Андрiй Чайковський - Сагайдачний Страница 4

Такi науки давав старий частенько. Звичайно тодi, як вiдпочивали змученi. Тодi сiдав старий на приспу перед хатою, а хлопцi бiля нього, на землi. Люде залюбки дивились на того сивоголового старця i двох хлопцiв…

Марко пiймав науку швидше i бiльше до неї прикладався. Може, тому, що цю штуку вважав власнiстю Жмайлового роду. Зате Петро вправляв свою власну штуку, до якої почував змалку великий хист. Вiн добре стрiляв з лука, який собi сам змайстрував. Довiв до того, що стрiлою поцiляв птицю на деревi. Тепер, як наслухався вiд старого дiдуня, що їм прийдеться й лицарями бути, вiн пильнiше вправлявся в стрiляннi.

I так минав їм час непомiтно. Нiхто не кликав їх нi до якої роботи. Грицько передав ведення хазяйства синам, а сам по цiлих днях пiклувався хлопцями.

А крiм того, треба було думати про те, як їх виправити в Острог у школу.

Дiстатися з Кульчиць у такий далекий свiт було в тих часах нелегко. Хоч би лише до Львова добратися, то була штука. Самому в таку дорогу пускатися було дуже небезпечно. Лише у великих валках, добре зоружених, можна було перебратися через Янiвський лiс iз Самбора до Львова. Цього лiсу боялися люде дуже, бо там крилися розбишаки, якi нападали на подорожнiх, грабили та убивали або брали i перепродували людей. Треба було розвiдувати частенько в Самборi, коли збереться в дорогу до Львова товариство.

По городах були такi ватажки, якi брали на себе обов'язок перевести повiрену їм валку з города у город. То були люде досвiднi, проворнi i вiдважнi. За це брали вони невелику нагороду не так у грошах, як у тiм, що треба було для нього на кожнiм возi везти трохи набору, а в дорозi годувати його на спiльний кошт.

В Самборi було таких провiдникiв кiлька, а найславнiший з них був Грицько Дрозд, мiщанин самбiрський, що торгував м'ясом.

Старий Грицько Жмайло знався з ним добре. Дрозд купував у Кульчицях товар i свинi на зарiз.

До нього звернувся Грицько, i вiн йому обiцяв, що як лише збереться компанiя, то дасть йому знати, а що не знає, коли воно буде, то треба бути напоготiвлi, щоби, не гаючись, бути готовим до дороги.

Грицько, як вернувся додому, наганяв жiнки, щоби спiшили з шиттям бiлля. Сiльський кравець пошив їм капоти, i кожушини, та шапки. Грицько часто навiдувався до Дрозда. Вiн побоювався, щоби не втратити часу та цiєї осенi конечно перевезти хлопцiв в Острог. Хлопцiв мав вiдвезти батько Марка, Степан. Степан був кремезний чоловiк, вiдважний i проворний. З ними мав їхати наймит, Грицькiв пiдданий'. До дороги було все приготоване. Кiлька днiв по Спасi зайшов Грицько до Дрозда i довiдався, що валка зiбралась i за три днi вiд'їжджає.

Грицько дуже зрадiв i спiшив додому, мов на крилах.

- Хлопцi! Лагодьтеся в дорогу, позавтра їдете. В хатi Грицька заметушились, мов в улiю. Ладили вiз, харчi, бiлизну. Грицько викопав вночi з сусiка в стодолi скриньку з грiшми, рахував та передав Степановi:

- Може, там треба буде зложити який окуп, не можемо дати себе засоромити перед князем, що ми дiди. Треба буде i вчителям ткнути куку в руку, щоб краще з хлопцями поводилися. Хто мастить, той i їде. А з князем як будеш говорити, то пам'ятай, говори достойно. Ми така сама шляхта, як i вiн, князь, але все ж то вельможа, а ми худопахолки. За тебе буде вправдi говорити владичий лист, та все ж не треба показувати себе дурнем. А в дорозi вважай, вважай, не дай боже напастi,, пропали би дiти, пропала би уся моя надiя, якби їх харцизи пiймали та в неволю турецьку продали.

Такi науки повторяв Грицько безупинно, та все йому здавалося, що сказав замало, не все. Як наспiв час вiд'їзду, тодi i хлопцi отямилися, що їм приходиться покинути рiдне село, може, i на все. Їм стало жаль того всього: i рiдної хати, рiднi, ровесникiв, рiдних пiль i левад. В надвечiр'я вiд'їзду обходили хати знайомих прощатися. Аж плакати хотiлося, хоч дотепер радiли страх i рвались думкою в далекий свiт.

Хлопцi всю нiч не могли заснути. Над ними пересидiла заплакана Маркова мати. Як лише на свiт стало заноситися, усi були на ногах. Грицько наглядав, щоб усе було до ладу. По кiлька разiв оглядав воза й коней, чи що в дорозi не попсується.

Вже запрягли коней i мали сiдати, як Петро кудись пропав, наче пiд землю провалився. За ним шукали i кликали. Тодi Марко побiг кудись, кажучи:

- Я його зараз знайду.

Вiн побiг на цвинтар i тут справдi знайшов Петра. Вiн стояв навколiшки на могилi батькiв своїх i молився. Вiдтак поцiлував землю, взяв грудку землi, завинув у ганчiрку i поклав за пазуху. При тiм вiн плакав, аж заходився, i зовсiм не помiтив Марка, що стояв за ним, не перебиваючи йому.

