Село не люди - Дашвар Люко Страница 4

– Давай рушницю…

– Може, автомат?.. Здурів! Так іди.

– А скільки…

– От вам би всім одне – скільки та скільки. Йди! Не скривджу.

– Зараз кажи, бо в мене й удома справ вистачає.

– Десять гривень за ніч.

– За ніч? То чого мені серед білої днини туди пертися?

– Ну, того… Не за ніч, а за добу.

– Тоді хай двадцять гривень. Скільки мені там тирлуватися?

– Та тижні зо два. Йой! Чотирнадцять діб, та по двадцять гривняків. Ти мене розориш, Романе! Ні, мабуть, не треба, – махнув рукою Залусківський.

– Е, стій! А давай без грошей.

– Без грошей? Давай! – повеселішав Залусківський.

– Трактора даси. Я поле своє виорю. Озимину засію.

– Хай буде, але на своєму пальному оратимеш!

– Добре, – Роман відштовхнувся від постаменту, підвівся. – То я пішов?..

– Поїсти із собою візьми. І щось тепле. Ночі вже холодні.

– От який ти в нас дбайливий, Залусківський! – осміхнувся Роман.

– Атож! Що би ви без мене робили. Повиздихали б! – образився Залусківський.

Роман махнув рукою, пішов до хати.

– Рай! Збери щось поїсти. Мені роботу дали!

– Із грішми?

Романова жінка Раїса якраз капусту шаткувала: на столі гора порубаних качанів, на підлозі – ще голівок із тридцять.

– За трактора домовився. Та збирай уже.

Раїса руки від солі об фартух витерла:

– Таж хліб тільки післязавтра привезуть.

– Сама зліпи! Не безрука! – скрипнув зубами Роман.

– Зараз зліплю. А що за робота? – Раїса язиком плеще, а руки вже працюють: борошно дістала, яйце вбила, сільки трохи, водички. Буде балабуха.

– Вигідна. Копу Залусківського біля кургану стерегти. Два тижні. Трохи покручуся, а потім Сашко мене підмінить, а я – на наше поле. Треба ж йому раду дати.

– А чо’ ту копу стерегти?

– Чужі курви сіно крадуть.

– Отакої! Весь час крадуть, а Залусківський не біднішає. Щось воно не те…

– Що ти, бабо, знаєш? Давай балабуху, йти треба.

Роман грюкнув дверима, а Раїса вслід чоловікові у двері:

– Стережися, Ромчику!

І не обернувся.

Раїса зітхнула. Руки капусту мнуть, а думки далеко. Шістнадцять рочків тому побралися, на весіллі вся Шанівка горлала:

– Оце Ромкові пощастило. Має Раю, а то – рай!

І не задурно кричали. Повногруда, русява Рая не тільки Романові здавалася беззаперечною перепусткою у щастя. Рая й сама вірила: вона, Роман, хатинку побудувати, дитинку мати… Хіба не щастя?

З хати й почали. Нову самі будували, у дідовій старій ночували. Раїса з ферми щодуху мчалася: води наносити, їсти наварити, курям дати, попрати все, а потім до ночі цеглу Ромкові подавати, цемент із піском та водою у відрі місити. Зупинялися, коли падали. Ромко спав просто на підлозі, а Рая поруч мостилася. Сяде навколішки, рядно під зад, табуретку підставить, руки на неї покладе, а на руки голову опустить. Оце й увесь сон. Сама виметикувала: руки й ноги заніміють, не захочеш, а прокинешся вдосвіта. І знову – курям, на ферму, додому, води наносити, наготувати, попрати, а потім до ночі – Ромкові цеглу подавати, цемент із піском та водою… Ось він, будинок! Чотири кімнати на трьох. І комірчина. І кухня літня. І город – двадцять соток.

– І синок у нас не пройдисвіт. Добра дитина. А щастя чо’сь…

Раїса зітхнула, зиркнула на кляту табуретку. Як спала навколішки, так сотні разів лобом об неї билася.

– Якби Ромка не пив… – загадала за звичкою – і раптом аж сіла на ненависну табуретку. – Оце! Таж уже третій день тверезий… Чого б це?..

Тверезий Роман сів біля копи Залусківського і відламав шмат балабухи. Відкусив і виплюнув.

– От зараза! Солі кинула, як молода.

