Маленькі дикуни - Сетон-Томпсон Ернест Страница 12

Слова «геть звідси» знахарка вже забула – вона одразу відчула жаль до страждальця. А ще їй було приємно бачити, як ворог принижено благає в неї допомоги. Стара буркнула:

– Показуй.

Сем зі стогонами почав було розв’язувати страшне шмаття, яким обліпив коліно, як раптом до кімнати увійшла Бідді.

Вона і Ян одразу впізнали одне одного попри те, що з часу їхньої зустрічі хлопець виріс у довжину, а Бідді – у ширину. Обоє дуже зраділи несподіваній зустрічі.

– Як поживають твої тато й мама? Чи всі здорові в сім’ї? А пам’ятаєш, як ми готували бальзам для легенів? Ми тоді були такими зеленими! Пам’ятаєш, я розповідала тобі про бабусю? Оце вона і є. Бабусю, це – Ян.

Ми були з ним найкращі друзі, коли я служила в його мами. Правда, Яне? А бабуся моя може повідати тобі все про трави.

Сем нагадав про себе страждальницьким стогоном і всі обернулись до «хворого».

– А, це нібито Сем Рафтен? – холодно промовила Бідді.

– Так, серденько, тільки з хлопчиком скоїлося щось жахливе, – відказала бабуся. – Лікарі відмовились лікувати, от він і прийшов до мене.

Сем жалібно застогнав на підтвердження її слів.

– Бідді, подай ножиці – розріжемо штанину і подивимось рану, – звеліла стара.

– Ні, ні! – зарепетував раптом Сем, при самій думці, як йому перепаде вдома за подерті штани. – Я можу її закасати.

– То закасуй, – погодилась знахарка. – Господи, Боже! Та в тебе дике м’ясо! Його можна було б вирізати, – сказала вона, намацуючи щось у кишені (Сему здалося, що вона шукає ніж, і він сидів уже напоготові, аби чкурнути у двері), – але це штучки недоумкуватих лікарів. Мені вони не потрібні.

– Та навіщо вони вам! – палко вигукнув Сем, ухопившись за цю думку. – Різати – то справа безголових лікарів, а ви дасте мені чогось випити.

– Аякже, дам.

І хлопці з полегкістю зітхнули.

– Ось тобі, пий!

Стара подала «хворому» кухоль води із сухим товченим листям. Сем випив.

– А ці гілочки візьми із собою. Настоюй на двох галонах води і пий по склянці через кожну годину. Потім прикладай двічі на день до рани розрубане курча – дике м’ясо і зійде. Ти скоро видужаєш, тільки не забудь – курча має бути щоразу свіже – двічі на день!

– Може… краще… індича? – простогнав Сем. – Мама для мене не пошкодує грошей.

– Краще стули пельку і не згадуй при мені батьків! Вони вже достатньо покарані. Дай боже, щоб за свої гріхи вони зовсім тебе не поховали. Такого нещастя я і сама їм не побажаю.

– Що це за рослина, бабусю? – запитав Ян, уникаючи погляду Сема.

– Лісова рослина.

– Я знаю, але як вона зветься? На що схожа?

– Як це «на що схожа»? Сама на себе схожа – ліщина то.

– Як буде нагода, я вам покажу ліщину, – сказала Бідді.

– А з неї можна робити бальзам для легенів? – лукаво кинув дівчині Ян.

– Мені полегшало – час додому, – тихо вставив Сем. – Де моя палиця? Ти, Яне, неси ліки, та, дивись, обережніше з ними.

Ян взяв у руки гіллячки ліщини, але ніяк не міг зважитись підвести на Сема очі.

– Заждіть-но! – кинула їм бабуся. Вона відгорнула простирадла на ліжку – під ними лежали червоні яблука. Вона вибрала два найкращих і простягла хлопцям.

– Я сховала їх тут від свиней. Таких гарних яблук у мене ніколи не родило.

– Звісно, не було! – прошепотів Сем, коли вона відійшла. – Її син Ларрі накрав їх з нашого саду. Тільки в нас є цей пізній сорт.

– До побачення! Дякуємо вам! – сказав Ян.

– Мені вже кра-а-аще, – промовив Сем, розтягуючи слова. – Хвороби як і не бувало. – Й одразу додав пошепки, так щоб стара не почула: – Скоріше б викинути цю бридоту, поки копита не відкинув.

