Інші пів’яблука - Вдовиченко Галина Страница 30

Удари паличок по барабанах почастішали й пішли на спад. Віктор-молодший підвівся, відкинув каптура, стяг через голову бобку, скинув футболку і рушив уперед широкою вільною ходою. У Галі вихопилося вголос: «Ах!» Босоніж, у золотих шароварах. Тепер усі побачили, що він сидів за своїми барабанами в шароварах, їх не було видно дотепер. На правому плечі – татуювання. Портрет Майстра, такий самий як на скульптурі «Алегорія Мужності», такий самий як на Луїзиній тканині. На екранах по обидва боки зали – великим планом цей портрет. Син, Віктор-молодший, ледащо та бовдур, прекрасний молодий козак, вийшов наперед і сів у позі сарматського мислителя з бучацької ратуші. Галине серце гупало в грудях, мов барабан.

Ірині довелося дати не одне інтерв’ю, не один коментар. Вона озиралася, шукаючи героїв дня, тягла їх до журналістів, передавала до рук мікрофони. Валерія Вікторовича знімали зусібіч, його зіркова борода була усюди. Сестер просили обмінятися яблуками перед камерами: «Отак, будь ласка. Станьте, осюди, а ви це яблуко тримайте».

Тітка Марина з Анною Дмитрівною сяяли в променях загальної уваги, Олег Олегович нітився, покашлював у кулак, кожен був при ділі, а Кумпа зник, розчинився в натовпі. Знайшовся зненацька, коли все закінчилося. Софіти загасили, шнури скрутили. Грошовиті клієнти купили речі, залишили замовлення й роз’їхалися, обговорюючи побачене, а вузьке коло своїх нарешті змогло спокійно піднести келихи й розслабитися.

– Що це було, Яне? Чого ви так смикалися? Я маю на увазі вашу дивну манеру танцю, – приступила до Яна розчервоніла від шампанського Ірина.

– Я скидав із себе мурах.

– Мурах?

– Ви ж сказали увімкнути уяву, коли танцюватимемо. Я уявив, що по мені повзають мурахи і я маю їх із себе струсити.

– Запам’ятайте цей стан. Він вам пасує. У будь-якому товаристві ви будете королем танцю.

– Шкода, що я не знаю, як танцюєте ви і чи змогли б ми, коли випаде така нагода, скласти пару.

Неможливо розмовляти, перебивають та й перебивають. От і тепер тітка Марина й Анна Дмитрівна вдерлися у бесіду, рум’яні та жваві, приступили до Ірини з питанням:

– Коли наступна вистава?

– Яка вистава? – не второпала Ірина. – Все. Виступ закінчився.

– А далі? – Жінки ззирнулися. – Що буде з нами далі? З нашим показом?

– Ну, це ж не театр… – розгубилась Ірина й вихилила келих. – Раз показали – досить.

– А нам тепер що робити? – не вгавала тітка Марина. – До серіалів своїх повертатися, так? До телевізора та пантофель?

Ірина знизала плечима.

– Авжеж, – сказала Анна Дмитрівна, – авжеж. Нам здалося, що це лише початок…

– Яне, – Ірина шукала порятунку в Кумпи, – відкоркуйте ще шампанського.

Їй уже добряче крутилося в голові, але вона знову підставила свій келих.

«Кумедні бабусі… На гастролі зібралися… Вони, може, свого зіркового часу чекали все життя. Треба, зрештою, подумати. Може, і справді ще десь цю “виставу” показати?»

Перехилила повний келих, трьома ковтками – така спрага. Шкода стареньких. Крутять свої келихи в руках, позирають на неї, псують настрій. Галя он теж приголомшена: одна з сестер-двійнят до її Віктора-молодшого тулиться весь вечір, а він і хотів би зрозуміти натяк, якби це була її сестра.

– Що вона питала? – Тепер уже й Луїза напосідає. – Чуєш, Ірино?

Ірина не чує, розчервонілася, шукає поглядом Кумпу.

– Мій келих порожній! – нагадує, і знову бульбашки лоскочуть піднебіння. – Хотіла привітати. Ефектна, сукня від Живанші,[27] поруч чоловік із ніг до голови в усьому від Балдессаріні[28]… Сказала, що ти в неї працюєш. Гелена! Згадала. Її ім’я – Гелена, а прізвища не пам’ятаю. Хотіла тебе побачити, але не знайшла. Вона купила світлу туніку. Не торгувалася. Тільки спитала: «А яблуко продається?» Кажу жартома: «Хіба що зелене». А вона: «Я чула, що господиня дерев’яне продає». «Хто казав? – питаюся. – Яка господиня? Магда чи хто? Та вона, – кажу, – вже додому поїхала, в неї діти маленькі…» Це ти їй про яблуко розповіла?