- Ходи, Петре, нам пора їхати.

Петро ще раз перехрестився, поцiлував землю i, встаючи, обтирав заплаканi очi.

Як вернулися, Марко виправдував Петра перед дiдусем:

- Вiн ходив на цвинтар з своїми прощатися.

- Тепер попрощайся зi мною, з нами. - Старий обняв Петра i сердечно поцiлував. - Ти гарна дитина, що своїх батькiв любиш. Люби i нас так, як ми тебе полюбили.

Тепер стали всi хлипати, та прощатися, та обiймати хлопцiв. Коло загороди Жмайлiв зiбралося багато народу. Грицько пiшов до хати i винiс старезну закопчену iкону. Як уже рушали з обiйстя, старий стояв з вiдкритою головою на порозi i благословив їх образом. Ще на закрутi оглянулися хлопцi i побачили старого дiдуся на порозi. Побачили востаннє…

В Самборi треба було ще один день переждати, поки валка зiбралася. Хлопцi пiшли ще попрощатися зi школою та о. Атанасiєм.

Чимало зiбралося возiв пiд рукою Дрозда. Вiн здавався чоловiком непоказним, бо був малого росту i сухий. Та в нього була така сила, що, пiймавши вола за роги, валив його на землю.

У його валцi було яких п'ятдесят узброєних людей. Було кiлька рушниць, пiстолiв, шабель, списiв i бердишiв. Кожний узброївся у що попало, щоби було чим вiд напастi оборонятися. Були тут люде рiзного вiку i професiї, найбiльше купцiв з своїми пiдручними. Однi їхали до Львова по набiр, iншi верталися з Самбора до Львова.

Дрозд придивлявся кожному зокрема i оцiнював його бойову вартiсть. Видно, що був iз людей радий, бо затирав руки i пiдморгував.

Прийшов i до кульчичан:

- Що ж, панове школярi, їдемо, - будемо вчитися, га? Вчiмся, щоби не пiдсипали березової кашки… Ге-ге-ге…

В дорогу треба було пускатися пiдвечiр, щоби до дня доїхати Янiвського лiсу.

Вже сонце сховалося, надворi потемнiло: не було мiсяця, лише звiзди мерехтiли по темному блакитному небi.

Степан уклав хлопцiв спати на возi, повкривавши їх кожухами. Сам присiв спереду побiч наймита.

Дрозд перехрестився тричi на церкву i поїхав на першiм возi, а всi рушили за ним. На останньому возi посадив свого челядника Петра, хлопа молодого, плечистого i сильного, як ведмiдь.

Петро з Марком лежали горiлиць i дивились на зорi. Вони перелiчували падучi зорi та молилися потихеньку за помершi душi. Загально було вiдомо, що коли паде зоря, то якась душа розсталася з тiлом. Вози колихалися по нерiвнiй дорозi, а це наводило сон на людей, i всi дрiмали. Не дрiмав лише Дрозд та його челядник. Особливо Дрозд мусив бути при пам'ятi, бо на його вiдповiдальностi була уся валка.

У тому мiсцi розливався круто Днiстер з своїм допливом Стрвяжем i Верещицею. Було повно закрутiв, мочарiв, i лише той мiг туди вночi переїхати, хто знав добре дорогу. Пiд слiтну пору, коли води повиливали, нiхто не важився переїхати i вдень, бо частенько люде топилися в болотi. Хто не знав дороги, той не знав, як виминути тi зрадливi мiсця, що, нiбито порослi густою зеленою травою, криють пiд собою великi безоднi, з яких нема порятунку. Не було тут близько нi села, нi лiсу, хiба комиш та верболози, яких уночi вiд комишу та трощi не вiдрiзниш. А ще вночi, - люде присягалися, що це правда, бо кожний це бачив, - лихий - дух святий при нас! - iз свiчкою по болотi, по безоднях ходить i блуд наводить. Хто нетямущий пiде за таким свiтлом, - пропав обов'язково. А коли хто, побачивши такий блуд, перехреститься, то лихий проти божої сили не встоїться, i свiтло загасить. Але зараз знову засвiтить. Один чоловiк з Конюшок Королiвських лише чудом божим вирятувався вiд смертi. Заблукався, збився з шляху i пiшов за свiтлом. Здавалося йому, що то в селi свiтять, бо свiтилося в кiлькох мiсцях. Аж натрапив на топiль i запався по саму шию. Довкруги почув чортячий регiт, - диявол радiє, бо душа без покаяння з тiла виходить. Чоловiк мав настiльки тямки, що кликнув: "Хрест святий, оружiє на диявола!" - i в тiй хвилi домацався ногами чогось твердого та надибав пiд водою гiлляки з верби, що в тому мiсцi в воду запалася. Тим вiн i вирятувався.

Про те всi постороннi люде знали, що тудою переїздили.

Дрозд знав ту дорогу, як свою власну хату, бо сотий раз переїздив. Вже надранком, як лише стало прояснюватися, задержалася компанiя на крайчику лiсу. Дрозд став гукати, люде прочуняли i стали заїздити вбiк та уставляти вози. Вони окружили чотирикутник, в якому розклали огонь, i стали варити снiданок. Коням поклали пашу. Конi стрясували iз себе росу i форкали, радiючи, що вiдпочинуть.

Люде шептали молитви та йшли до потоку митися. Кожний випростовував спину вiд довгого сидiння.