Андрей Гуляшки - Коштовний камiнь (на украинском языке) Страница 6

Спокiй, оптимiзм, якi його нiколи не зраджували, бездумна впевненiсть у своїх силах - були природженими, притаманними йому рисами. Та вiн цього не усвiдомлював, бiльше того, думав, що природа саме цими рисами його не надiлила. Андрiй про себе взагалi говорив мало, а якщо й казав коли, то часто можна було почути: "Ех, якби я був трохи спокiйнiшим!" або: "Звичайно, вiзьмусь за цю справу, але чи вдасться закiнчити - чорт його знає!"

Андрiй був сином учителя мiнералогiї, пристрасного i закоханого у своє дiло. Працював вiн у пловдiвських прогiмназiях. До самої смертi вiн твердив з непохитною вiрою, що Родопський масив - це благословеннi богом поклади мiдi i цинку i що в пiдземних надрах нашої на диво прекрасної батькiвщини є незлiченнi поклади залiза й нафти. За життя вiн був осмiяний своїми колегами i помер бiдним пенсiонером, у злиднях, забутий усiма.

Можливо, любов до природи i захоплення тисячолiтнiми таємницями земних надр - всi цi почуття були прищепленi йому старим мiнералогом.

Зате врiвноважену вдачу, наполегливiсть i схильнiсть захоплюватись переборенням труднощiв вiн успадкував вiд матерi, жвавої й веселої жiнки.

Як усi молодi люди, Андрiй любив i кiно, i танцi, i футбол, i прогулянки з хорошими дiвчатами. А пристрасть у нього була одна - камiння. Прозорий гiрський кришталь, в якому вiдбивалася синь неба, був для нього кращим за найвродливiшу дiвчину. Копатись у скриньцi, в якiй вiн змалку зберiгав свої колекцiї, було для нього цiкавiшим, бiльш захоплюючим, нiж найкращий хвилюючий фiльм. Заради будь-якої дiвчини вiн би не лазив по стрiмких родопських скелях, а заради шматочка кварцу, забарвленого рожевим сяйвом свiтанку, мiг рискнути всiм, навiть власним життям.

I ось тепер, нiби розтривожений якоюсь невiдомою силою, вiн втратив опору, йшов по вулицях, наче людина, що раптом якимсь чудом опинилась на незнайомiй, чужiй землi. Вiн зовсiм втратив здатнiсть сприймати дiйснiсть, i йому хотiлося зупинитись i вщипнути себе, щоб вiдчути бiль i переконатися, що органи чуття дiють нормально, - отже, все побачене й почуте в кабiнетi начальника - не сон. Справдi, навiщо щипати себе, коли вiн i без того при кожному кроцi вiдчував, що в нього так болить мозоль на нозi, наче вiн торкається розжареної голки? Отож, це не сон, органи чуття в нормi, i все те, що сталося в кабiнетi начальника, - кошмарна, дивовижна, але жива дiйснiсть.

Тодi що ж це? Портфель був його - вiн мiг вiдрiзнити його серед тисячi iнших. Та й як мiг потрапити чужий портфель до нього в руки, коли по дорозi вiд квартири до канцелярiї вiн нiкуди нi на хвилину не заходив? Цього ранку навiть газету не купував, - це вiн пам'ятав дуже добре. Потiм портфель лежав увесь час перед його очима на столi, а вiн не вставав нi разу з-за столу, аж поки його не викликав кур'єр. Отже, чужа рука не торкалась паперiв.

Але ж якщо це так, то чим можна пояснити зникнення його плану i замiну iншим, фальшивим? До того ж фальшивий план багато в чому був подiбний до справжнього: той самий топографiчний ескiз, а пояснення в легендi - нiбито написанi ним самим, такий схожий почерк.

Не було тiльки пунктирних лiнiй, якими вiн окреслив те мiсце, де вперше побачив зелений камiнь, та червоної зiрочки - умовного позначення, що вказувало на вiдправний пункт в складнiй системi пiдземного орiєнтування. Замiсть червоної зiрочки i пунктирних лiнiй план був червоний вiд безлiчi дрiбних кружечкiв. Один кружечок позначав вир, iншi - пiщанi пляжi. Взагалi, це був детальний топографiчний ескiз, який не мiг би йому приснитись.

Саме цей ескiз був у нього в портфелi, а його власного плану не було; його кудись занесли невидимi сили. Занесли, так. Але коли?

Вiн працював над планом до пiзньої ночi, лiг не роздягаючись, - такий був зморений. В останнi хвилини перед сном вiн пам'ятав двi речi: те, що папку з готовим планом поклав у портфель i що перш нiж погасити свiтло, витрусив попiльничку з вiкна, бо не мiг терпiти запаху недокуркiв i тютюнового попелу. I це було все.

Потiм, коли сон здолав його, в затуманеному мозку випливло знайоме почуття, недоречне, наче капюшон пiсля дощу; воно завжди з'являлось у нього вже пiсля того, як вiн зробить щось погане, а потiм жалкує i сам себе картає. Ось i тепер вiн висипав купу недокуркiв надвiр, прямо перед вiкном, - хiба так личить культурнiй людинi? "Культурна людина не викидає смiття пiд своїми вiкнами, - докорятиме вранцi Савка i зiтхне: - Ех, Андрiю, чому ти завжди ставиш мене в незручне становище перед матiр'ю? Невже так тяжко привчитись до порядку?" Савка - дочка господарiв, дев'ятнадцятилiтня дiвчина, з кирпатим носиком i веселими очима. Вiн не хоче засмучувати цi очi i готовий зараз же скочити через вiкно, зiбрати цi проклятi недокурки i струсити попiл. Так, вiн зараз же зробить це... Але сон перемагає його бажання, тiльки рука простяглась i звисла додолу, пальцi доторкнулись килима.

