Село не люди - Дашвар Люко Страница 3

– І чого ми приперлися! – зітхнула Катерина.

– Тепер пріться назад у свою Шанівку! – плюнув відмінник і падлюка Вадька.

– Пішов ти! – крутнулася Людка. – Чого шанівських чіпаєш?! От ми з Катькою наших хлопців гукнемо, вони вам пики натовчуть!

– Щось я у Шанівці нормальних хлопців не бачила, – уїдливо встряла Галка.

– Це у вашій Килимівці – жодного джентльмена, – огризнулася Людка.

– Ця дурнувата знову на своїх романах зациклилася, – махнула рукою Наталя. – Ну, все. Я пішла додому. Мені батько з міста привіз касети з фільмами…

– Оце так диво! Увесь клас зібрався, а Марусі немає. От завтра припреться до школи і не повірить, що ми всі були, – сказала Катерина.

– Точно! Ні за що не повірить! – підтвердив Вадька. – Гей, дівчата! А пішли за село, у балку.

– Навіщо? – Наталя зупинилася.

– У мене пляшка є. Покайфуємо.

І всі вісім голів сьомого класу Килимівської школи знялися з місця та за мить зникли в кінці вулиці.

– Самогон! – Вадька висмикнув із пакета літрову пляшку з-під ситра. – За початок навчального року!

– Дурник! Уже середина вересня, – зареготала Наталя. – А з чого пити будемо?

– А з моїх долонь!

– У тебе руки брудні…

– Дівки! Не вередуйте мені. Я у класі – єдиний мужчина. – Вадька відкрутив кришечку. – Хто перший?

За півгодини на дні пляшки бовкалося грамів сто каламутної рідини. Дівчата сміялися, хоч і не знали з чого. Вадько простісінько з пляшки вилив у рот залишки самогону, покрутив у руках кришечку, закинув у траву.

– А як не доп’ємо… Чим закриєш? – Людка поповзла по траві.

– Та вже допили. Ой! Людка, а в тебе щось видно.

Людка обернулася. Сіла на траві. Спідницю потягнула, та аж тріснула.

– Що ти брешеш! Я в трусах! І не заглядай, куди не треба!

– Дівчата… У Вадьки щось у штанях стирчить… – Галка ледь язиком ворушила.

Вадька опустив голову й довго дивився на свої штани.

– Що треба, те й стирчить… Ви як хочете, а я до хати. Щось мені погано.

– Сам висмоктав більш як півпляшки і хоче, щоб йому добре було, – сказала Наталя.

Катя з Людкою вибиралися з Килимівки городами.

– Тільки б Марусю не зустріти, – твердила Катерина. – Із рота тхне, наче з Тамарчиного кіоску.

– Тільки б хлопців шанівських знову побачити, – товкла Людка. – Кать! Я ж… Ти дивись! І заколки… І спідниця нова…

– Людка, ти красива, – сказала Катя. – Мені такою ніколи не бути.

Людка глянула на русяву довгокосу подругу.

– Будеш! – винесла вирок. – Тобі не вистачає… ліфчика!

Катерина притисла руку до грудей – і сама злякалася.

– Уже треба?..

За Килимівкою дівчата сіли в траву – перевзутися.

– Людка, я так їсти хочу… Як за двох! – поскаржилася Катерина.

– Може, ти вагітна? – серйозно спитала Людка. – Я читала про одну жінку в Індії. Вона завагітніла від думок про любов. Ой, Катька! Я так боюся завагітніти! Весь час про Сергія думаю. Чуєш? У мене яйця варені є і хліб зі смальцем. Будеш?

– Буду…

Катерина геть усе з’їла.

– Люд, а про вагітність ти серйозно?..

– От прийдемо додому, я тобі дам той журнал почитати.

Людка витерла долонею босоніжки, сховала їх у пакет і глянула на дорогу. З Килимівки прямували Сашко із Сергієм. Якраз до них.

– Кать! Посидьмо ще трохи. Онде наші хлопці йдуть зі школи. Вийде так, що ми на них не чекали, а просто сиділи. Додому разом підемо. Га?

– Людка, ми ж домовилися. Мені до Килини треба…

– Та буде тобі Килина. Посидь… Ти мені скажи: чи в тебе поїсти нічого не було, чи ти просто мого хотіла?

– Є… Я просто… для Килини. Не з порожніми ж руками…

– Чого тобі від бабці треба?

– Та так… пусте.

Сашко із Сергієм шанівських дівчат запримітили здалеку.

– Саня, це доля, – сказав Сергій. – То як? Мені Людка, тобі Катька?