А Сем припустив, який би вийшов переполох, коли б він зараз пожбурив геть свою палицю і дременув щодуху до лісу, та Ян ледве умовив друга хоч трохи припадати на ногу, поки вони не зникнуть з очей. Покращення було таким явним, що добра стара знахарка голосно покликала Бідді, аби та на власні очі переконалась, як швидко подіяли на молодого Рафтена її ліки. А всі ж лікарі «махнули на нього рукою».

– А тепер хутчіш до Калеба Кларка, – сказав Сем.

– Щось ти занадто прудкий, як для каліки, що на нього всі лікарі махнули рукою, – зауважив Ян.

– Та це мене дике м’ясо на правій нозі підганяє, аж ліва відстає!

– Спершу давай сховаємо ліки, – Ян підняв у руці гілочку ліщини.

– Давай сховаємо, – сказав Сем і жбурнув свої ліки в струмок.

– Семе, що ти накоїв? Треба було просто повернути, а раптом бабусі Невіль дуже потрібна ліщина!

– З мене вистане і тих помиїв, що я випив у хаті. Смерділи кішкою – фе! – скривився Сем.

– І що ж ти їй скажеш при зустрічі?

– Скажу, що її лікувальні травки принесли неабияку користь. Я розмочив їх у воді, як вона казала, і пив аж прицмокував.

Ян змовчав, але йому не сподобалась поведінка Сема. А ще він був переконаний, що ліщину нечемно викидати та ще й неподалік бабусиної хати. Та ще дужче хлопцеві кортіло на власні очі побачити дію ліків.

V. Калеб

Хатина Калеба Кларка стояла за милю далі по потічку. Він орендував тут ферму, що колись була його власністю.

Біля хатини хлопці побачили високого сутулого чоловіка з довгою сивою бородою, котрий із оберемком дров зайшов досередини.

– А он і наш Козел! – мовив Сем.

Ян пирснув, коли второпав, за що саме старому дали таке прізвисько.

– Розмовлятимеш з ним ти. Калеб не стане з нами панькатися, як знахарка. Та й з татом він побив горшки.

Ян обережно постукав у відчинені двері хатини. Спершу голосно задзяволив собака, а потім на порозі з’явився сивобородий хазяїн:

– Чого тобі?

– Перепрошую, ви містер Кларк?

– Так, – і, повернувшись до чорно-бурого собаки, грізно гукнув: – Ану цить, Турку!

– Я прийшов… я… Ми хочемо дещо у вас спитати, якщо зволите…

– Як тебе звати?

– Ян.

– А то хто?

– Мій товариш Сем.

– Сем Хорн, – додав Cем і не збрехав. Його повне ім’я було Семюель Хорн Рафтен, та ця майже невинна хитрість дуже засмутила чесного Яна.

– Звідки ти?

– З Боннертона, – відповів Ян.

– Сьогодні? – із сумнівом у голосі запитав Калеб.

– Ні, не сьогодні, – став пояснювати Ян. Але Сем злякався, що його наївний товариш викладе всю правду-матку, і притьмом додав:

– Бачите, містере Кларк, ми розбили табір у лісі й хочемо поставити собі тіпі. Матеріал у нас є, а як робити його ми не знаємо. Нам сказали, що ви можете розповісти, як його робити.

– Хто сказав?

– Стара знахарка, що живе на березі річки.

– А де ви зараз живете?

– Ну! – Сем знову випередив Яна з відповіддю. – Правду кажучи, ми побудували у лісі вігвам з кори, але зовсім невдало.

– На чиїх землях?

– За милю звідси, біля річки.

– Гм! Це ліс або Рафтена, або Бернса.

– Здається, – відповів Сем.

– А ти викапаний Сем Рафтен! – раптом вигукнув Калеб. – Ах ти мала паскудо – вирішив ошукати мене? Геть звідси!

Ян почервонів як рак і відступив назад, Сем закусив губу і зробив те ж саме, та він був сином свого батька. Він обернувся і гукнув:

– Послухайте мене лишень, містере Кларк. Ми прийшли сюди, щоб ви розповіли нам про лісове життя. Ви єдиний у Сенгері, хто може нам допомогти, інакше ми б не турбували вас. Я вирішив приховати своє ім’я тільки тому, що знаю про вашу сварку з татом. Ось тому я не прийшов до вас і не сказав відверто: «Доброго здоров’ячка, містере Кларк, я Сем Рафтен, прийшов до вас по допомогу». Я навіть подумати не міг, що ви так розсердитесь на мене і мого друга.

– Ти теж Рафтен? – звернувся Калеб до Яна.