Емма Андієвська - Роман про добру людину Страница 6

Може й тепер це водить мене голос власного сумління, який одягнув подобу професора Кави, подумав Стецько й не досить впевнено спитав:

– А чи ж я вам не перешкоджатиму!

– Пане Стецьку, – врочисто, ніби з далекої трибуни, відповів професор Кава, а одночасно так тепло, що Стецько одразу повірив, – я невимовне тішитимуся, коли ви завітаєте до мене. Ви зробите мені своїми відвідинами велику прислугу, бо я зараз саме в тому стані, коли без співрозмовника людина не годна дихати. Це ж ви й по собі знаєте.

– Та знаю, тільки який же я вам співрозмовник? Я не вчений і не потраплю ні на що путнє здобутися, – застерігся Стецько, із здивуванням нотуючи в пам'яті, як професор Кава бере його під руку, ніби він не Стецько, а небачена шанована особа, перед якою наважуються висловлюватися тільки пошепки, аж батьки не встигають нагримати на дітей, які вже і так дивляться на незвичну появу занімілими ротами, забувши на мить довкілля, – і вони вдвох заходять до барака, куди Стецька не раз горілчана доля заводила, проте ніколи в такому почесному супроводі, прямують сходами, яких Стецько досі ніколи не зауважував, бо в нього склалося враження, ніби там самі купи сміття й рештки старих, порубаних на дрова таборових меблів, а не сходи, які то ширшають, то вужчають, ледве вміщаючи Стецька з професором, перетинають величезну залю, поділену простиралами, рушниками й коцами на закапелки, де вже всі спали на двоповерхових раз на місяць вичищуваних від блощиць нарах, і далі через перегородки, комірчини, добираються нарешті на саме горище до закамарку, шо його професор Кава назвав своїм помешканням, не перестаючи оповідати щось приємне й заспокійливе, від чого Стецька знесилювала слабість, ніби він потрапив до лазні, його поклали на полицю й поливають літеплою водою, а навколо парують мидниці з зеленим запашним розчином, в який лазникар кидає губки, щоб потім відтиснути їх Стецькові на обличчя, на груди, на живіт, і Стецько наче оновлюється, бо губки – це водночас і звичайнісінькі губки, і слова професора Кави, що заповнюють усе навколо.

Стецько дійсно не лише ніколи не бачив професора Кави таким балакучим, а й не пам'ятав, аби хто з табору похвалився довгою гутіркою з ним, а тепер професор Кава говорив, не зупиняючися, та ще й мовою, яку Стецькові вперше доводилося чути, ні на що не подібною, такою чудернацькою, аж Стецько ніколи не повірив би, якби не пересвідчився на власні вуха, що клацала й переливалася, немов вона із суцільних трелів, схлипувань і хвилястих блакитного кольору патичків, вкачаних у мед, однак, на диво, Стецько її якимось чином розумів, наче змалечку тільки нею й спілкувався, ба більше, він сам, а це вже переходило всі межі, вільно, зі смаком, мало не хизуючись, вимовляв цією мовою найскладніші речення.

– Це ж просто чудасія! – не втримався Стецько, слухаючи, як дивовижні словосполуки лящать йому в роті, аж лоскочуть.

– Бачите, це зовсім легко, не треба й жодної вчености! – засміявся професор Кава.

– Це ви щось зі мною зробили! – зачудовано прорік Стецько. – Чи ви, бува, не вклали в мене кусник себе?

– Якби ж то так!

– Ні, справді!

– Справді! – зідхнув професор Кава, показавши Стецькові сідати на якісь чи то клунки, чи м'які барила серед скринь і книжок, що від дверей захаращували закамарок, а сам десь щез, і до Стецька здалеку донісся розлогий плюскіт.

