Завжди поруч - Гранд Михаил Страница 7

Її життя нікого не цікавило, нікому було утримати її від постійних нетверезих загулів. Батькам завжди було на неї начхати. Пересічне подружжя середнього віку, чоловік і дружина, які за все спільне життя нічого не надбали. Найбільшим їхнім досягненням виявився ремонт у ванній і туалеті, а також придбання телевізора в кредит.

Втім, існував колись один хлопець, якому вдавалося приборкати її буйний норов і зупинити саморуйнування. Звісно, якщо він сам був не напідпитку і міг логічно міркувати й приймати правильні рішення, ґрунтуючись на адекватній оцінці ситуації. Чоловік, якого вона могла послухатися і якого кохала, але…

Віолета не мала постійного кавалера вже більше року. Через низку випадкових зв'язків вона ніяк не могла завести довготривалі стосунки.

«Вітя…» – згадала раптом вона, і очі сповнилися сліз.

– Бідний мій, – прошепотіла Віола. – Не пощастило тобі…

– Що? – спитав таксист. – Що ти кажеш?

– Вам почулося, – погордо мовила вона.

Віктору дійсно не пощастило. Він був мертвий. Це сталося звичайного весняного дня, що не віщував нічого поганого…

Вітя та Віола поверталися з екскурсії. Вони виїхали з автостанції одного міста холодного дощового ранку, і дівчина усе ще у подробицях пам'ятала, як засміялася й сказала: «Поцілуй мене», – коли автобус проїхав крізь негоду, і салон залило сонячним світлом. І він поцілував її, а такі ж молоді хлопець та дівчина, що сиділи позаду, захоплено зааплодували.

Це було кращою миттю того дня. Гірша чекала на них за півгодини, коли вона повернулася до свого попутника, і їй на мить здалося, що він мертвий. А все тому, що він так спав, з похиленою на плече головою, моторошно відкритим ротом і пасмами скуйовдженого волосся, що впали на лоб.

Раптом він розплющив очі. Віолета відкинулася на спинку крісла, зробивши довгий тремтячий видих. Він спантеличено подивився на неї.

– Що сталося?

– Нічого. Просто те, як ти спав…

Він витер долонею підборіддя.

– Ой, у мене що, текла слина?

– Ні, – з полегшенням засміялася вона. – Але певний час ти видавався… неживим.

Віктор теж засміявся. Але наступної секунди сміх перетворився на надривний кашель, і веселощі відразу обірвалися, наче обрізані ножем. Водій зупинив автобус, щоб хлопець зміг подихати свіжим повітрям. Його нудило, він боявся, що його виверне прямо в салоні, і він зіпсує всім враження після цікавої екскурсії.

Автобус припаркувався на узбіччі дороги, по обидва боки якої тяглося нескінченне поле. Віктор зійшов на землю, але раптом ноги підломилися, і він зомлів.

Віола з водієм вибігли до розпростертого на узбіччі хлопця. Він дріботів ногами, немов копаючи собі могилу, але вже за мить застиг на місці й обм'як…

Незважаючи на те, що до Великодня залишалося не менше двох тижнів, усі навкруги активно готувалися до святкування. Однак для родичів і знайомих Віоли прийдешнє свято виявилося затьмареним раптовою смертю Віктора.

Сусіди постійно обговорювали цей прикрий інцидент. Про це говорили в автосервісі, де він працював, а також у барі, який вони часто відвідували, у її навчальному закладі – як їй здавалося, майже усюди. Усі згадували молодість Віктора й шепотіли про примхи долі, яка не дає змоги людині вирішувати власну долю. Надходить остання година – і ніхто не в змозі відстрочити її хоч на хвильку.

Але всі ці слова говорилися з тієї самої причини, з якої розносять порожні плітки – просто тому що є тема для розмов. Усього лише чергова тема для теревенів, без особливого співчуття до хлопця, його родини й близьких.

І лише Віола не могла змиритися з тим, що його більше немає. З кожним днем їй ставало дедалі гірше. Батьки намагалися по-своєму утішити доньку і пояснювали їй, що хоча земний шлях Віктора скінчено, тепер він щасливий в небесному царстві.

Вона не вірила жодному їхньому слову. Хіба існує десь краще місце, ніж поруч з нею на землі?

– Звісно! – із упевненістю сказала мати, коли вони сиділи на кухні. – Це небеса. Саме туди вирушив твій коханий. Ти вже повір.

