабаш, а по темних закутках ховаються примари… Волосся стає мені дуба, я крадуся по смердючих коридорах, бубоню спасенні молитви й нарешті опиняюсь у власних (чи радше, опанованих мною) апартаментах. У спочивальні Знеможено падаю в крісло…

Дивно: коли не брати до уваги пил і не зважати на провислу стелю, тут майже все так само, як було нині вранці…

Нині вранці, сто років тому.

І ще я помічаю одну нову річ. Невелику мармурову скриньку. Її кришка піддається не відразу, трохи не переламується лезо кинджала, та ось у моїх руках напівзотлілий аркуш:

“Ваша високість, — читаю і тремчу, приглушений тим, що говориться в листі, — … всі мої спроби вийти за межі палацу чи якось зупинити Генератор були марними. Цей павук (Ви здогадуєтесь, про кого йдеться) намертво злютував мене своїм незримим павутинням: здається, він завше заздалегідь відав про кожну авантюру, котру я тільки могла придумати. Нехай пробачиться мені така згадка про небіжчика! Невзабарі — я це знаю — і по мене прийде смерть. Проте не шкода: по пробудженні моє життя перетворилося в самі тортури й муку… Я взнала про Вас усе; Ви — тільки подумати! — витратили всього себе, всю свою душу, скарби й час, аби зруйнувати чари, що скували мене сном, і вибороти мою ласку й любов! Коли несподівано з’являється такий собі дженджик, якому, бач, “роковано” збудити мене й закохати в себе… Знайте ж, ані жодної хвилі я не кохала його. Всі ці жахливі, безталанні роки лиш Ви один були моїм Принцом, моїм істинним мужем.

Нещодавно я закрила очі тому, хто збудив мене… Одначе свободонькою користатися не стану й палац не покину, хоч би як мріяла бодай крадькома торкнутися Вас. Любіть (нехай по думки) Вашу юну принцесу. Старій сові досить і того, що бачить Вас, який полинув до входу в палац (о як, мабуть, швидко Ви біжите! І як прекрасен цей застиглий мент Вашої любові… І як добре, що Ви не встигнете…). Там у вас завше день. Для мене скоро настане така ж довгая ніч…

Прощайте! Може, ми стрінемось де-небудь там, де немає ні ночі, ні дня, де взагалі немає часу…”

Кволими й неслухняними, покритими засохлою кров’ю руками я згортаю лист і ховаю його на грудях, потім довго блукаю палацом, де вже ніщо не тривожить мене. На другому поверсі, в невеликій вітальні, у якій одчайдушно свище Генератор, я з нудьгою стежу за польотом ядра, випущеного однією з моїх гармат.

Поволі обертаючись, воно повзе прямо сюди. “Наказ, поданий в минуле”, — думаю я, хоч і не давав наказу стріляти в Генератор, бо лиш тепер, увійшовши до цієї кімнати, зрозумів, що вб’ю трикляту машину. Повітряні волокна сповивають темну кулю, тягнуться за нею мантією, брижаться, розпадаються… Ядро дуже повільно й дуже точно наближається до вікна…

Прекрасний постріл. Усіх нагородити!

Ігор Росоховатський

НОВА ПРОФЕСІЯ

Катерина Михайлівна зібралася вже звично згорнути газету. Погляд ковзнув по заголовках, затримався на рубриці “Вірші наших читачів”, спинився на назві одного з віршів — “Нащадкові”.

Легка судома прокотилась спиною. Чому б то? Хіба мало є віршів з однаковою назвою? І все-таки… Хвилюючись, Катерина Михайлівна прочитала перші рядки:

Настане час — спливуть тривожні роки —І космосу славетний капітан,Нащадок мій, веселий, ясноокий…

Газета затремтіла в неслухняних руках. Рядки почали підстрибувати… Ніяк не могла роздивитись підпис. Думки плутались і також ніби тремтіли, викривлялись. “Цього по може бути, — думала вона. — Бути не може! Щось я переплутала. В газеті інші слова. А ці — з пам’яті…”

Вона спробувала знову — спокійно — прочитати вірші, та судома дошкуляла дужче. Літери миготіли перед очима.

Настане час — спливуть тривожні роки —І космосу славетний капітан,Нащадок мій, веселий, ясноокий,На Марс спрямує свій ракетоплан.Метеорити будуть, ніби птахи…

Рука з газетою опустилася. Сива жінка з тонкими блідими губами незряче дивилася кудись у вікно і продовжувала читати:

…Кружляти й розбиватись об броню.І Землю всю — сріблясту та блакитну,В прожилках рік, далеку, близьку, рідну,Побачить мій нащадок…

Опам’ятавшись, піднесла газету до очей — пересвідчитись. Так, надруковано саме ці рядки. Ті самі, які берегла в себе на аркуші з учнівського зошита. В єдиному примірнику. Крім неї, досі їх ніхто не читав, як і останнього синового листа. Як же вони опинилися в газеті? Випадковий збіг? Хтось інший створив те ж саме? Чи таке можливе? Ймовірність збігу вкрай мізерна. Її не варто і враховувати.

Катерина Михайлівна знайшла підпис під віршем. Дивний підпис — “Екс. 16–9”. На псевдонім не схоже…

Вона підійшла до телефону, кілька хвилин настійно набирала номер, доки юначий голос відповів:

— Редакція…

— У сьогоднішньому номері ви надрукували вірші читачів, — сказала вона і замовкла.

— Так. То що? — хвилювання передалось і співрозмовникові.

— Під ними підпис — “Екс. 16–9”.

— Пам’ятаю, — тепер у його голосі відчувалася настороженість. Він вичікував, що вона ще скаже. Мовчання ставало напружене, як напнута линва. Нарешті, співбесідник здався:

— Вам сподобались вірші?

— Ви хочете знати тільки це?

— Справа в тому, що ми особливо зацікавлені у відгуках на цей вірш…

— Хто це ми?

— Ну… редакція… автор… автори вірша…

— Екс. 16–9?

— Звичайно.

— Це псевдонім?

З невизначеного гмикання вона зрозуміла, що її здогад помилковий. Не даючи співрозмовнику перехопити ініціативу, спитала, як про щось неістотне:

— Як розшифрувати підпис?

— Експеримент шістнадцять—дев’ять.

Співрозмовник більше не опирався. Розмова перетворилася на допит:

— А хто автори експерименту?