Андрiй Чайковський - Сагайдачний Страница 5

Люде шептали молитви та йшли до потоку митися. Кожний випростовував спину вiд довгого сидiння.

Дрозд заповiв, що, як тiльки сонце покажеться, треба їхати далi, щоби за дня переїхати небезпечний лiс.

Надворi ставало щораз яснiше, хоч землю присiла густа мряка, що свiту божого не було видно.

Так як Дрозд заповiв, о сходi сонця рушили в дальшу дорогу.

Янiвський лiс був дуже великий. Через нього вела лиха болотиста, нiколи не висихаюча дорога. Було тут повно калюжок, ямок i долiв з гнилою позеленiлою водою. До того - повно в них ломаччя i коренiв, якими люде, їдучи, тi доли гатили. Тудою треба було їхати поволi i уважно, щоби не вивернути та не поломити воза, бо сонце сюди нiколи не доходило через височезнi дерева, що росли по боках. I тепер, хоч поволi розiйшлась мряка i випогодилося, тут було мрачно i непривiтно.

З лiсу тягло гнилим, задушливим повiтрям.

Дрозд наказував, щоб люде не спали, бо не знати, що може трапитись. По боках дороги йшли вартовi з бердишами та списами.

В'їжджаючи в ту пiтьму, всi були схвильованi, начеб прочували якесь лихо.

Лише десь опiвднi повiяв легенький вiтерець, дерева стали колихатися, мряка кудись подiвалася, аж прояснилося. Всi повеселiшали, i аж тепер прорвалася сумна мовчанка, що досi царила. Люде стали розмовляти.

Вiд переднього воза крикнув Дрозд, щоби ставати. Вiн побачив серед дороги пiвперек глибокий рiв. Зараз догадався, що то якась злодiйська штука, бо рова нiколи тут не було. Кiлькоро людей вiдставив з лопатами, iншi рубали у лiсi дерево i перетягали до рову. Дрозд цiлий час ходив попри вози i пильно заглядав у лiс, чи нема чого небезпечного.

Робота була напiвготова, як з лiсу, з корчiв стали виходити якiсь пiдозрiлi люде. їх було щораз бiльше. Дрозд крикнув:

- До зброї! Це напад!

Зробилася метушня, бо в цiй самiй хвилi лiсовики кинулись на валку.

Дрозд узяв у руки якусь ломаку, перiщив на всi сторони та кричав з усiєї сили:

- Бий псубрата, що влiзеться!

З другого кiнця орудував його челядник бердишем. Купцi обороняли своє добро чим попало. Зчинився страшний крик, що лунав по лiсi.

Багато розбишак лежало з розбитими головами. Дiсталось i нашим, та нiколи було перев'язувати рани, хоч кров лилася.

Марко з Петром повлазили на вiз, бо так їм наказав Степан.

Один з розбишак закрався до воза кульчичан i став порпатись. Хлопцi бачили його ноги. Петро приповз ближче, сплутав йому обидвi ноги мотузом i прив'язав до колеса. Марко побiг попiд вози i сказав батьковi, що коло їх воза злодiй порається. Степан надбiг до воза i замахнувся шаблею. Злодiй хотiв вiдскочити назад i впав у болото. Кiлька людей кинулися на нього i зв'язали мотузом за руки й ноги.

Подорожнi вiдбилися; розбишаки, тi, що могли рушатися, втiкали в лiс. Запанувала велика радiсть. Тепер можна було i ранених перев'язати.

Дрозд пiдiйшов до зв'язаного розбишаки i став його перепитувати. Розбишака мовчав, мов нiмий.

- Розложити огонь, - наказав Дрозд, - припечемо його трошки, то все виспiва.

- А далi став придивлятися до нього та й каже: - Еге, любчику, ти хоч нiчого не говориш, я тебе знаю. Панове, ми зловили самого ватажка… От будуть мати у Львовi радiсть! Ну, пане Карий, поїдемо до Львова, там на тебе не вiднинi ждуть.

- Нiде менi таїтися. Коли пiзнали, то я тобi, пане Дрозде, ось що скажу: пусти мене, а не пожалiєш того.

- От вигадав! Тепер, як тебе розрубають начетверо, а вони зроблять це напевно, уся околиця буде мати спокiй.

Карий засмiявся:

- Чи ти того певний, що мене туди довезеш? Ще заки з того лiсу виїдеш, мої товаришi вiдiб'ють мене, а тодi нi один живий з вас не вийде.

- А ти також пропадеш, бо я тебе першого роздавлю.

- А хоч би й так, то з того лiсу наш брат не виведеться. Як ти думаєш, чи є де краща сторона для нашого ремесла, як цей лiс? Не стане Карого, то буде бiлий, рудий, який хочеш…

- Ти це називаєш ремеслом? Може, i цех свiй розбишацький маєте?

- Авжеж, що так. Кожне ремесло добре, що дає заробок. Ти рiжеш свиней i заробляєш, а я iнколи зарiжу чоловiка i маю теж свiй заробок. Ти можеш страшити, але можу i я, от як тепер. Не повелось нам, а тiльки через те, що той собака, якого я вислав на розгляд, фальшиво менi донiс про вашу силу. Коли б я був знав, що валка така велика, був би вас або не зачiпав, або взяв бiльше людей. Коли вiн живий, накажу його повiсити за це… Але я рад би знати, який чорт пiд тим возом замотав менi посторонком ноги, так що я незчувся, та ще, шельма, прив'язав мотуза до колеса.

