Завжди поруч - Гранд Михаил Страница 8

– А може, дасте у борг? Я часто їжджу сюди і віддам гроші якось іншим разом.

– Ні! – закричав таксист.

– Я поспішаю. Можливо, ми з вами щось вигадаємо? Якось домовимося?

– А знаєш, можна дещо й вигадати, – відповів він, зміривши її хтивими очима з голови до ніг. – Дай мені помацати твої цицьки.

Віола знизала плечима й нахилилася до нього, щоб він зміг зробити те, що дасть їй змогу притримати бодай частину грошей.

– Ні, кралечко, я мав на увазі голі цицьки, – огидно усміхнувся таксист.

Строфа (3)

Віолета натиснула на кнопку дзвоника. Раз, ще один… потім третій. Жоржина вийшла з кухні й попростувала до холу, щоб відчинити пізній гості. В коридорі вона зупинилася й подивилася у вікно. На чорному небі висів яскравий серп місяця, навколо якого в шурхітливій тиші ночі байдуже мерехтіли зірки.

– А ти що, одна вдома? Де батьки? – відразу запитала Віола, лише переступивши поріг.

– Вони поїхали кудись відпочити на кілька днів, – відповіла Жоржина. – У будинку лише ми з тобою.

– Куди відпочити? Вони ж нещодавно повернулися з моря! – вражено вигукнула її подруга.

– Не знаю. Мама й тато не казали – повідомили лише, що в понеділок вранці уже повернуться.

Віолета вчергове відчула, як вона заздрить подрузі. Якщо її власні батьки збиралися кудись поїхати – до друзів у сусіднє містечко або на вихідні в село, щоб зібрати врожай яблук або картоплі, – то про це знали всі навкруги. Знала їхня донька, знали сусіди, знали колеги на роботі. Про це доводилося слухати навіть випадковим попутникам в автобусі й продавцям у хлібному. Адже будь-яка поїздка, навіть найнезначніша, ставала великою подією в їхньому нудному житті. І якби фінансове становище дозволило їм вирушити на море, про це неодмінно довідався б увесь світ.

– Слухай, маєш щось поїсти? Я, схоже, зголодніла, доки їхала.

– Звичайно, – посміхнулася Жоржина й запросила подругу до кухні.

Вона дістала з холодильника куряче філе, обсмажене в яєчному клярі, половину буханця хліба й салат. Віолета взялася до їжі зі звірячим апетитом і за кілька хвилин все ум’яла.

– Знаєш, тобі б не завадило перейти на більш дієтичне харчування, – зауважила Жоржина.

– Мені почулося? – здивовано перепитала подруга.

– Віоло, тобі треба менше їсти.

Вона вказала на порожні тарілки, де кілька хвилин тому височіла купа філе й гірка салату. Хліба теж не залишилося.

– Добре. Я це обміркую, – відповіла та, і у кухні пролунав звук гучної відрижки.

Дівчата засміялися. Віола реготала, тримаючись за набитий живіт. Але раптом його звело судомою. Їй одразу стало не до веселощів. Дівчина вичавила болісну посмішку, відчуваючи себе так, начебто гирю проковтнула. Схоже, вона знову об'їлася, хоч і не була до цього особливо голодною.

– Прикинь, мені сьогодні жахи наснилися, – щоб змінити тему, сказала Віола.

– Які жахи? Що в кіоску коло вашого будинку не продають цигарки?

– Це й твій будинок – не забувай, – похитала головою вона. – Може, колись ти туди повернешся.

– Нізащо! Мені й тут добре, – посміхнувшись, відповіла Жоржина. – То що тобі наснилося?

– Знаєш, я вже забула, – засміялася подруга.

– А мені останнім часом нічого не сниться. Що це може означати?

– І гадки не маю. Може, треба менше зубрити…

– Ти що! Мені і так непереливки. Стипендію я б не витягла, якби подала документи на бюджетну форму навчання. І якби туди пройшла…

– Добре, грець з ним, з навчанням! – махнула рукою подруга. – Що там з Флоріаном і Теодором? Розповідай!

– Кинула їх, от і все. Хочу бути вільною. Усі ці тривалі стосунки і сімейне життя – це не для мене. Може, буде нормально в сорок років, але точно не зараз. Не хочу я мати чоловіка й дітей. Це занадто велика відповідальність.

– Авжеж! Життєве випробування…

– Так, ти мене розумієш!

