Інші пів’яблука - Вдовиченко Галина Страница 29

Сестрички Аня та Яна у своїх сукнях-робах були наче два золоті ангели зі складеними за плечима крилами чи як дві юні пророчиці: одна – з поглядом вимогливої вчительки, друга – з веселими очима язикатої пересмішниці, ніби от-от щось гостре бовкне. За певних обставин або в разі потреби Ян Кумпа міг би зіграти біля них роль святого Антонія – захисника та покровителя дітей. Навіть зачіску мав нині відповідну: коротке волосся, зачесане наперед, от тільки не темне, а сиве. А ще він скидався на римського патриція або ж на професора з академії мистецтв. Його типаж був поза часом.

Луїза трималася осторонь, сиділа під настінним світильником… Читала книжку! Ото вже нерви… Канати.

Галя зайшла до зали одна з перших. Молода розпорядниця допомогла їй відшукати зазначене в запрошенні місце. Навпроти, через прохід, між нечисленних поки що гостей, побачила старшого сина Сергія з дівчиною. Син підніс руку, вітаючись із матір’ю. Дівчина трохи ніяково схилила голову: мовляв, добрий день! Вони обмінялися усмішками, і Галя перевела погляд на молодшого. Він був на своїй хвилі, нікого й нічого не помічав, стиха награвав ледь чутний ритм, навіть очей не показував. Прийшов в улюбленій спортивній бобці, з якої і вдома не витягнеш. Міг би у щось краще вбратися.

Їй здавалося, буцім Віктор-молодший сховався у своїй кімнаті, а вона зазирнула, щоб покликати його вечеряти, вже й гукнула до нього, а він не чує і не реагує. Торкався лапатими щіточками риб’ячо-міхурових барабанних поверхонь, вони слухняно відгукувалися до нього широкою палітрою притишених звуків: шерехами дощових крапель по підвіконню, котячим скраданням на дубовому паркеті, шемранням лапок хруща в шабатурці. Ш-ш-ш-ш…

Вдома він робив те саме, але там воно видавалося зовсім інакшим, неначе він сідає за барабани знічев’я, аби лиш не їхати до автосервісу, аби ухилитися від роботи, якої потребує сімейний бізнес. А у вільний від барабанів час настукує ритм на порожніх пластикових пляшках або на колінах, туго обтягнутих джинсами.

Вона слухала гру свого сина в напівпорожній залі і не хотіла, щоб він зупинявся.

Магда шумно всілася поруч, перевела дух. Фотоапарат, видобутий із затертого футляра, завмер у її руках – згадала Магда про своє давнє захоплення, нарешті згадала. Колись вона замовляла знімки у фотоательє і намагалася чимшвидше роздати фотокартки – глянсові чи матові. Магді більше подобалися матові. Ті стосики збурювали хвилю радості в усіх, хто тримав їх у руках. Яка то була втіха – бачити, як усі схиляються над фото, коментують, сміються та кепкують одне з одного. А тепер усі тримають знімки в комп’ютері, наче депозит у банку. Ніби й знаєш, що він є, а коли негайно треба – не дістанеш.

Уже й професійні фотографи прилаштували до штативів апарати і спрямували їх на килимовий подіум і лаштунки, якими відгородили останню в анфіладі залу. Уже й гостей прибуло аж занадто. Напахчили своїми парфумами все довкола. На обличчях – нетерпіння, очі сяють: починайте вже!

Місць забракло.

Інна завзято розпоряджалася, її пухкенька рухлива фігурка сновигала від однієї арки до другої вздовж першого ряду крісел: щойно була тут – і вже виринає у протилежному кінці. Нарешті всі розсілися, і на бічних екранах спалахнули кінокадри – роботи Пінзеля, його скульптури, споруди і краєвиди, де ті скульптури почувалися колись як удома, бо саме для тих місць і були створені. Музика ударних зашурхотіла, ніби дощ, а тоді вступили скрипки.

Наче сиві метелики, що злітаються на світло, випурхували юні модельки під «Шторм» Вівальді, кружляли й підстрибували з тим, щоб за кілька хвилин споважніти й піти у сповільненому темпі, як підказувала їм мінлива музика. Тканини всіх кольорів дерева ожили на подіумі. Наче свистять у повітрі різки кольору розламаного навпіл яблука, пахнуть свіжою гіркотою, плине колір молодих обкорованих гілок, що ними бавляться діти. І колір дерева, вкритого зеленкуватим мохом, і сірі штахетини, випалені сонцем, вибілені дощами до сивини. Дівчата, дівчата, дівчата – суне подіумом вулиця епохи Пінзеля. На таких юних створіннях зупинявся його погляд дорогою до середмістя Бучача і в самому серці містечка, де будівничі зводили підмурівки майбутньої ратуші, а попри будову поспішали заклопотані міщани.

