Маленькі дикуни - Сетон-Томпсон Ернест Страница 13

– Ні, сер.

– Ти їм родич?

– Ні.

– З Рафтенами я не водитимусь. Про що хотів спитати?

– Ми побудували вігвам із кори, але він розвалився. Нам подарували великий брезент, і ми прийшли спитати, як із нього зробити тіпі.

– Тіпі? Гм! – замислився старий.

– Кажуть, ви самі жили в тіпі, – наважився додати Ян.

– Гм! Років сорок тому, та носити одяг і шити його – це зовсім різні речі. Здається, він мав приблизно такий вигляд… – Калеб став креслити вуглиною на клаптику обгорткового паперу: – Так-так… дай згадаю. Ага! Я бачив раз, як індіанські жінки робили тіпі. Спершу вони позшивали шкури… Ні, спершу вони справляли довгий обряд – ви обійдетеся і без нього. Зшиті шкури вони розстелили на лузі. (мал. 1 на с. 74) Посередині верхнього краю вбили кілок. Потім прив’язали до нього мотузку з обвугленою паличкою на кінці, й намалювали півкола. Після цього обрізали шкури по лінії, а з клаптів, що залишились, викроїли два димових клапани для тяги. На клапанах, у куточках, є кишеньки для двох довгих жердин, а вздовж усього розкрою з обох боків робляться отвори (мал. 2), щоб сколювати краї покрівлі дерев’яними шпильками. До самої верхівки прив’язується короткий ремінець. Бачиш як?

Для десятифутового тіпі вистане десять жердин та ще дві – для димових клапанів. Спершу зв’яжи на одному кінці три жердини докупи і, розсунувши їх, встроми в землю.

Потім постав ще шість. Кожну слід обмотати по кілька разів мотузкою. До останньої, десятої, ременем прив’яжи верхівку накриття, постав жердину на місце, обведи накриття кругом разом із димовими жердинами, зчепи обидва краї дерев’яними кілочками. Дві довгі жердини встав у димові клапани. Ними можна припасовувати віддушину до напряму вітру.

Увесь цей час Калеб звертався до Яна, ніби Сема тут і не було, але той, як гідний син свого батька, не вельми тим переймався. Він знав, що попереду будуть практичні труднощі, тому не вагався поставити ряд запитань.

– Як закріпити тіпі, щоб вітер його не зірвав?

– Зробиш так, – відповів Калеб, звертаючись лише до Яна. – Довгу мотузку, якою зв’язані всі жердини, пропускають униз і гарненько обкручують навколо кілка, вритого в землю – він наче виконує функцію якоря. Ще низ покрівл прибивають кілочками до землі.

– А як влаштувати димову тягу? знову запитав Сем.

– Розхитуєш жердинами клапани, поки вони не пристосуються до вітру – тоді тяга добра.

– А як зачиняються двері?

– Деякі просто загортають один край шкури на інший, але в пристойних тіпі робляться двері з того матеріалу, що й покрівля. Їх туго напинають на раму з молодих деревець і пришпилюють дерев’яними кілочками.

Здавалося, Калеб виклав усе, що знав. Дбайливо згорнувши брудний папір з планом, Ян засунув його до кишені подякував попрощався і зібрався йти.

Калеб мовчав, а коли друзі відійшли на кілька кроків, гукнув услід:

– То ви розбили табір?

– На горбку біля річки, на болоті Рафтена.

– Може, я якось заскочу до вас.

– Приходьте! – вигукнув Сем. – Ідіть по міченій стежці від живоплоту.

– Яка ще мічена стежка, Семе? – запитав Ян, коли вони відійшли. – Для чого ти це бовкнув? Нема ж ніякої міченої стежки.

– Як на мене, чудово звучить, – спокійно відповів Сем. – До того ж варто лишень захотіти – і мітки там з’являться.

VI. Спорудження тіпі

Рафтен аж гикнув од здивування, коли дізнався, що хлопці побували в Калеба й таки домоглися свого. Його дуже втішала хитрість і кмітливість сина.

– Здається мені, старий Калеб не такий вже й дока у зведенні тіпі, – підсумував Сем.

– Але того, що він сказав, нам досить, аби розпочати роботу, – зауважив Ян.

Хлопчики розіслали покриття від фургона на підлозі в коморі, прибили його в кількох місцях цвяшками, а по краях поклали камені, щоб не совалось.

І тут вони з прикрістю виявили, що брезент страшенно твердий і геть увесь у дірках.

– Тепер зрозуміло, чому тато віддав його нам, – промовив Сем. – Доведеться спершу його залатати, а потім кроїти тіпі.

– Ні, – відповів Ян власним тоном, яким завжди говорив, коли мова йшла про лісове життя. – Спочатку розмітимо все по плану, щоб не робити зайвих латок.

– Ти голова! Боюсь тільки, що латки не вельми прикрашатимуть нашу оселю.

– Це нічого, – відповів Ян. – Індіанці часто латають свої тіпі після куль і стріл.

– Я щасливий, що не сидів у цьому тіпі, коли точилися бої, – мовив Сем, тицяючи пальцем у великі дірки.

– Краще відійди і подай мені мотузку.

– Ша-ша! – вигукнув Сем, – в мене хворе коліно.

Ян не звертав на нього уваги.

– Давай прикинемо: якщо обрізати все оце лахміття, то й тоді вийде дванадцятифутовий тіпі. Дванадцять футів висотою – двадцять чотири фути по всій ширині. Чудово! Ну, я розмічаю.

– Зажди, що ти робиш?! – запротестував Сем. – Не можна крейдою! Калеб говорив, що індіанці малюють обвугленою паличкою. Крейда тут зовсім не годиться – тоді вже теслю наймай! – ущипнув Сем.

– Гаразд, збігай за обвугленою паличкою, а не знайдеш, то мерщій неси хоча б ножиці.

Щохвилини звіряючись із планом Калеба, вони нарешті викроїли тіпі – це виявилось не такою вже й складною справою. Тепер справа дійшла до латання дірок. Вони шили шпагатом, засиленим у циганські голки, й робили довгі стібки, але робота просувалась повільно. На це пішов увесь вільний час одного дня. Сем сипав дотепами на адресу кожного клаптика, що йому доводилось зшивати. Ян шив зосереджено і мовчки. Спочатку в Сема латки виходили кращими, але скоро Ян теж набив руку й почав шити не гірше за свого товариша.

Того ж вечора хлопці показали свою роботу Сі Лі. Він вже другий рік працював на Рафтена. Літній чоловік поглянув на роботу з добродушною зневагою і сказав:

– А чому не попришивали латок із середини?

– Не допетрали, – відповів Ян.

– Ну ми ж усередині житимемо – хай там і буде красиво, – викрутився Сем.

– А для чого навколо оцієї дірки ви зробили аж десять стібків? Вистачило б і чотирьох, – і Сі Лі голосно розреготався, тицьнувши пальцем на величезні грубі стібки. – Тільки час змарнували.

– Як тобі не до смаку наша робота, – випалив Сем, – то зроби краще. Тут ще шити й шити.

– Де?

– А спитай он Яна – він тут за головного. Старий Калеб мене навіть не підпустив до себе – ледь серце не розірвалось од розпуки. Всю дорогу додому я ревів як білуга. Еге ж, Яне?

– Треба пришити й підрубити димові клапани, поробити кишеньки у верхньому куточку кожного клапана, і… і… – боязко додав Ян, – краще було б… підрубити кругом.