– Виходить, тобі нема про що турбуватися, – заспокоїла її Віола. – А от на їхньому місці я б захвилювалася, якби втратила прихильність такої яскравої дівчини, як ти.

– Дякую тобі, Віоло!

– А Флоріан знає, що ти з Теодором робила? Він здогадувався, щось підозрював?

– Що він міг підозрювати? Що два на два – чотири?

– Зрозуміло. Знаєш, за тебе варто підняти келиха, – урочисто запропонувала Віолета. – Давай гайнемо до клубу! Сьогодні субота – треба дотримуватися нашої традиції. І якраз вчасно, лише половина на першу.

– Може, краще іншим разом?

Жоржині зовсім не хотілося їхати, це яскраво читалося у неї на обличчі. Вона утомилася й бажала лише одного – швидше лягти до ліжка.

– А ще маю якесь дурне передчуття…

– Та припини, їдьмо! Як годиться відзначимо цю подію.

– Ну добре… – згодилася Жоржина.

– Даси мені сісти за кермо? Я не їхатиму на червоне світло, як минулого разу.

– Так, але за умови, що ти не пиячила сьогодні.

– Авжеж! У моєму спирті крові не виявлено! – зареготала подруга.

– І обережно на дорозі. Я сьогодні вже пошкодила ліве крило.

– У тебе наче праве було пошкоджене? Тепер ще й ліве?

– Саме так.

– Виходить, ти його підрівняла, щоб самредрично все виглядало.

– Саматрично, – виправила Жоржина. – Це називається «саматрія».

– Слухай, годі видрючуватися!

…Віолета сиділа за кермом автомобіля, а Жоржина розвалилася на передньому пасажирському сидінні. Вони їхали дорогою, освітленою скупим промінням гострого місяця. Його сяйво відбивалося в калюжах води.

Дівчата минули порожнє перехрестя, на якому їм попереджуюче підморгував жовтий сигнал світлофора. Проїхали біля міського цвинтаря. Надгробних каменів там, здавалося, було більше, ніж живих людей в усьому світі. І десь серед них лежав у сирій землі Віктор.

Зненацька в пам'яті Віолети виринули звідкись почуті слова, що з останнім подихом людини відходять у небуття усі знання, якими вона володіла.

Газетний некролог лаконічно повідомив, що смерть Віктор зустрів у дорозі. У рамці був зазначений час похорону. Ця відстороненість, формальність фраз тоді прикро вразила її. Там не було сказано майже нічого. Замітка ані хвильки не розповідала про самого Віктора, лише сухо констатувала, що він помер.

Невеликі зморщечки, які збиралися в кутиках його очей, коли він весело сміявся, задоволена посмішка, що завжди з'являлася на обличчі Віктора після перемоги в черговій словесній сутичці з кимось з колег-слюсарів в автосервісі, блиск очей у моменти азарту – усе це залишиться лише в її пам'яті.

Вона не поспішаючи їхала темною дорогою, оминала численні ями і міркувала про ту несправедливість, яка поділила її життя на «до» і «після».

І не лише її. Усі втрачають рідних. Скільки цікавих людей, власників дивних і незвичайних доль, поховані разом зі скарбами їхніх знань і досвіду! Численні життєві історії, товсті багатотомники або лише розпочаті розповіді назавжди поховані під важкими надгробними брилами…

Віола востаннє кинула оком на цвинтар і завернула за ріг.

Колись, коли Жоржина і Віолета були маленькими дівчатками, вечори вони проводили зовсім інакше, аніж зараз. Улітку довго сутеніло. Подружки, влаштувавшись на лавочці біля під'їзду, спостерігали захід сонця. Грали в ляльки, а над ними низько кружляли ластівки. А тепер все було інакше…

Вони під'їхали до нічного клубу «Шифер» і залишили авто на безкоштовній стоянці. Цей розважальний заклад був найбільшим у місті, хоч і розміщувався поза ним. І тут завжди була сила-силенна різноманітної публіки.

Біля клубу височіла невелика будівля синього кольору – кінотеатр, там саме починався другий нічний сеанс. Демонстрували фантастичний фільм. Барвисті афіші привертали увагу пізніх глядачів, але дівчата не пішли дивитися кіно, а попрямували до входу в нічний клуб.

– «Шифер»! – урочисто оголосила Віолета з такою гордістю, наче сама була власницею закладу. – Клуб для тих, у кого зносить дах.