Вітер, вітер, його очевидна присутність у кожній роботі – ось що найпомітніше єднало скульптури майстра Пінзеля й те, що цієї миті бачили на подіумі гості. Колись Пінзелеві вдалося вживити цю субстанцію в матеріал, наповнити нею дерево зсередини. І тепер вітер, обліпивши тканинами юні тіла, теж почував себе скульптором, змагаючись із Майстром.

Другий вихід – у теракотовому вбранні. Глибока рана, задавнена кривава пляма, великодня крашанка. Буро-червоні роботи Пінзеля на фотокадрах – святий Вікентій і Франциск Борджіа… Ні, це не показ мод, це інше дійство – гра кольорів, тіней та форм, забава збуреного повітря. Ледве сховався за лаштунками край плаща останньої моделі, як ті гойдливі простирадла в арковому прорізі – невиразна сіра мішковина – змінили колір на густий, бентежний, теракотовий, потягши з душі стрічку неспокою, наче бинт зірвали з рани. Заради цього ефекту Ірина вимордувала і себе, і команду, але досягла свого. Кілька впевнених рухів біля завіси – і злива глибокого багряного кольору заступає непомітну, бляклу попередницю.

І знову дівчата на подіумі, тепер схожі на квіти анемони у весняному лісі, в молочно-білому, матово-сніжному на тлі теракотової завіси. Неспокій бринить у повітрі, його відчувають усі. На стінах – фото білих скульптур, на перший погляд мармурових, але Пінзель із мармуром не працював. Це дерево. Вкрите білою фарбою дерево, хоч у це важко повірити. Білі постаті на екранах, добрий пастир, святий Ян Непомук, товстенькі путто,[26] крилаті голівки янголів, алегорії Мудрості, Мужності, Віри і святий Товій. Біле дерево, білі тканини, дівчата в білому – все враз завмерло вздовж подіуму на тлі тепер уже білої завіси. Останні хвилі перебігли по рухливих поверхнях матерій і опали. І знову оживає легкий вітер – укриває брижами все біле, воно виграє усіма відтінками, миготить барвами райдуги. Тріумф білого – всі кольори оживають у ньому.

І музика змовкає, зупиняється все. Завмирає і вітер, затамовує дух. Лише зітхають барабани, і під це шарудіння вкрадливих звуків на подіумі з’являється жінка, йде просто до глядачів, повільно йде, спроквола. Пливе Луїзиною ходою. У золотому вбранні. Під «Танець фурій» Бортнянського. Каптур насунутий аж на підборіддя, з-під його країв зміяться пасма вогняного волосся, талія стягнута грубою мотузкою. Глядачеві не видно, що краї каптура – це густа сітка. Вони не бачать обличчя золотої жінки, а Луїзі чудово видно крізь дірочки реакцію заскочених глядачів.

«Як вона йде, нічого перед собою не бачачи?» – проноситься залою думка. А вона ступає вперед у довгому, аж до підлоги, рясному вбранні, і зустрічний вітер бавиться тими бганками. Жінка доходить до кінця подіуму, скидає каптур – з-під нього виривається на волю її вогняне волосся. Вона завмирає на кілька хвилин, а тоді повертає назад, так само неквапливо, трохи занадто, як для моделі, похитуючи стегнами, і зупиняється на півшляху. На правому плечі тканини – принт, його добре видно тепер – це портрет чоловіка. Обличчя-маскарон.

І з цієї миті все неначе почалося спочатку. Повіяв свіжий вітер. Куйовдить бороди, рухає кучері, змушує очі мружитися, а тканини хвилюватися… Вівтарний майстер Пінзель вийшов за межі свого амплуа, знехтував усі професійні кордони. Його герої вийшли до людей, переступивши межу часу, – його неймовірні герої: святі й грішні, старі й молоді, і дві однакові дівчини наприкінці, кожна з яблуком. Одне – зелене, друге – дерев’яне.

У блиманні білого світла все нереальне: і танець, неначе на вповільнених кадрах, і вітер, і люди. І те, як дівчата обмінюються яблуками.

Фінал.

Саме тут мала вийти Вів’єн Вествуд – Іринин кумир, незрівнянна Вів’єн.