Подорожнi стали придивлятися. Справдi, до колеса був прив'язаний мотуз, а другий кiнець обмотаний був коло нiг. Розбишака мав на ногах грубi чоботи i незчувся.

- То Петро таке виладив, - каже Марко.

- Покажiть менi його, - каже Карий.

Привели Петра.

- Отаке щеня мене, Карого, перехитрило i поконало?!

- Як Давид Голiята, - каже хтось iз гурту. Дрозд узяв Петра попiд пахи i пiднiс угору, як снiп соломи:

- Славний ти хлопець далебi! Давай тебе поцiлую.

- Слухай, пане Дрозд, чи миримось?

- Не хочу i слухати про те.

- А таки послухай! Мої товаришi будуть мститися на тобi за мене. Не йти тобi бiльше тим лiсом, а як пiймають, то згинеш у тяжких муках. А хоч би ти з Самбо-ра i не рушався, то тебе й там знайдуть. У нас велике братерство, ти того не знаєш.

- Анi пес того не буде знати, що я тебе пiймав.

- Тобi так лише здається. Чи гадаєш, що мої люде не пiдслухують, що тут говориться? Я навмисне закликав тебе по iменi так, що аж в лiсi було чутно. А коли ти мене пустиш, то, я не то що твоєї валки нiколи в життi не буду чiпати, та ще тобi дам такий знак, що нiхто тебе не займе нiколи, пiд горлом. Пам'ятай, що рука Максима Карого далеко й широко сягає.

Дрозд став надумуватися. Може, вiн i добре говорить, краще було б не зачiпати чорта. Цiле життя вiдтак мучитися непевнiстю, що кожної хвилi може бiда трапитися.

- А хто мене впевнить, що ти додержиш слова?

- Карий все слова додержує, хоч би i вороговi. Ви мене звете ватажком розбишак, а я лицар, запиши собi це. Врештi, роби, як знаєш. Я, пускаючись на такий промисел, був приготований, що скiнчу на палi. Перед тим я був iнший, а що мене до того привело, нащо тобi це знати? Ти не пiп, i сповiдатися перед тобою не буду.

Дрозд надумався ще, а вiдтак каже:

- Розв'яжiть його.

Карий випростувався на всю стать. То був кремезний хлоп. Петро аж налякався свого дiла, побачивши такого велета.

- Ось моя рука, що слова додержу, а ось тобi мiй знак. - Вiн вийняв з кишенi кусок березової кори, на якiй були нарiзанi якiсь знаки. - 3 тим можеш йти через той лiс опiвночi сам-один, а волос тобi з голови не впаде. А де ж той жовтодзюб, що мене так хитро сплутав?

Петро став ховатися поза людей, йому здавалося, що великан хоче його роздавити.

- Та тепер нiчого тобi, хлопче, боятися, коли на мирову пiшли. Ось на тобi дукача на спомин вiд Максима Карого. Жий собi, хлопче, на славу свого роду, та най тебе господь боронить, щоб дожив ти такої долi, як я. Здоровi будьте, люде добрi. - 3 тим словом вiн скочив у лiс i пропав їм з очей.

З того, що так справа покiнчилася, був Дрозд дуже радий. Вiн був певний, що Карий додержить слова, отже, вiн i та валка, яку вiн буде вести, буде вiльна вiд напастi i грабунку. Через те його слава ватажка рознесеться. Тепер буде можна бiльше за провiд заправляти.

Уже без пригоди заїхали надвечором до Львова. До середини мiста не можна було дiстатися, бо зараз звечора замикано всi брами.

Валка заїхала до самбiрської господи.

У той час кожне бiльше мiсто мало у Львовi свою господу. Коли кому було когось треба, то шукав його в його власнiй господi. Тi господи тяглися на лiвiм боцi Полтви рядком, рiвнобiжне з городським валом на го-родецькiм передмiстi. Господи то були просторi, заїзди позаду частоколом огородженi; там були стайнi i возiвнi, а спереду мiстилась звичайно гостинна i кiмнати для приїжджих гостей.

Таку одну кiмнату узяв для себе Степан Жмайло i сюди запросив Дрозда. Вiн був дуже радий, що так щасливо добрався до Львова. Дрозд порадив йому, щоби завтра пiшов по iнших господах, чи не трапиться яка валка до Острога, бо самому небезпечно було їхати.

Гостинна у господi була простора кiмната з столами i лавами, де їли гостi, а крiм того, у тiй самiй кiмнатi була й кухня з великою пiччю. Тут варилася у котлах страва. М'ясо пекли над огнем на рiжнах.

Степан Жмайло запросив Дрозда на вечерю. При тiм випитувався, коли Дрозд буде другий раз у Львовi, щоби вже разом з ним вертатися.

Тi, що приїхали тепер з Дроздом iз Сам бор а, оповiдали свою пригоду з розбишаками. Усi, що це слухали, виявляли Дроздовi велику пошану, а вiн лише посмiхався, узявшися пiд боки. Розумiється, що й Петровi дiсталось немало уваги за те, що причинився так хитро до пiймання розбишацького ватажка.

На другий день могли самборяне придивитися самому городовi. Вiн був оточений валами i мурами, за котрими стирчали високi вежi костьолiв. Успенської церкви ще тодi не було, зате було кiлька церков з монастирями.

Степан Жмайло пiшов по господах шукати за товариством, до якого можна би причепитися.