Глянув: а хто це полем іде просто до кургану? Може, ті самі чужі курви знахабніли вкрай?

Упізнав іздалеку – і аж захлинувся.

– От йо… Проходу не дає!

І – за копу. Сховався, а очей відвести не може.

– Чо’ це я на дитину намовляю?.. Сам, старий козел, із глузду з’їхав. Занапастив дівчину. Льонька мене вб’є… Точно вб’є.

Катерина дійшла до підніжжя кургану, чоботи скинула й подерлася на верхівку босоніж. Усілася на висоті, але на світ, як раніше, не задивлялася. На Килинину мазанку все зиркала.

– То йти чи ні? Хто би підказав? І що я бабі скажу? Добрий день, я сама не знаю, що зі мною? А баба мені відповість: то йди геть, малолєтко. Як сама не знаєш, звідки я можу знати?!

Висмикнула Катерина з волосся смугасту хустину, коси розплелися. Вітер дмухнув – захвилювали коси, оповили тоненьку фігурку, мов таємниця.

– Йо… Та що ж це зі мною робиться?! – шепотів під копою Роман, марно намагаючися вгамувати бажання. – Ні, ні… Йди вже! Йди геть!

Катерина підхопилася, ніби його слова почула.

– Піду…

І – бігом із гори. Співає:

Чоботи під курганом – чекають собі. Катерина в чоботи вскочила, аж раптом… Шурх, шурх у копі.

– Гей, хто тут є?! Це копа Івана Залусківського… Усі знають….

Тихо.

Дівка плечима знизала, пакет підхопила.

– Отак завжди. Здалося… Піду.

– Іди, йди… – молив під копою Роман. – Геть, геть…

Катерина йшла неквапно. Зупиниться, квітку зірве, знову рушить.

Баба Килина гріла старі кістки на сонці біля мазанки. Поряд нерівно дихали два старезні, як сама Килина, пси.

– Рудий! Чубчику! Гості до нас, – мовила Килина.

Пси слухняно підвели голови – і знову опустили: мовляв, із такою гостею, бабо, ти й без нашої допомоги впораєшся.

Катерина й до того ніби через силу до мазанки йшла, а псів побачила, то й зовсім зупинилася. Руки за спиною, губу закусила.

– Ходи, не бійся, – гукнула баба. – Що там у тебе?

Катерина руку з-за спини:

– Це вам…

– Квіти? – баба посміхнулася, як сонця в хмари налила. – Господи всемогутній… Дитино, мені вже років сто ніхто квітів не дарував…

Катерина розгубилася, очима – по бабиному подвір’ї.

– Таж у вас квітів повно…

– Е, то інше.

– А невже вам більш як сто років?

– Може… Та ходи вже, не бійся. Їсти хочеш?

– Їсти?.. – дівка зовсім ні в сих ні в тих. – А я вам їсти принесла… Думала, може…

– То виймай, що принесла.

На дерев’яний стіл біля мазанки Катерина виклала десяток яєць, шматок сала і півлітровий слоїк сметани.

– Може, мало?

– Посидь. – Баба на палицю сперлася, на ноги немічні зіп’ялася, пошкандибала до мазанки. – А то й ні. Ходи сюди. Винось тарілки надвір.

Катерина до бабиної мазанки зайшла – аж подих дівці перехопило. Ікони на стінах, під іконами ладанки горять, між ними оберемки трав, і дух такий стоїть, що од щастя плакати хочеться.

– Отакої! Дівка стовбуром стала, – баба Килина Катерининого плеча торкнулася. – Спочатку поїж. Як за двох…

Краще б не казала. Де ті сльози взялися.

– Ой, бабцю Килино! Допоможіть… Допоможіть, бо вдавлюся.

– То ти мене знаєш?

– Вас усі знають. Хто кляне, хто боїться… Бабцю Килино… Хіба мені дитину зараз можна? Засміють…

Баба Килина посуворішала, тарілку з пиріжками Катерині в руки – тиць!

– От розкомандувалася! Сказано – спочатку поїж. Ходи, дитино. Сідай, зараз кручеників принесу.

І які ж то були крученики! Катерина один з’їла, другий, третього хтіла – рука не тягнеться… Соромно.

– Їж, Катрусю…

– І ви мене знаєте? – дівка третього крученика вхопила була, та після бабиних слів він у горлі й застряг.