А в розчинене вiкно вiє холодний нiчний вiтер, злегка шарудять розкиданi на столi аркушi. Великий мiсяць блищить на темно-синьому шовку неба i сповнює кiмнату м'яким матовим свiтлом... I нiби вже не бiлi аркушi шелестять на столi, а тихо шумить високий густий вiковий лiс. Вузенька стежечка, вкрита листям, в'ється мiж порослими мохом стовбурами дерев, мiж кущами ожини й папоротi, спускається в глибоку балку i зникає за купами камiння. Ось вона, ця яма, поросла по краях шипшиною i глодом, вся вкрита пишною, густою, аж по колiна високою травою. Звiдси крiзь округлий отвiр починався довгий i темний коридор. Все нижче йде цей коридор, перетинає бiлий, нiби мережаний лiс...

його розбудив рiзкий тривожний дзвiнок будильника. Голова була важка наслiдок безперервного, нестримного курiння вночi. Вiн умився холодною водою, одягнувся, схопив портфель i, щоб не будити господарiв, перекинув ногу через пiдвiконня, спустився по стiнi на стежку, вимощену кам'яними плитками, пройшов через двiр i вискочив на вулицю.

Отак, обдумуючи все, що трапилось вiд ночi до цього моменту, вiн дiйшов до своєї квартири, але не поспiшав вiдразу зайти, а кiлька разiв пройшовся бiля огорожi, можливо, сподiваючись, що це диво з'ясується якось саме по собi. Може, було й iнше: ця його нерiшучiсть спричинена особливим страхом, страхом, який переживає людина, коли в азартнiй, непевнiй грi кидає свiй останнiй козир. I цим останнiм козирем була невелика ймовiрнiсть, крихiтний шанс знайти на столi свiй справжнiй план.

Будинок був двоповерховий. Кiмната Андрiя мiстилась на нижньому поверсi i широкими квадратними вiкнами виходила в двiр. Це була простора i свiтла кiмната з високою стелею i стiнами, до половини облицьованими дорогим червоним деревом. Було видно, що вона у свiй час служила кабiнетом або маленьким салоном для гри в покер та бридж. Колишнiй власник будинку, вiдомий Iнженер, влаштовував тут щосуботи великi прийоми. На верхньому поверсi молодь веселилась, танцювала, а внизу iнженер влаштовував свої сумнiвнi справи, пив гiркий джин, доставлений йому з-за кордону, пiсля чого займав своє мiсце в iмпровiзованому кафе.

Зараз у двох кiмнатах нижнього поверху жив з своєю сiм'єю директор кондитерської фабрики "Червона зiрка". Колись робiтник-кондитер, великий майстер виготовлення "п'яної вишнi" та молочного шоколаду, а згодом командир партизанського загону, бай Атанас [Бай (болг.) - дядько, звертання до старшого] був веселим i гостинним в особистому життi, а на роботi причiпливим, суворим i чесним до педантизму. Вiн був ладен голодувати, аби допомогти комусь у бiдi; за грам перевитраченого цукру на пiдприємствi карав i лаяв, зчиняв такий галас, що навiть старий сторож, не причетний до цього, почував себе винним i знiяковiло ховався у дерев'янiй будцi. Бай Атанас мав право на три кiмнати, але добровiльно вiдмовився вiд однiєї: йому було соромно розкошувати, нiби чокоїн [румунський помiщик], коли стiльки молодих i здiбних людей не мають даху над головою.

Людина талановита, розумна, вiн виробив для себе своєрiдну просту життєву фiлософiю, якою часто дiлився з дочкою: "Живи чесно, прагни стати найкращим майстром в своїй роботi, а за вiрну справу, якщо буде необхiднiсть, iди на смерть з веселою душею". Догадуючись, якi почуття має його дочка до Андрiя, вiн вибрав час, коли тi були разом, щоб кинути реплiку: "Якби я був жiнкою, то не звертав би на тебе нiякої уваги, доки не зробиш якогось вiдкриття в геологiї". I додав, погладжуючи рукою посивiлi вуса: "Я, признатись, i на копiйку не поважаю рiзних iсторичних осiб, примiром, Наполеона, але завжди пам'ятаю те, що вiн сказав своїм воїнам. А саме: воїн, що не прагне стати генералом, не вартий i п'яти копiйок. Простiше кажучи: працюй, дерзай, але зроби щось велике в своєму життi. Iнакше, на якого диявола ти народився? Тiльки для того, щоб пiдметки стоптувати?"

Якось Андрiй його запитав:

- А ти, бай Атанас, до якої великої мети прагнеш?

Директор "Червоної зiрки" тихо засмiявся:

- Я? Я, хлопче, прагну, щоб мої цукерки були найсмачнiшi i найдешевшi.

Його дружина Севастиця - лiтня, змарнiла жiнка, яка все ще закручувала локони, була родом iз Свиштова, з багатої, але давно збiднiлої сiм'ї. Цiлi днi вона сновигала, як тiнь, по дому i жахалась, побачивши порох на спинках стiльцiв або кинутий недокурок на пiдвiконнi чи на вичищених кам'яних плитках двору. Хоч вона вже давно ходила по цьому двору, однак все ще не змогла звикнути до статуї голого юнака посеред круглого басейну, де жебонiв пiд час дощiв маленький водоспад. Проходячи мимо цiєї статуї з потемнiлої бронзи, вона стискала губи i вiдвертала голову.