– Навіть розмова про це не заходила.

– Ще шампанського?

– Можна.

– Яне! Та що ж це робиться? Шампанського!.. Шампанського!

Удома, вже після півночі, зайшла Галя на «Фейсбук» – і мурашки пробігли по спині. Ірина завзято спілкувалася з прихильниками: щохвилини вискакувало від неї нове повідомлення в довжелезній розмові з усіма. Хтось уже виставив знімки з показу, всі кинулися вітати дизайнерку, коментувати фото. Ірина дедалі більше поринала в небезпечну відвертість. Писала, не перечитуючи, з помилками та смайликами наприкінці мало не кожного речення:

«Дякую!!! Я щасллива і п’яна:):):)»

Хтось відразу відгукнувся:

«Тільки з Вашою зібраністю, Ірино, з Вашою одержимі стю можна щоразу доводити до кінця те, що починаєте!»

Ірина миттю відреагувала:

«Бридня! не ображтатеся, бридня з дурнею! я дводжу до кінця не ттому що зібрана чи ще там щось, а тому, що не відвертаю ссвою увагу на любов, зрозуміло?:) Коли є любов, тоді ти вся в ній, вона лише заважааааає ой:):):) – я ігнорую усе, усе, усе, крім того, що роблю. Не треба мені вашого шаленого кохання! Беріть його собі! Айн момент!. Наллю собі ще».

Галя кинулася набирати Іринин номер.

– У-у-у-у-у! Га-алко! – зраділа подруга. – Чого ми так рано розійшлися? Могли ще гуляти! Такий день!

– Ірино, послухай мене, чуєш, послухай! Вимикай комп. Будь ласка. Вимкни комп, лягай у ліжко, вимкни комп. А я тобі… щось почитаю. Ти сама?

– А ти думала, Сонька вдома? Досі нема, паразитки! Де вона ходить?!

– І не треба, дай людині волю.

– Куди вже більше! Зараз, чекай, простирадло… рушник?… На якого біса він тут?… Зара-зара… Ух. Лежу… У-ух, яка карусель! А, колготки! Чекай. – Почулося хихотіння. – Усе. Тепер добре, читай.

– Комп вимкнула?

– Склала, наче нічний метелик. Гоп! Уважай, що вимкнула. Слухай, а де Кумпа пропадав?

– Не знаю, чого ж ти не спитала?

– А от ти і спитай. Читай давай.

Галя стягла з полиці першу-ліпшу книжку, розгорнула і почала читати. Читала, стишуючи голос. Читала, аж поки у слухавці почулося розмірене сопіння. Вона ще трошки помовчала, а тоді вимкнула зв’язок. І аж тоді глянула на назву – Парандовський, «Алхімія слова». Так цю книжку, мабуть, іще не використовували. Приспала королеву вечора.

9. Зубра. Викрадення

– Мій голос знадобився?… – хотіла лише перепитати, чи правильно його зрозуміла, а воно чомусь доволі в’їдливо пролунало, наче вона навмисно додала іронії чи дорікнула йому за щось.

Але Ігор не зважив на ці нюанси й відбувся жартом.

– Ну так. Майже як на виборах. Віддай свій голос! – налякав Луїзу різким рухом до неї.

Вона верескнула з несподіванки.

– Аж такого виразного, мабуть, не треба. Де мій светр? – Ігор завмер перед полицями шафи. – Синій. Де він?

– Онде чекає на тебе. Куди ти дивишся? Онде! Кого я маю озвучити?

– Вони самі себе озвучують, голоси залишаються як є. Але буде ще уривок тексту за кадром – наче навмисно для тебе. Я вже чую, як ти бавишся своїм голосом. Лу, це буде твоя найкраща роль.

Луїза ходила по хаті, збираючись. Вийшла з ванної, накинувши пеньюар, зупинилася перед дзеркалом. За годину треба бути в «Зубрівці». Куричі запросили на свято молодого вина.

– Ти вже все зняв до нової короткометражки? – запитала, фарбуючи вії.

– Ні, ще далеко не все.

Кінь зібрався дуже швидко й тепер сидів у кріслі, натягши свого улюбленого синього светра. Чекав, дивлячись на Луїзу.

– Ще не один рейс збиратиму матеріал. Назнімаю, а тоді виберу те, що треба. Найкращі монологи вже є – офіціантка у придорожньому кафе та прибиральниця на заправці. Ще класно поговорив із жінкою, що яблука та моркву продає на узбіччі… Розмовляю з тими, хто погоджується говорити перед камерою, але ж є й такі, що не хочуть світити фейсом. А там… клондайк! З того всього зроблю закадровий текст. На екрані, скажімо, номер у готелі, зім’ята постіль, попільничка, повна недопалків… Камера показує картинку, а ти за кадром розповідаєш, як стала повією.