– Це казки! Маячня! – крикнула вона, грюкнувши долонею по столу.

Жінка здригнулася й подивилася на свою доньку так, наче отримала від неї ляпаса.

Тим часом Віолета чекала на відповідь, яка б дала їй змогу змиритися з тим, що відбулося, й розкласти усе в голові. Слова близьких людей не допомагали їй, тому що вони ґрунтувалися на вірі. Їй же було необхідне знання. І щира підтримка.

Щоб полегшити страждання Віоли, батьки організували спільний візит до священика. Вони розмістилися у вітальні; він пригостив дівчину трохи підталим ментоловим льодяником, який дістав з кишені. І поцікавився:

– Віолето, ти віриш в існування Ісуса?

– Мабуть, так…

– І тобі відомо, що Бог відправив Ісуса на землю, щоб його смертю спокутувати гріхи людства?

– Напевно, так і було…

– У такому разі ти маєш знати і легенду, яка каже, що наш Спаситель загинув розп'ятим, а через три дні після смерті воскрес?

Віола похмуро замислилася.

– Проте Ісус – це зовсім інша справа. А мій Вітя був звичайним хлопцем!

– У цьому немає сумнівів, але ж Христа для того й було послано нам, щоб відкрити таємні аспекти життя. Він показав нам, що наше існування значно багатогранніше, ніж прийнято вважати. Ми розуміємо далеко не все, що відбувається навколо. Якщо скористатися напуттями Ісуса Христа й пройти його шляхом, живучи згідно з завітами, які він залишив, Бог з любов'ю прийме нас у своїй благодаті.

Якусь мить дівчина намагалася обміркувати почуте наставляння. Служитель задумливо смикав свою бороду й уважно спостерігав, чи торкнулася його промова її серця.

– Віктору добре на небесах? – раптом спитала Віолета. – Краще, ніж було зі мною?

– У тисячу разів, не сумнівайся.

– А чим Вітя там займається без мене?

– Як тобі пояснити…

Обличчя чоловіка осяяла усмішка.

– Розумієш, – продовжив він, – звичайним смертним не дано осягнути те, що насправді відбувається на небесах. Нам лише доступне знання, що пишноту того світу неможливо описати звичайними категоріями.

– І як нам стало це відомо? – поцікавилася Віола.

– Це знання якраз і вкладає в голови людей наша віра, – відповів священик. – А без неї людині жити важко, а може – взагалі неможливо.

Він дістав з кишені цукерку.

– Може, ще льодяник? Не соромся!

Дівчина відмовилася й стала похапцем перебирати в голові різні образи, але обриси божественних небес так і не з’явилися. Вона бачила лише чорні, наче вугілля, грозові хмари, і серед них ледь вдавалося розгледіти самотній силует коханого, якого їй уже не доведеться побачити.

Як можна оцінювати, добре в якомусь місці або погано, якщо достеменно не відомо, чи є там настільки звичні речі? Чи є там взагалі хоч щось?

В уяві Віоли небеса поставали парком з дерев і квітів, коріння яких сплелося таким дивним чином, що вибратися звідти неможливо. Ціла вічність після смерті дана людині, щоб прогулюватися тінистими алеями і споглядати такі прекрасні, але далекі від земного життя види.

А що можуть значити небеса для хлопця, у якого відібрали кохання? Очевидно, що так небеса перетворяться на справжнє пекло…

– Приїхали, – вирвав Віолу з її думок таксист. – З тебе шістдесят гривень.

– Чому так багато? – обурилася вона. – Завжди тридцять, а сьогодні подвійний тариф!

– Мені довелося їхати іншим шляхом. На тій ділянці об'їзного шляху ведуться ремонтні роботи, тому ми поїхали навпростець, а це виявилося набагато далі.

– Але у мене в гаманці лише тридцять гривень, і це ваші проблеми, що ви обрали такий довгий шлях.

Насправді дівчина мала дві сотні, але на гроші, що залишилися, їй доведеться жити ще до середини наступного тижня. І якби з двох сотень залишилося лише сто сорок гривень, її плани б обламалися на цілих тридцять відсотків.

– Нічого не знаю, – відповів таксист. – Лічильник показує шістдесят – це мінімальна сума до оплати. Можеш додати чайові. Я не проти. У мене троє голодних дітей.