Це він поплив на найдальше озеро в горах, перехитривши мене, і я в пастці, майнуло в Стецьковому мозку, але він якось своєчасно скорегував себе, що це неможливе, бо озеро надто далеко, аж за перевалом, і на підтвердження, наскільки це дійсно неможливе, професор Кава вийшов з-за скрині, поставив на дошку перед Стецьком пляшку горілки, витяг із відра, накритого черепицею, хлібину, сир і два оселедці, які він на газеті розкраяв на рівні кусники кишеньковим ножем, і налив Стецькові й собі по питуну горілки.

– Нехай здійсняться ваші найкращі помисли! – мовив професор Кава, цокаючись із Стецьком. – Нехай усім людям стане добре! Нехай на світі запанує добро!

– Нехай! – погодився Стецько, випиваючи, і йому подумалося, що професор Кава якось дивно говорить. Ніби й те саме, що всі, бо й Стецько міг би подібне виголосити – воно при чарці слова самі укладаються, та й потім – чого тільки при чарці не злітає з язика! – однак все ж якось дивно і не схоже на інше.

Проте цих міркувань Стецько не встиг належно розвинути, бо двері закамарка задзижчали від гострого, хоч і манірного стукоту з підскоками на кінці, і, не чекаючи дозволу, Ріточка Бурундяй, солоденько усміхаючись тією самою незмінною усмішкою, яка ще якихось тридцять років тому з першого разу до нестями причаровувала нестійкі чоловічі серця, увійшла чи радше – втанцювала до середини майже як шістнадцятирічна юнка, якою Ріточка назавжди залишилася у власній уяві, не звертаючи жодної уваги (вона надто шанувала себе!) на злісних від заздрости пащекух, що при кожній нагоді опоганювали то її ноги, – стрункіших і зґрабніших ніхто не мав у таборі, та й не тільки в таборі, вигадуючи, ніби вони в маслаках і в ґулях від надто модних черевиків за молодости (наче Ріточка за ці роки хоч на одну зморшку постаріла!), то її тендітні для найпалкішого милування створені плечі (а лице, а талія, а хода!), які вона залюбки показувала світові Божому, пам'ятаючи євангельську притчу – не закопувати в землю скарби, бож хіба вільно і чи не гріх ховати від людей подібну красу? – на заздрість репаним бабищам, які не лише нехтували очевидністю, безглуздо й затято твердячи, ніби в Ріточки плечі в ластовинні, та ще й деформовані від старости, коли вона виглядала молодшою і, очевидна річ, незрівнянно вродливішою за двадцятирічну, – як на Ріточку, то вже й перестаркувату, бо Ріточка в її роки хіба ж таку показувала клясу! – таборову красуню Ліну Роздерихаляву, що властиво, супроти неї, Ріточки, скидалася просто на грубезну дурепу й колгоспницю, аж незбагненне, чого коло неї так упадали! – ай ширили плітки, мовляв, Ріточка на свята, як видають додатковий приділ, годує свого чоловіка, якого вона нещодавно одружила на собі (ну і що ж тут такого, коли людина вродилася несміливою й не годна освідчитися в найделікатніших почуттях? Треба комусь же й ініціятиву виявляти?), лише м'ясом, що відмолоджувальними обкладами кілька годин пролежало на її обличчі, ніжність і свіжість якого не хотіли бачити тільки Ріточчині вороги, – якби вона народилася чоловіком і подибала б таку Ріточку, вона з першого погляду закохалася б в неї!

Хвицьнувши крилатою спідницею за звичкою бурхливої молодости, аж блиснули короткі второчковані червоним штанцята на її, як Ріточка твердила, ще зовсім не старому тілі, показуючи заради більшої наочности ніжку аж до пояса, бож хіба тут крилося щось погане й несхвальне? Ріточка завжди вміла пристойно й гідно поводитися, та ще й інших повчити, – вона проспівала, вкладаючи весь свій чар у переливи голосу, ладний з одного маху взяти найнеприступнішу фортецю:

– Пане професоре, я не знала, що в вас гості! У мене до вас дуже важлива справа!

Очевидно, якби професор Кава не ловив ґав, літаючи десь у хмарах, він вирізнив би крізь ці звичайні слова з самих туркотливих інтонацій Ріточчиного голосу такі райські кущі, перед якими зблід би спів сирен, як бліднуть перші кроки дитини перед досвідченим бігуном на далекі віддалі.

