Емма Андієвська - Роман про добру людину Страница 7

– Пане професоре, ви мусите мене вислухати, це таке важливе, таке важливе! – спробувала ще раз Ріточка Бурундяй, кидаючи на професора погляд, який розтопив би й чавунний стовп, а вже людське серце й поготів, навіть якби власником такого серця виявився неподатливий на Ріточчин чар професор Кава, що, на його щастя, саме тієї хвилини, коли у нього, як приречення, летіла кулеметна черга з Ріточчиних очей, нахилився за бляшану скриню, якщо то не була піч, заставлена каструлями, яка й ввібрала в себе Ріточчин заряд, аж бляха вкрилася пухирями.

Проте і ті незначні умиротворені друзки, які від скрині жахнули на боки, містили ще стільки енергії, що лише перелітаючи поблизу шиї професора Кави, таки улузнули його, бо він підвівся, обома руками обхопивши шию, ніби її пекло вогнем, і, явно зм'якнувши, очманіло відкашлявся:

– То прошу, говоріть.

– Ні, – повеселішала Ріточка, знову намацуючи ґрунт під ногами, – це дасться сказати вам лише насамоті!

– Дорога пані, у мене гість!

– Таж це лише Стецько-п'яниця! – не витримала солодкого тону Ріточка.

– Дорога пані, не ображайте мого гостя, бо камінь, що його людина кидає в іншу, має властивість міняти напрям, – так дивне вимовив професор Кава, аж одночасно Ріточці й Стецькові ніби розчахнуло розум: Ріточка нарешті усвідомила, що з її відвідин сьогодні нічого не вийде, і тому, ані трохи не збентежена, грайливе кинувши: «Ну то завтра!» – витанцювала за двері, а Стецько побачив себе малим у саду під грушею в тітки Докії, яка, аж прозора від пізнього осіннього плямистого тепла, частувала його вперше квашеними яблуками, примовляючи: «їж, дурнику, їж, то смачне», – а йому воно зовсім не здавалося смачним, і він радо виплюнув би, якби тітка не стояла над ним, і що він тоді, мало не задушившися, – ну просто ж поперек горлянки зупинялося, проковтнув той шматок квашеного яблука на догоду тітці, яка завжди обділювала його гостинцями й ласкавим словом, те якимось чином довело його згодом до горілки, до цього табору й навіть до закамарка професора Кави, що долив у спорожнілі питуни і взяв двері на гак.

– Вона навіть до мене чіплялася, – скоментував Ріточчин відхід Стецько, – і тепер, видно, облюбувала вас, а від неї важко відпекатися, вона цупка, мов смола.

– Пане Стецьку, – озвався професор Кава після тривалої мовчанки, підливаючи й беручи пальцями нарізаний оселедець, а (тоді обтираючи їх об шматок газети, яку він поклав до кишені, від чого Стецькові привиділося, ніби звідти стирчать два мариновані хвости з кружальцями цибулі, хоч він навмисне силкувався не дивитися туди, аби не відчувати незручности, пощо професор Кава носить оселедці просто в кишені, – що, на вашу думку, спонукує людину не лише упадати навколо зла, а й любити його?

– Ви маєте на увазі її? – зареготався Стецько, оминаючи перед професором називати Ріточку «скаженою матицею», від пригадки (так принаймні за чаркою розказував Борисів Тарас, наслідуючи Ріточчину ходу й говорення, аж усі лягали), як колись Ріточка зустріла бабу Грициху, – а що Ріточка саме кипіла від заздрощів і обурення, бо пані Лопастюк, у якої не статура, а мішок з картоплею! – дістала (і яким лише правом!), саме ту американську в усіх кольорах веселки спідницю, яка тільки Ріточці пасувала б (звідки взагалі ці гапки знали, як подібне чудо носити!), а її, Ріточку, обділили безбарвною шматою, мов для якоїсь бабці! – обставина, що й колоду довела б до шалу, а таку ніжну й чутливу на несправедливість особу, як Ріточка, й поготів, то коли Ріточка побачила бабу Грициху, яка їй давно вже сиділа в печінках, – оскільки Ріточка орієнтувалася, хоч і не вродилася забобонною, однак у Ріточчиних колах вірили в блюдечко, Ріточчина бабця ще відвідувала спіритичні сеанси, як належало до доброго тону, і тому Ріточка знала: баба Грициха – злісна чаклунка (якби на те Ріточчина воля, вона давно її без жодного вагання десь упекла б, лише смуга за нею простяглася б!), а тут ще й недолуга баби Грицишина плахта своїми дикунськими барвами нагадала Ріточці, як жалюгідна баюра нагадує південне сліпуче море, райські барви американської спідниці, що дісталася пані Лопастюк, – Ріточку вхопили корчі, і вона цілий день пролежала в пропасниці.

– То, видно, зло так зсудомило перед добром, бож баба Грициха невимовне добра. І мені з вами невимовне добре, – несподівано для самого себе уголос вимовив Стецько, перехиляючи чергового питуна, й зауважив нагло, як йому на душі такий спокій залягає, така радість і доброта, ніби він уже й справді в раю, де нема місця ні на прикрощі, ні на сумування. Хто б подумав, що з професором Кавою настільки все просто! От і вчений нібито, а як же гарно з ним! І випити вміє, не зневажаючи Стецька за цю слабість (що це слабість, та ще й досить величенька – очевидна річ, – Стецько ніколи не робив із неї цноти, однак мусить же чоловік мати якусь слабість!), і взагалі, яка ж він задушевна людина! Запросив Стецька й гуторить з ним, як з рівним, ніби вони удвох найближчі друзі, та що там друзі, рідні брати ледве чи так розуміються, як вони тепер! – аж незбагненне, чому в таборі теревені гонять, наче професор Кава дивак.

Конец ознакомительного фрагмента.