– Домовилися, – кивнув Сашко. – Тільки спочатку треба їх підготувати.

– Саня, ти мене задрав! То «нам треба підготуватися», то «їх треба підготувати». Ми так ніколи не зберемося. А життя собі йде, між іншим.

– Спокійно. Ми швидко підготуємося.

– Швидко… Ми навіть свічок не купили в Килимівці. От ідіоти!

– А у вашому кіоску свічки не продаються? – запитав Сашко.

Сергій на те:

– Ха! У нашому кіоску тільки самогонка та казьонка.

– Людка! Ну, ти сьогодні… прям королева! – Сергій сів у траву поруч. Обніматися лізе.

– Ну-у-у! Ще заколки поскидаєш! – Людка плечиком хлопця відсунула й на Катерину гордовито – зирк! Мовляв, бачила!

Катерина з трави встала.

– Ну, я пішла…

Сашко з досади аж посинів.

– Кать, ти куди?

– Та… мені треба.

– Їй до Килини. Чуєш, Катю, а може, ми всі разом підемо? – Людка й справді почувалася королевою. Усіх, як пішаків, розставляла.

– Та ні, дякую. Сама піду.

Сергій – зирк на Сашка, мов ляпаса дав.

Сашко Катерину за руку – цап!

– Та стривай… Куди? Ти що, хвора?

Катерина хлопцю в очі глянула і – дрижаки по спині.

– Саня… Ти на батька схожий.

Сашко руку відпустив. Брови насупив.

– Та йди вже.

«Дядько Ромко теж так казав…» – без жалю подумала Катерина і – навпростець до глиняної мазанки Килини. А позаду – Людка:

– Ну що, джентльмени? Шануймося, бо ми шанівські! Ходімте додому. А Катька потім прийде.

Яка різниця, де болото місити – на дорозі чи в полі? Катерина йшла полем, миші шаруділи під ногами, а вона й не чула. Усе думала: яка ж вона, та страшна баба Килина, про яку все село з переляком говорить. Мамка казала, худа і чорна, як зараза, глуха навіки – можна стати за її спиною і кричати щодуху, а баба достоту не почує. А от як перед Килинині очі – то баба все з вуст прочитає.

– І все чисто лікує? – питала у мамки Катерина.

– Та якби ж тільки лікувала, доню, – мамка полохливо. – Вона ж віщує… А це гріх!

– А хто каже, що гріх?

– Раїса, мати Сашкова. Вона ж раз до Києва їздила на медичну консультацію, а замість того півночі у Лаврі до святих мощів у черзі простояла. Та з людьми поговорила. Приїхала й каже: точно – гріх.

– Мамцю, а чого ж ти сама до неї бігаєш?

– Я по ліки, доню, а не по долю.

«Чого мене до баби тягне? – Катерина аж зупинилася. – Ні ліки мені не нужні, ні доля. Я ж не Людка, я ще й сама не знаю, ким буду».

Глянула – сонце за полудень, попереду вже видно Килинину мазанку, а праворуч – рукою подати – курган.

– Заскочу на курган на хвилю, – сказала собі. – Може, й передумаю до Килини пертися.

Із самого ранку Катеринин татко Льонька гарно вмовляв друзяку Романа піти з ним за сільською чередою. Навіть приховану від дружини Дарини пляшку показував.

Ромко шкулився, очі відводив і все торочив:

– Та не можу. Мені Залусківський наказав трактора полагодити.

– Ромка, ти ж мене знаєш, падло! Я ж сам пити не можу. Я не алкоголік! – Льонька не злився – бентежився: що з Романом? Біда?

– Давай іншим разом… – Роман сам не свій, очі долу, мнеться, як свіжа шкіра.

– Отак мені череду перегидити! – Льонька плюнув і пішов до корів. – Ану мені! Тварюки! Гайда! Гайда!

Батогом спересердя так крутонув, що і власній жопі дісталося.

– І що воно за день?! Не день – «Лісова пісня»!..

Роман провів Льоньку поглядом, сів біля постаменту, на якому колись колгоспниця із серпом стояла.

– Чи й справді трактора подивитися?

А тут і Залусківський чеше.

– Романе, йди. Робота є. За курганом копу сіна склали, знаєш?

– Сам складав. Як не знати. Аж п’ять літрів олії заробив. Оце мащуся тепер щодня від щастя.

– А ти за копу мільйона хтів?! Кажи – будеш робити чи інших пошукати?

– А що робити?

– Копу стерегти. Якісь чужі курви приловчилися сіно красти.