Але, видно, присутність Стецька засмітила професорові слух, до нього не долинули переливи Ріточчиного звернення, і тому він, дивно змінившися на очах Стецька, обізвався, надто чітко викарбовуючи склади:

– Вельмишановна пані, Ріто Сильвестрівно (правда, це могло вже Стецькові й справді причутися, бо він не подибував у таборі людини, яка звала б Ріточку по батькові), я зараз занятий. Колись іншим разом я зайду до вас.

– Ви мені стільки разів обіцяли й ніколи не зайшли! Аж мені довелося вчинити на вас напад. Ви мусите мені порадити, бо мені треба…

– Дорога пані, у мене гість, нехай колись іншим разом, – зупинив її професор Кава, дивлячись не на Ріточку, а на Стецька.

Не виключене, якби Ріточка не панувала над собою (не дарма ж вона походила з панського роду!), вона просто спопелила б поглядом гостя, цього шалапуту Стецька, який завжди всім ставав на заваді і тепер самою своєю присутністю псував їй розмову з професором Кавою, хоч Ріточка й на думці не мала мститися нікчемному п'яничці за давню образу (хтось інший на її місці довіку подібної наруги не забув би!), коли вона, виключно з шляхетности й співчуття, ще заки з Ріточки Польової вилущилася Ріточка Бурундяй (того часу Ріточка не любила згадувати, бо щойно коли вона побралася з не надто привабливим, – пощо чоловікові краса? – натомість чесним і порядним у таборовій опінії вчителем математики Бурундяєм, якого лише вряди-годи, та й то виключно в товариській незлобній розмові, обзивали паталахою, не здатним приструнчити власну жінку, – до неї почали ставитися не так вороже й поволі забували побрехеньки, які хтось – о так, Ріточці довелося скуштувати горя, хоч вона ніколи не здавалася, – люто воліючи її погибелі. Ріточка давно переконалася, що, крім неї, перевелися добрі люди на світі, завжди тільки й чекай, як комусь забагнеться їй нашкодити, – розпустив про неї, ніби вона кількох своїх близьких знайомих упекла на Сибір і двох із них розстріляли – наче без Ріточки їх не розстріляли б! Кого тоді лише не розстрілювали! Вона сама ледве вбереглася! – викривши суворою, але справедливою рукою навіть серед своїх друзів – що вдієш, коли доводилося щодня відвойовувати собі місце під сонцем? – ворогів народу, які пізніше, одразу ж після першого слідства, виявилися ще й петлюрівцями, цими найлютішими ворогами єдиного й неділимого Радянського Союзу, що носилися, – як встановили на допиті, – з наміром створити нікому не потрібну самостійну Україну з якимись там рівними правами для українців, чого Ріточка навіть не підозрівала, оскільки тоді всі її міські впливові знайомі говорили виключно російською мовою, а вона сама тільки на базарі дозволяла собі спускатися до української; – хто ж знав, що світ непередбачене зміниться, і в якомусь Богом забутому міттенвальдському таборі панську російську мову зневажатимуть як щось, чим надто напекли, а мужицька українська мова, яку вигадали німці, виявиться в пошані?), – пожалівши (а зовсім не тому, ніби в неї забракло женихів!) цю мізерну креатуру, запропонувала, дуже тактовно, без жодних недвозначностей, розділити разом ложе, на що цей невіглас обізвав її старою бабою, якій би час і про інше замислитися, – її, що зласкавилася ощасливити цього телепня! Цього телепня, який тоді ж за чаркою охристив її жартома «скаженою матицею», і з його легкої руки це прізвисько перебрав весь табір, і тільки її чоловік того не знав і сама Ріточка, хоч і сподівалася від Стецька всякої пакости й срамоти, звісно ж, п'яниця! – і тепер без жодних викидів сумління сидів, кліпаючи на неї посоловілими баньками.